/повiсть/

 

Частина І

БОЛОТО

 

Ранок чи вечір? Світало чи сутеніло?

Варя відкрила важкі повіки і бездумно дивилась за вікно, у двір, де буяла весна, де був травень і бузкові пахощі густим ароматом наповнювали повітря.

Все те їй байдуже. Першою думкою було: ранок чи вечір?

Раптом за вікном почувся звук трактора. Такий рідний і знайомий...

— Гришо-о-о, — застогнала нестямно і зайшлася глибоким плачем. Пальці бгали мокру від сліз подушку, а невимовний біль роздирав усе її єство.

На той плач до кімнати нечутно увійшла свекруха.

— Цить, доню, цить. Та заспокойся ж, прошу тебе. Його вже не повернеш.

Від цих слів Варя заридала ще нестямніше, до її голосу приєднався свекрушин.

— Ма-а-мо, — заплакало раптом дитя, що спало у люльці.

Все ще схлипуючи, Варя кинулась до синочка. Притискала його до грудей, ніжно пестила, вже стримуючи своє ридання.

Ранок чи вечір?

То був таки Гришин трактор, але тепер на ньому працював інший тракторист. Сашко Носівець, котрий нещодавно повернувся з армії. О цій ранковій порі він розвозив корми на ферми, що розташувались у вибалках двох сіл: Вербового та Сухої Балки.

Все ще притискаючи синочка до грудей, Варя стала розшукувати свій одяг. Пора на ферму, до корів.

Мовчки простягла малюка свекрусі, і та все зрозуміла.

— Збирайся, доню, тобі пора на роботу.

Таки світало. Прохолодний травневий ранок ніс із собою пахощі розквітлого бузку, молодої парості трав і буйно-зелених хлібів, що так ніжно врунились на широких колгоспних полях, звільнившись, нарешті, від зимових сніговіїв.

Варя ішла стежкою вниз, до ставка. Далі дорога вела через греблю і прямо до ферми. Сонце ще не вставало, а село вже оживало після нічного сну. Гучно перекликались між собою півні, десь обізвався лінивий пес, дзенькнуло відро біля чийогось колодязя. Молода жінка не помічала ні краси дня, що народжувався, ні звичного ритму сільського життя. Все в ній ніби скам'яніло після того дня, як не стало Григорія. Три роки щасливого подружнього життя промайнуло, ніби три коротких дні. Все залишилось, як було раніше: село, люди в ньому, оця ферма і оцей став, звідки напували худобу. І навіть трактор, Гришин трактор, на якому працював іще до армії, а повернувшись, знову сів на нього. Все залишилось, як було, тільки ЙОГО вже немає. І ніколи не буде...

Побачила, як позаду доганяє її з відром подруга по роботі, Валя Вартова. Крадькома змахнула сльозу з почервонілих повік і якось внутрішньо заспокоїлась.

— Доброго ранку, Варю!

— Доброго, — відповіла і не знала, про що далі говорити.

Отак мовчки дійшли до ферми, де вже порались найраніші доярки — Марія Перебендя та Ольга Семирак.

— Ішли б ви вже на пенсію, — кинула їм Валентина, — а то виходить, ніби ми запізнюємось на роботу. І все через вас, невсипущі.

— Нічого, дасть Бог, і ви доживете до нашого віку — то й вам не спатиметься, — напівжартома, напівсерйозно озвалась Перебендя, і доярки розійшлись кожна до своїх корів.

Останнім часом не чути було жартів серед жінок, ходили всі пригнічені. Варварине горе сприйняли як особисте, хоч і перемовлялись між собою: від власної долі не втечеш. Втім, Варя ще молода, знайде собі пару. Жаль тільки, дворічний Сергійко лишився сиротою. Та й старій Уляні Тихонівні нічим не втішити біль. Одна ростила синочка, чоловік загинув у 1945 році, в Берліні, в останні дні перед Перемогою. Скільки до неї сваталось парубків, а Уляна ніби не помічала того. Все життя своє присвятила синочку, Григорію. Виріс він добрим помічником, вивчився на тракториста. Армію відслужив. І привіз у материн старенький будиночок молоду невісточку з російського містечка Собінка Володимирської області, де ніс службу. Сільські красуні тільки охнули, дізнавшись про ту оказію, бо не одна потай мріяла ввійти у дім до Уляни невісткою — Григорій був справжній красень: високий, стрункий, з чорнявим чубом над тонкими, мов у дівчини, бровами. Відзначався лагідною вдачею, але жодної із сільських дівчат так і не примітив.

Після його трагічної загибелі односельці з цікавістю спостерігали: що ж тепер буде? Чи поїде Варвара додому, в далеке російське містечко, де у неї була лише мати (батько теж загинув на фронті), чи лишиться в їхньому селі?

Варя до цих розмов не дуже прислухалась. Останніми днями почувала себе недобре. Її відвертало від їжі, часом в очах з'являлися жовті кола. Може, загибель Григорія і його похорон спричинили якусь хворобу? А може?..

При цій думці Варварі ставало страшно. Ні, вони з Гришею мріяли про братика для Сергійка. Але ж тепер, коли вона лишилась сама...

 

II

Невеличкий райцентр Підлісне жив своїм буденним життям. У ньому, як і у Вербовому, буяв травень. Ще тріпотіли на центральній вулиці червоні прапори, які комунальники не встигли зняти після першотравневих свят і Дня Перемоги, а у вікна райкому партії, широко розчинені цієї надвечірньої пори у бік затишного двору, долітали запашні пахощі бузку.

