Мій погляд вже давно в тобі погас.
Він не пече болючою сльозою.
Тобі так легко: в тебе лікар — час,
Моя ж печаль залишиться зі мною.
Ти знаєш, я спитала у зими,
Чому вона мене не зцілить снігом.
Вона сказала, що журливе «ми»
Ніколи пам'ять не вбере у кригу.
Є цілий світ, а в ньому «я» і «ти» —
Це серця невід’ємні половинки.
Та ти дозволив осені піти,
Й замерзли ми, як трепетні сніжинки.
Ти поховав зажурливу любов…
Сліз гіркота у цій метаморфозі.
О, не питай, чому я плачу знов, —
Про це не можна говорити в прозі…