Володимир Булаєнко (род. 1918 — † 19.08.1944)

с. Сорокодуби Красилівського р-ну Хмельницької обл., Україна

 

* * *

Журавлі пролітали над полем

І кидали свій плач на шипшини.

Не забуду ніколи, ніколи,

Як ішла до села дитина.

Ми зустріли її при долині

І взяли на тачанку з собою.

Ми співали пісень сиротині,

Ідучи до нерівного бою.

Ми хлопчину з собою возили,

Розважали у вільну годину...

Кулі нас у боях косили,

Але ми берегли хлопчину.

Йшли в атаку ми в чистім полі,

Ми гранати, він — шапку кинув.

...Не забуду ніколи, ніколи,

Як умерла солдатом дитина.

 

* * *

Огинається підковою дорога,

В чистім полі маячать могили,

Ледве піднімають чорні ноги,

Дні мої ідуть до небосхилу.

Йдуть голодні, стомлені і босі

Під тривожну і лиху годину.

Вітер їм у голубе волосся

Заплітає пісню журавлину.

 

Огинається підковою дорога,

Тільки не заходить до порога.

 

* * *

У волохату ніч по стомленій землі

Експресами шуміть, вривайтеся, роки,

В туман прощальних сліз,

в туман прощальних слів,

В відкритий семафор коханої руки.

 

* * *

Неоспівана, сіроокая,

Через гори і сині ліси

Принеси мені в серці спокою

І любов на уста принеси.

Недосяжна, ночами омріяна,

У теплушках, в бою, на часах,

Принеси мені небо під віями

І осінню печаль у косах.

Нерозпізнана, нерозгадана.

Принеси мені тишини

І любов мою нерозкрадену

По розбитих дорогах війни.

 

* * *

Прадавній шлях походів, боротьби.

Над шляхом в сивих полинах гармата

До неба жерло підняла, скорбить

Над трупом невідомого солдата.

А десь в вікні старенька мати

Снує молитви нитку синю,

Не знає, що орел крилатий

Упився кров'ю її сина.

 

* * *

Моя любов була такою,

Як літній вечір у степу,

Як плач дитини в ніч сліпу,

Як тихі дзвони за рікою.

Моя любов була такою,

Як гнівні рокоти бандур,

Як сум поета після бур

За бунтівничою порою.

Моя любов була такою,

Як синій ранок на путях,

Як повість про своє життя

Моєї матері старої.

 

* * *

Перехрестивсь мечами гнів,

Хтось там за горами конає.

День на буланому коні

Шоломом небо підпирає.

Вдягнули білі сорочки,

Підперши голови руками,

Сидять і журяться хатки

Під голубими рушниками.

 

* * *

Ідуть дощі. Ночами плаче

Над шляхом осінь-полонянка.

Війна, як чорний ворон, кряче

Над трупом синього світанку.

Як день, так ніч в чертоги божі

Плюють розгнівані гармати.

В старенькій кожушині мати

Стоїть одна на роздоріжжі,

Біля старого вітряка,

Збирає сльози у рукав.

 

* * *

За синє море, щербаті гори,

Під шум оголених дібров,

На тихі води, на ясні зорі

Помандрувала моя любов.

Мені ж лишила на вічний спогад:

Вітряк рукатий, вогник з вікна,

Поміж житами кудись дорога,

І села, села, і ти — одна.

 

* * *

Ось і знову при синій долині

Позлітались, сумують лелеки.

Ось і знову село я покину

І поїду далеко, далеко.

Хоч і знаю, що не забути,

Як шумлять хуторянські каштани,

Образ матері на розпутті,

В кожушині старій, за туманом.

«Сину, сину, розхристаний вітре...» —

Тільки й скаже всього на прощання,

Фартушиною очі витре

І простоїть отак до світання.

 

* * *

Відцвітали бузкові світанки,

Сірі ночі повзли, як кроти.

І недремні, закурені танки

Рвались з вітром в буремні світи.

Половіли жита, йшли обози,

Поспішали солдати на бій.

Ти стояла при битій дорозі

У косинці, як льон, голубій.

Крізь роки мені образ твій сниться,

В ночі привидом дивним встає.

В твою душу — холодну криницю —

Впало серце гаряче моє.

 

* * *

Коли шляхи снігами замело,

В німих полях затихли батареї, —

Виходиш ти за спалене село

І думаєш над долею моєю?..

А може, вже другому віддала

Ключі від серця, то й нехай заходить,

Як подорожній в пустку край села,

Коли за вікнами шумить негода.

 

 

/Опубликовано: "Махаон", выпуск 2013 г./