Телефонний дзвінок у кабінеті другого секретаря Олександра Івановича Лисиці пролунав якось різко і несподівано. Він поспіхом підняв трубку, в лічені секунди розмірковуючи: хто б то міг бути? Дзвінків останнім часом чомусь боявся...

— Олександре Івановичу, зайди на хвилинку, — почувся в трубці голос першого секретаря Олега Вікторовича Скорика.

— Добре, — тільки й відповів, не цікавлячись, чого саме хоче від нього перший.

Робочий день вже закінчився, і райкомівські працівники поспіхом зачиняли кабінети, з полегкістю відзначивши, що ось, нарешті, можна йти по домівках після трудового дня.

Олександр Іванович зайшов у широкий, просторий кабінет першого секретаря і, не чекаючи запрошення, сів до столу.

Олег Вікторович не поспішав починати розмову. Підійшов до відчиненого вікна, на повні груди вдихнув у себе бузкові пахощі:

— Рай, справжній тобі земний рай, ти не знаходиш, Сашо? — сказав, не повертаючись від вікна, і в цьому дружньому звертанні Лисиця відчув приязнь до себе, від чого з полегкістю зітхнув.

Нарешті Скорик повернувся до столу і, зручно вмостившись на м'якому стільці, оббитому яскравим дермантином, почав розмову:

— Що там у тебе трапилось у Вербовому? Кажуть, п'яного тракториста збив автомобілем, чи що? Сьогодні прокурор був у мене. Хочуть завести кримінальну справу.

— Н-не знаю, як воно сталося, — засовався на стільці Лисиця. — Мене підвозив Бган, тамтешній секретар парторганізації. А той на велосипеді, з мішком. Ну, тракторист, чи що. Але ми не помітили, щоб він упав. Їй Богу, не знаю.

— Олександре Івановичу, ти ж атеїст, а в Бога віриш, — іронічно зауважив перший і поцікавився:

— А як дружина? Скоро повернеться додому? Як донечка?

Лисиця аж засвітився з обличчя: все-таки добра людина цей Скорик. Вміє поспівчувати, вміє підтримати у важку хвилину, завжди турботливо ставиться до колег по роботі. Оце ж у Лисиці недавно народилась донечка, яку із примхи дружини вирішили назвати Вірджинією. А він би охоче назвав доньку Вірочкою — та й годі. Райкомівці подарували для новонародженої імпортну коляску і цілий набір іграшок. Цими днями дружина мала повернутись з пологового будинку. Саме про це і запитав у Лисиці перший.

— Та нічого, все гаразд. Може, завтра-позавтра заберу вже їх додому, — відповів першому, і на цьому розмова скінчилась.

Олександр Іванович Лисиця, зовсім молодий ще партійний працівник, що після закінчення Вищої партійної школи прибув у Підлісне, проживав в одному з комфортабельних, як для районного містечка, будинків, у трикімнатній квартирі на другому поверсі. Після одруження у них з Галинкою майже сім років не було дітей, тому він з такою радістю зустрів появу на світ донечки. Одне засмучувало: примха дружини назвати дочку чудернацьким ім'ям. Ну, яка вона Вірджинія, коли народилась на Україні, в українській сім'ї? Втім, суперечити Галині не став, бо подумки все-таки називав доньку по-своєму, Вірочкою.

Життя для молодого партійного діяча складалось прекрасно. У свої 28 років він вже починав поступово підніматись по службових сходинках. Був інструктором економічного відділу, третім секретарем, тепер ось — другим. Галина викладала в школі фізику і математику. Тепер, напевне, деякий час не працюватиме, бо за донечкою потрібен догляд. «А може, викликати матір, хай поживе, поки мала підросте?» – виникла у нього думка. Та її несподівано заглушила інша: що там, у Вербовому? Бган обіцяв, що все обійдеться. Слідчому ніби відвезли двох кабанів... Але хто його знає, чим все скінчиться? Раптом трактористова вдова почне докопуватись до істини?

З цими тривожними думками Олександр Іванович і переступив поріг власної квартири.

 

ІІІ

Два тижні минуло відтоді, як надзвичайна подія оповила сумом хату Нечаїв, два довгих, нестерпно важких тижнів. За цей час дві жінки — стара і молода, — кожна по-своєму переживали своє горе. Втративши на війні чоловіка, а в мирний час — єдиного сина, Уляна Тихонівна підсвідомо боялась ще однієї втрати: раптом поїде від неї невістка? Поїде до себе, на батьківщину, і забере із собою найдорожче, що залишалось на цій землі: онука. Що їй тоді робити, як бути? Уляну пригнічували стіни старої хати, і розпач охоплював, коли кидала погляд на нову, недобудовану. Це ж Варвара із Гришею зводили своє гніздечко — та так і не встигли добудувати. Пішов Григорій в іншу «хату»...

Пораючись по господарству, кидала погляд у бік ставу: звідти прийде невістка після ранкового доїння. Прийде і скаже... Що скаже?

Думки повернули Уляну в минуле. Як уперше переступила поріг її хати Варя, як насторожено зустріло молоду жінку село... А сама Уляна? Не вірилось їй в синове щастя. Буде Варя сумувати за рідним краєм, та хто знає, чи здатна до якої роботи. А в селі що за робота? Або на ферму, або в польову бригаду.

Але напрочуд лагідний характер невістки, її добра вдача відкинули всі сумніви і спростували недовіру односельчан. Увійшла Варвара у велику, працьовиту селянську сім'ю Вербового на рівних, опанувавши всього за тиждень немудру професію доярки. Та на селі й не звикли до довгих філософських розмірковувань: що та як. За роботою не до того. Отак і попливло за щоденними клопотами молоде подружнє життя Григорія та Варвари Нечаїв. Напровесні лелека приніс їм до хати синочка, колгосп пообіцяв молодятам допомогти збудувати нову хатину. Тішилась біля дітей Уляна, котра зазнала небагато щастя у своєму житті.

...У 43-ому, коли звільнили від фашистів Вербове, разом з визволителями пішов на фронт Іван Нечай. Притискаючи до грудей немовля, Уляна довго ішла услід за колоною новобранців. Ніби відчувала: не повернеться її чоловік додому, ніколи не повернеться. Існує в народі повір'я: проводжає мати сина в рекрути, то, вивівши його за ворота, повинна покликати у двір. Якщо він озветься на той оклик і повернеться на хвильку до рідної хати, то буде живим і здоровим. Стара Нечаїха кликала сина, та він не почув, чи може, не зрозумів той материн оклик. Не повернувся... І бігла — вже не йшла, а таки бігла, — Уляна за колоною новобранців, відчуваючи недобре, а стомившись, сіла з немовлям обіч курного шляху та й заплакала... І її так само, як вона нині Варвару, умовляла свекруха: не плач, доню, не плач...

За думками не помітила, як на подвір'ї з'явилась Варя. Підхопила на руки Сергійка, що бавився з іграшками на простирадлі, засланому на зеленому килимі споришу. Щось ніжно говорила йому, цілуючи біляву голівку.

Помітивши невістку, Уляна всміхнулась до неї:

— Підемо снідати, доню.

— То й підемо, — погодилась Варвара, і всі троє подались до старої хатини.

Пес Жухрай (приніс його Гриша з тракторної бригади безпомічним цуценям, яке згодом перетворилось у доброго псюру) загавкав якось ліниво, ніби сумніваючись, чи варто йому чіплятись до людини. А був тим чоловіком сусіда, Петро Оксамитний.

Привітавшись на порозі до Нечаїв та побажавши доброго сніданку, поклав скраєчку на столі районну газету «Світлий шлях».

— Не читали? У вчорашньому номері...

Варя розгорнула газету:

— Що ж тут читати, дядю Петю?

— А ось, бачиш? «Пригода у Вербовому»...

Варя пробігла очима по рядках невеличкого повідомлення: «...п'яний тракторист Григорій Нечай став жертвою власної необачності...».

В очах у молодої жінки раптом з'явились знайомі жовті кола. Вона похилилась на стіл, втрачаючи свідомість...

 

IV

Після закінчення сільгоспінституту Валерій Бган жодного дня не працював за обраною спеціальністю агронома, якій навчався у вузі п'ять років. Так сталося, що у їхньому колгоспі «Будьонівський» вибув на службу в армію колишній комсомольський секретар, і сільська молодь, не змовляючись, виявила цю довіру вчорашньому випускнику вузу. Втім, на посаді комсомольського ватажка Валерій залишався недовго. Раптово помер партійний секретар Микола Петрович Карпушин. Валерій в цей час вже носив у кишені партквиток. Дисциплінований в роботі, активний молодий спеціаліст викликав довіру у сільських комуністів. Його й було обрано новим партійним секретарем, до того ж, на той час Валерію виповнилось 28 років, як кажуть, вийшов з комсомольського віку.

Що спільного було між Бганом і другим секретарем райкому партії Олександром Лисицею? Так, нічого особливого. Зналися по партійній роботі, Лисиця часто приїздив з перевірками, Бган одного разу запросив «другого» до себе додому. А далі...

Далі трапилось так, що Валерію довелось просити допомоги в Олександра Івановича.

Наприкінці 60-х у Підлісному було збудовано завод кондитерських виробів. Саме завод, а не цех чи фабрику. Один із цехів цього заводу очолила старша сестра Валерія Бгана, Вікторія Шкарапет (прізвище по чоловіку), яка раніше працювала завідуючою міською їдальнею. У Вікторії Єгорівни була вже доросла донька, котра після закінчення торгового технікуму працювала продавцем у Києві, чим немало гордилась вся родина Бганів. Подейкували, буцімто Валерія Єгорівна потроху «відривала» від їдальні продукти харчування та відправляла їх «на реалізацію» до дочки. Але чого не вигадають люди!

Втім, Валерію Єгоровичу було все те байдуже. Сестра приїздила в село дуже рідко, і всі турботи по догляду за старою матір'ю (а чого турбуватись, стара ще дибала потроху) лягли на родину Валерія.

Тільки одного разу старша сестричка все ж потурбувала братову родину. Підкотивши до двору на розкішному лімузині, Вікторія сходу кинулась до Валерія:

— Братику, виручай. Ти там знаєшся з районними «божками». А в мене неприємності...

Це були не просто неприємності. За прохідною заводу працівники позавідомчої охорони спинили завантажену яйцями, цукром та зефіром машину з київськими номерами (без документів). Охоронниця, що несла чергування на прохідній, в паніці кинулась розшукувати Вікторію Єгорівну, з чиєї вказівки було випущено завантажену машину з території заводу. Зрозумівши, що «влипла», Вікторія знервовано почала пояснювати працівникам правоохоронних органів, що «просто не встигла оформити документи», а машина «випадково, ну зовсім випадково опинилась за заводською прохідною».

Однак ці докази були непереконливими, і справа стала набирати небажаних результатів, а ще точніше — на Вікторію очікувала тюрма.

В місті ходили плітки та домисли, кожен трактував цю подію на свій лад. А на заводі в цей час ішла ретельна перевірка «діяльності» начальника кондитерського виробництва Вікторії Єгорівни Шкарапет. Під тиском працівників служби по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності робітниці цеху розповіли про те, як Вікторія розпоряджалась ними, ніби поміщиця дворовими селянами. Одні робітниці ходили до неї додому прати, інші прибирали в її квартирі, ще інші готували обіди, за що Вікторія Єгорівна... виписувала їм наряди в робочому порядку. Тобто розплачувалась за виконану «роботу» державними грошима...

Вислухавши розповідь сестрички, яка перебігала з однієї подробиці на іншу, Валерій зрозумів одне: треба її рятувати. Ось тоді і подався у місто до Лисиці.

Чи не вперше в житті Олександр Іванович відчув себе таким ось князьком, від якого залежало дарувати «милість» «ближньому своєму». Справу тоді залагодили, закривши «пельки» робітницям цеху погрозами, що, мовляв, постраждають і вони, якщо на суді дадуть показання проти начальниці. Слідчому відвезли кабанчика, не обійшлося, звичайно, без «подарунка» і самому Олександру Івановичу, від чого той ще дужче відчув у собі силу і всемогутність.

Нічого не знав про цей випадок перший секретар Олег Вікторович Скорик. Та й навіщо йому було про це знати?

А Вікторія «відбулась» легким переляком, виключенням з лав партії і двома роками умовного покарання з відрахуванням 20 процентів із зарплати в рахунок держави за місцем роботи. Хоча на ці 2 роки довелось їй поміняти свою начальницьку посаду на рядову. А «пахло» щонайменше сім років позбавлення волі з конфіскацією майна...

Після того випадку Лисиця став частим гостем у Вербовому, кожного разу привозячи від Бгана то півня, то качечку, то індичку. Здається, це влаштовувало обох, тим більше що після відбуття покарання Вікторія знову одержала непогану посаду.

З часом все стало забуватись. І раптом дві долі зав'язались у новий, ще тугіший вузлик. Як усе те трапилось?..

 

V

Напередодні першотравневих свят Лисиця зателефонував у Вербове. Поцікавився, як іде підготовка до святкування, чи провели комуністи «Будьонівського» партійні збори у квітні, як ідуть польові роботи. А потім ніби між іншим, повідомив:

— Можеш привітати мене, Валерко. Батьком я став...

Бган не забарився запросити «другого» до себе додому.

— Добре вже, загляну після демонстрації трудящих, — напівсерйозно, напівжартома пообіцяв Лисиця.

На тому розмова скінчилась. А ввечері Бганова дружина Ольга зустрічала «дорогого» гостя, який почав їй набридати своїми візитами, смаженою індичкою.

Засиділись до пізньої ночі. Гість ненароком задрімав, а тому було вирішено відправити його в Підлісне на світанку. Оскільки свого шофера разом з машиною Лисиця відправив у райцентр ще звечора, Бган вимушений був відвозити його на власному «Запорожці», наготувавши чималий клунок з харчами «від щирого серця» для дружини та донечки Олександра Івановича.

Ледь засіріло (щоб менше бачили сторонні), Валерій завів свого «зазика» — і вони рушили з двору. Після вчорашнього ще паморочилось в голові, але машину господар вів упевнено. Аж раптом за яром, де дорога круто опускається вниз, помітив велосипедиста з лантухом, набитим соломою. «І хто б то міг бути?» — промайнуло в голові у Валерія. Натиснув на гальма, хотів було об'їхати велосипедиста з правого боку. Пізно... Автомобіль пройшов поряд з незнайомцем і зачепив його лантух. Велосипедист упав на узбіччя.

Не змовляючись, Лисиця і Бган кинулись до потерпілого. Той лежав горілиць, не рухаючись і не подаючи ознак життя.

— Це ж наш тракторист Григорій Нечай, — у відчаї прошепотів, невідомо чого боячись, Валерій Бган. І додав:

— Певне, сильно вдарився головою об асфальт.

— Що будемо робити? — перелякано спитав Лисиця. І раптом його мозок осяяла думка: тракторист був п'яний. Так-так, першотравневі свята...

Лисиця кинувся до «Запорожця», витяг із клунка пляшку горілки, яку йому завбачливо поклала дружина Валерія «на доріжку». Швидко відкоркував пляшку.

— Тримай цього — та швидше! — кинув він Валерію. Бган обережно підняв тракториста за голову і вжахнувся: вона була в калюжі крові...

Із зусиллям розціпивши зуби потерпілому, залили йому в рот горілку, а тільки рідина чомусь розтікалась по боках... Потім кинулись тікати з місця пригоди, зробивши вигляд, що нічого не трапилося. А тільки втеча не вдалась.

В цей час неподалік від траси прив'язував свого бичка на пашу Степан Гордійович Вартовий, свекір Валі Вартової. Як тільки він постеріг, що на трасі коїться щось незвичайне, то мерщій побіг до села. В крайній хаті не було телефону, але був у баби в гостях 12-річний Женька, що приїхав до бабусі на свято. Він швидко осідлав велосипеда і поїхав у контору, звідки зателефонував у «Швидку допомогу» та в міліцію. Саме Вартовий і повідомив, що машина, котра збила на шляху тракториста, дуже схожа на автомобіль сільського партійного секретаря Бгана.

Прибулі на місце пригоди працівники державтоінспекції довго в подробицях розпитували Вартового, що саме він помітив на трасі.

— Бачив, як промчав автомобіль, а велосипедист упав. Потім машина зупинилась, з неї вийшло двоє, нахилились над потерпілим. Потім один повернувся до автомобіля. Я думав, що вони заберуть тракториста в лікарню. Але вони поїхали, — збентежено розповідав старий. — Поїхали, і лишили Григорія на трасі самого. Я підходив на те місце. Але чим міг допомогти? Побіг за допомогою в село.

Затриманий Валерій Бган давав інші показання. Буцімто не помітив, що велосипедист упав. На трасі не зупинився. Мабуть, старому те здалося...

В цей час Лисиця, намагаючись випередити події, побував у місцевого судмедексперта, який у заключному висновку написав, що тракторист перебував у стані алкогольного сп'яніння...

 

VI

Варю відвезла до лікарні «Швидка допомога». Уляна Тихонівна безпорадно притискала до себе онука і не знала, куди їй іти, що робити. Як ніч пережила — не знає. Від думок у голові ніби джмелі гуділи, не здіймались до роботи руки. З першим же автобусом рушила до райцентру, і відразу ж — у лікарню. Знайшла відділення, в якому лежала Варя,звернулась до лікаря:

— Що з нею? З Варварою моєю? Нечай Варвара Іванівна у вас знаходиться?

— А ви їй хто будете? — спитала лікарка, привітна з вигляду.

— Свекруха я.

Лікарка посміхнулась:

— А тепер ще й бабусею будете, — сказала якось загадково.

— Так я вже бабуся, — відповіла Уляна. — Маю онука, Сергійка.

— Тепер будете мати другого.

— Як же? Як це?

Уляна Тихонівна тихо заплакала.

— Радіти вам треба, а не плакати, — знову лагідно озвалась лікарка. — З невісткою вашою все гаразд, підлікується трохи і випишемо додому. Певне, у неї був нервовий стрес. Добре, що своєчасно звернулись у лікарню.

Збиваючись, Уляна як могла уривками розповіла лікарці про те нещастя, яке спіткало їхню родину. Лікарка спохмурніла:

— О-о, та у вас справи значно складніші, ніж я гадала. Треба буде обов'язково поставити вашу невістку на облік і вести за нею нагляд, бо хто знає, як позначиться все це на майбутній дитині.

Уляну Тихонівну пустили до Варі в палату. Обидві жінки заплакали. В очах у свекрухи стояло німе запитання: що вирішила робити Варя? Чи залишить малюка, чи?..

— Не хвилюйтеся, мамо. Буде у нас двоє хлопчиків: Гриша так мріяв про це...

Стара рвучко обхопила руками невістчине обличчя і стала його обціловувати:

— А я вже думала, — мовила крізь сльози, — що ти покинеш мене, поїдеш із Сергійком до матері.

— Ви сходіть краще в міліцію чи ще кудись. І скажіть їм, що Гриша ніколи не пив. Навіщо вони його оббрехали? — сказала Варвара і обличчя її раптом посуворішало:

— Той Бган... Він брехливий якийсь. То він вилив на Гришу горілку... Я впевнена...

Настала гнітюча тиша. Стара Нечаїха ще трохи посиділа коло Варі, потім пішла, пообіцявши відвідати всі «високі» кабінети, аби вивести напасників на чисту воду.

Тільки візити до прокурора, в райком партії, в редакцію районної газети так нічого і не дали. Бо старий Вартовий раптом відмовився від свого попереднього свідчення. Сказав, буцімто йому здалося, що автомобіль зупинявся на трасі. Воно ж таки ще добре не розвиднилось... Серцем відчувала Нечаїха: кривить душею старий. Але чому? Чим його підкупили?

 

VII

Валя та Сашко Вартові одружились десь на рік раніше від Нечаїв. Поселились у Сашкового батька Степана Гордійовича Вартового, бо той після смерті дружини сам проживав у чималій хаті, відбудованій після війни. Дітей у молодого подружжя не було. Казали людям: куди поспішати? Але із заздрістю дивились, як бавлять свого синочка Григорій та Варвара. І коли дізнались, що Варвара Нечай чекає на другу дитину, у Валентини мимоволі вирвалось:

— Щаслива...

Та й змовкла на півслові, скоса поглянувши на Сашка. Хоча знала: нелегко буде Варварі піднімати на ноги двох дітей без чоловіка.

Останнім часом молодих Вартових стала бентежити поведінка діда Степана. Після пригоди на трасі, свідком якої він став, зробився він похмурим та мовчазним. Часто кидався уві сні і бурчав щось нерозбірливе...

А згодом хтось із сусідів повідомив Сашкові, що, коли вони з Валентиною були на роботі, до їхнього двору приїздила якась чорна «Волга». Звідти вийшло троє людей і про щось говорили із дідом. Стали допитуватись у старого, що то за візитери такі були, а він затявся на своєму:

— Нікого не було, нікого не бачив. От же вигадають люди!

Люди не вигадували. Чорною тінню упала в один з останніх днів травня райкомівська «Волга» на подвір'ї старого Вартового. Звідти дійсно вийшло троє. Обступивши старого з трьох боків, притиснули його до тину.

— Тільки писнеш про те, що бачив на трасі — більше сонечка тобі не бачити, — мовив один і боляче стиснув дідову руку вище ліктя. І додав:

— Зрозумів?

Степан Гордійович зрозумів. Йому було вже 75 років, але жити ще хотілось...

Відтоді по ночах йому часто снилось, що він потопає в болоті. Ось перед ним з'являється якась гілка, він намагається ухопитись за неї і вилізти з чорної багнюки, але вона весь час на нього давить, тисне, душе в обіймах...

З того часу став відчувати, як сили покидають його. При зустрічі з Нечаїхою намагався відвести у бік очі, уникав із нею розмови. А в один зимовий вечір дід Степан раптом помер...

 

VIII

Дві події порушили тихий плин життя Вербового. Перша — народження другого хлопчика у Варі Нечай, якого назвали Іванком на честь дідуся Івана Нечая, що загинув на фронті. А за кумів попросили Сашка Вартового та Оленку Кравець, ближню від Нечаїв сусідку.

Того зимового вечора, повертаючись від Нечаїв, Сашко та Валентина Вартові застали діда Степана в лежачій позі посеред хати. Кинулись до нього, ледве уклали в постіль. Степан Гордійович намагався щось сказати, але в грудях у нього булькало та клекотало. Сашко побіг викликати "Швидку", а Валя залишилась коло діда:

— Зараз, зараз, тату, — говорила стривожено, — зараз приїде «Швидка» і все буде гаразд.

Старий слабкою рукою покликав Валентину до себе. Вона нахилилась. Ледь розібрала слова:

— То вони Григорія... горілкою... залили... Я бачив... — і стомлено закрив очі, ніби відпочиваючи після важкої роботи.

«Швидка допомога», що прибула до дому Вартових, вже була непотрібна: старий помер.

За клопотами, пов'язаними з похоронами, Валентина все ніяк не наважувалась розповісти Сашкові про останні дідові слова. Тільки згодом він якось сам дав привід для цієї розмови:

— Таки задушило нашого батька болото. Казав же він, що душить його багнюка кожної ночі.

— Ні, Сашо, то не болото, — відгукнулась дружина, — то совість нашого діда мучила. — І розповіла йому про те, що почула від старого.

Обоє на мить замислились: що робити? Іти до Нечаїв чи ні? Вирішили мовчати. Навіщо ворушити рану, що вже почала зарубцьовуватись?

І знову життя у Вербовому попливло тихою рікою...

 

IX

Натомість у Підлісному події стали набувати крутого характеру. В сім'ї у Лисиці підростала маленька Вірджинія, вихованням якої займалась Галина Григорівна, покинувши роботу в школі. Але однієї зарплати партійного працівника родині явно бракувало. Тим більше, що останнім часом у Лисиці раз і, здавалось, назавжди порвалися стосунки із Бганом, що так щедро забезпечував партійного «боса» сільгосппродукцією.

Трапилось те після бурхливих партійних зборів у «Будьонівському», на яких комуністи колгоспу обговорювали поведінку свого секретаря, котрий не надав допомогу потерпілому на трасі Григорію Нечаю. Був на тих зборах і Лисиця. Уважно слухаючи виступи комуністів, він зробив висновок, що селянам невідомо, хто їхав у машині разом із Бганом. Лукавлячи сам перед собою, взяв заключне слово:

— Не розумію, як ви, Валерію Єгоровичу, могли покинути людину на трасі. Важко повірити, що ви не бачили, як упав той нещасний...

По тих словах Бган зробив кислу міну і спідлоба поглянув на «друга», який із цього моменту вже не був для нього ні «другом», ні «авторитетом».

— Пора б тобі, Олександре — сказала якось Дружина, — підніматись по службових сходинках. Досить сидіти у «других».

Він і сам не раз про те думав, але нікому не висловлював своїх думок уголос. А тому аж підскочив, коли зайшла про це мова з дружиною.

— А як це зробити, може, ти мені підкажеш? — дратівливо озвався він на ту промову.

— Треба подумати, — лукаво посміхнувшись, відповіла «половина»...

 

X

Наближалась десята річниця подружнього життя Олександра та Галини Лисиці. Галина, як і раніше, не працювала. Сонячним промінчиком вистрибувала по умебльованій просторій квартирі трирічна Вірджинія. Олександр Іванович, як і раніше, секретарював, несучи в маси марксистсько-ленінську ідеологію.

В один із теплих літніх вечорів у квартирі пролунав дзвінок. Галина Григорівна, дотримуючись обережності (а раптом злодії чи бандити?), глянула в «очко», вставлене у двері. Побачила знайоме жіноче обличчя.

— Оленько, люба, якими вітрами? — сплеснула руками, запрошуючи до квартири гостю.

Двоюрідна сестра Галини Григорівни Ольга Країло жила в Москві, на «периферію» вибиралась нечасто. Закінчивши музичну консерваторію, грала в якомусь з московських барів. Вийшовши заміж за старого вдівця, і сама скоро овдовіла. В свої 35 років виглядала не тільки молодо, а й досить елегантно, не говорячи вже про інтелігентність, якою були наповнені манери її поводження з оточуючими, розмовляти та одягатися.

— Оленько, душко, як я рада! — обнімаючи родичку, щебетала Галина Григорівна. — Ти таки вчасно. Завтра у нас з Олександром ювілей: 10 років, як одружилися.

— То що ж, до ресторану? — іронічно зауважила гостя.

— Я думаю, краще на природу. У нас тут такі мальовничі місця-я-я, — мрійливо примружила очі Галина.

— Ну, а партнера для мене підходящого запросиш? — засміялася Ольга, даючи зрозуміти, що у цьому підтоптаному Підлісному немає чоловіка, який міг би стати її симпатією.

Блискуча думка, котру вже місяцями виношувала в своїй голові Галина Григорівна, миттю осяяла їй мозок:

— Буде, буде тобі партнер, Олю, та ще й який!

Наступного ранку, проводжаючи чоловіка на службу, Галина Григорівна наказувала:

— Не забудь, Сашо, твій Олег (першого секретаря називала тільки по імені) має бути на ювілеї сам. Запросиш його на пікнік після роботи, скажеш — на хвильку. Все буде дуже природно...

Той погодився. У Галини Григорівни був попереду важкий день: треба домовитись про страви із місцевим рестораном, подбати про вбрання — не їхати ж їй на пікнік у старенькій сукні. Запросити гостей... Обов'язково голову райвиконкому з дружиною директора універмагу, директора заводу металевих виробів, директора райпобуткомбінату, начальника міліції з дружиною...

Всі мають бути, ніхто не відмовиться. Авторитет Олександра Лисиці останнім часом зріс і зміцнився.

Пікнік видався на славу. Міська «знать» все прибувала на машинах у віддалений гайок, що затишно розмістився на березі річечки, заважав тільки трактор, що гуркотів по той бік річки, не то сіючи, не то орючи якесь поле.

Втім, музика гриміла «на всю котушку», магнітофонні записи видавали найсучасніші музичні шедеври.

Гості розважались, ласуючи шашликами, пивом, завезеним із місцевого заводу (звичайно, безплатно), відкорковували пляшки із шампанським. Окрасою свята, як і треба було сподіватись, стала столична гостя, на яку непривітно поглядало жіноцтво, запрошене на свято.

Аж ось нарешті з'явився і сам Олександр Іванович, супроводжуючи найдорожчого гостя — Олега Вікторовича Скорика.

Чоловіки міцно тиснули руки і господарю свята, і особливо — гостю. Розташувались прямо на траві, на імпровізованому столі, в той же час, мов за порухом чарівної палички, стали з'являтись закуски і напої.

Високий, міцної статури, інтелігентний чоловік відразу припав до вподоби столичній гості. Якось само собою вийшло, що вона опинилась за столом поряд зі Скориком. Запрошення «на хвильку» затяглося для першого секретаря допізна — свято продовжили в місцевому ресторані, де було багато випивки, закуски, музики і танців. У Скорика злегка паморочилась голова — чи то від близькості принадної жінки з чарівним ім'ям — Ольга, — чи то від її парфумів...

 

XI

Перший секретар райкому партії Олег Вікторович Скорик щиро вірив у непорушність і непереможність марксистсько-ленінської ідеології, у відвертість і прямоту своїх колег по роботі і у високі ідеали. По цих мірках жив сам, по цих мірках спрямовував свою партійну діяльність. Його єдина донька Дануся після десятирічки вступила до педагогічного інституту і навчалась в обласному центрі, тому вони з дружиною опинились удвох в оточенні м'яких меблів, персидських килимів і кришталевого посуду, що випромінював загадковий блиск із серванта під світлом кришталевої люстри.

Ніна Василівна, дружина Олега Вікторовича, мало цікавилась роботою чоловіка. Вона вся ніби ввійшла в турботу про одне: у квартирі все має бути кришталево чистим і сучасним. Адже як не як — це квартира самого Скорика. Її мало хвилювала затримка чоловіка після робочого дня. У нього то пленуми, то семінари. Вона навіть гадки не мала, що у чоловіка може бути флірт з якоюсь дамочкою. Слабкий він задля цього, надто цінує свою комуністичну мораль...

А тому, коли у квартирі роздався телефонний дзвінок, спокійно підняла трубку. Навіть незнайомий жіночий голос не збентежив її спочатку.

— Це квартира Скориків? — запитали на тому кінці телефонного дроту.

— Саме так.

— Хочете знати, де зараз знаходиться ваш чоловік?

— Мені це не цікаво. Я знаю, що мій чоловік на роботі — от і все.

У трубці почувся сміх:

— Ну і наївна ж ви жінка. Та ваш Скорик в обіймах у іншої. Не вірите — то перевірте. У нашому міському готелі. Кімната номер...

Ніна Василівна зі злістю кинула телефонну трубку, але через хвилинку телефон знову озвався.

— Чого ж ви, голубонько, так нервуєте? Кімната №10, підіть, переконайтеся самі.

— Хто це говорить? — тільки й спромоглася запитати.

— Так, одна ваша знайома. Ой, втратите ви чоловіка через свою короткозорість...

На тому кінці поклали трубку. Ніна Василівна почала гарячково набирати робочий номер телефона свого чоловіка. На гудки ніхто не відповідав. У приймальні, звісно, теж не було нікого, бо робочий день вже давно скінчився. Глянула у вікно, за яким у чорному небі загадково перезирались миготливі зірочки. Не знати навіщо, накинула на себе плащ, хоча надворі стояла тепла літня ніч. Вийшовши з під'їзду, ступила крок до тротуару, аж раптом напроти будинку, скрипнувши гальмами, зупинилась службова «Волга» Скорика.

— Нарешті. Я так хвилювалась...

— Зайве, голубонько. Зі мною, як бачиш, все гаразд, — Олег недбало цмокнув дружину у щічку і, мугикаючи під ніс якусь мелодію, подався наверх, у квартиру. По-старечому шарпаючи ногами (ой леле, у домашніх пантофлях вийшла!) Ніна подалась слідом за чоловіком.

Чи не вперше за весь час подружнього життя раптом поцікавилась у свого благовірного, як тільки переступили поріг квартири:

— Чому так довго, Алику? Я телефонувала тобі на роботу.

— В область їздив, возив деякі звіти. А що це тебе раптом зацікавило?

— Та так.

На тому розмова скінчилась. Однак кожного дня Олег повертався з роботи все пізніше. І одного разу Ніна Василівна на власні очі переконалась, що чоловік таки зраджує її...

Вона не стала влаштовувати довгих сцен, а просто виставила за поріг квартири чемодан з речами свого благовірного, — і тієї ночі йому довелось повернутись у кімнату №10 місцевого готелю, де на нього, як не дивно, чекало повне розчарування: столична Ольга від'їхала до своєї столиці, навіть не побажавши попрощатись із своїм «швидкоплинним видінням».

А по місту вже поповзли чутки та здогадки, які дійшли й до обласного керівництва.

Закрите засідання бюро райкому партії, на якому був присутній обласний інструктор по ідеології, винесло остаточне рішення: зняти «першого» з посади за аморальність поведінки, пропонувати на його місце другого секретаря райкому партії Олександра Івановича Лисицю.

...Скорик стояв біля відчиненого вікна тепер вже не його робочого кабінету і гірко роздумував над тим, що трапилось.

«Ось тобі і рай земний... Ось тобі і щирість товаришів по роботі та партійна принциповість. Тільки Лисиця був здатний на таку підлість, хто ж іще? Він і підсунув мені оту столичну красуню, аби пересісти в моє крісло... Боже, яке болото...» Спіймав себе на думці, що ось у цьому ж кабінеті докоряв Лисиці за кинуту ним фразу «Борони Боже», а тепер от сам подумки звертається до Всевишнього.

Наступного дня передавши справи Лисиці, Олег Вікторович виїздив у «Будьонівський», де йому запропонували посаду головного інженера.

 

XII

...І знову травень владно вступив у Вербове. В домі у Нечаїв стояло піднесення: хлопці готувались до останнього шкільного дзвоника. Для Сергія він лунатиме востаннє, бо, здавши випускні екзамени на атестат зрілості, він мав виходити на самостійний шлях у житті. Іван закінчував вісім класів, і йому ще належало подумати, чи продовжувати навчання у школі, чи податись до сільськогосподарського училища — потай мріяв про те, що, як і татко, якого зроду не бачив, буде трактористом.

Мама і бабуся крадькома витирали сльози, дивлячись на хлопчиків. Обидва пішли в батька: високі, стрункі, з такими ж непокірними губами. «Побачив би Гриша своїх синочків», — подумалось Варварі, та, не сказавши ні слова, схилилась над столом, старанно прасуючи хлоп'ячі сорочки.

З роками щемкий біль за втраченим коханим чоловіком відходив все далі, залишаючи по собі тільки рубці на зраненому серці. Натомість перед очима все частіше поставав образ іншої людини: Олега Вікторовича Скорика. Більше десяти років живе і працює він у колгоспі головним інженером, а все неодружений. Забрав до себе стареньку матір, колгосп виділив для Скориків ошатний будиночок з червоної цегли. Варя мало цікавилась особистим життям інженера, зате він постійно цікавився її життям, віддаючи все своє нерозтрачене батьківське почуття Серпику та Ванькові.

Між Варею та Олегом давно встановились дивні стосунки. Відколи з'явився він у їхньому селі, припала йому до серця чорноока худорлява жінка, про яку розповідали, як про однолюбку. З того часу, як втратила вона чоловіка, її серце не розкрилось назустріч жодному з чоловіків, хоч була ще молодою і гарною.

До інженера, коли той з'являвся на фермі у справах, зверталась тільки по-батькові. Але очі її раптом теплішали, коли Олег Вікторович брав на плечі меншенького Ванька, а старшого, Сергійка, — за руку, і йшли вони втрьох до ставка, де у вихідні ловили рибу або збирали гриби у сусідньому гайку.

Варя і сердилась на несподіваного «опікуна», і була йому вдячна за те, що у хлопчиків з'явився справжній наставник і захисник. Та особливо ревно оберігала свою невістку Уляна Тихонівна, яка останнім часом дуже постаріла. Вона ревнувала Варвару до «отого пройдисвіта, котрий невідомо звідки взявся».

Одного разу Скорик таки наважився відкрити Варі свої почуття і попросив вийти за нього. Вона почервоніла до сліз, ніби дівчинка, і тихим, але твердим голосом відповіла: «Ні. Хай все буде, як є. Може, колись, як підростуть сини».

І він чекав. Ненав'язливо і просто допомагав Нечаям по господарству. Дивлячись на нього, і хлопчики привчались до селянської праці. А одного разу меншенький сказав:

— Мамо, а дядя Олег — наш тато? Тоді чому він з нами не живе?

Довго і терпляче пояснювала йому, що тата немає, що дядя Олег — просто добрий чоловік, а тата ніхто не замінить...

Ванько слухав усе те і не міг погодитися з мамою, що дядя Олег — просто добрий чоловік.

— Ні, він все-таки трішки наш тато.

Варя заплакала. А ввечері, взявши хлопчиків за руки, від чого вони дуже засмутились, бо вже відчували себе дорослими, повела їх на кладовище, до батькової могили. З портрета на скорботному пам'ятнику дивився на дружину і своїх дітей зовсім молодий ще Григорій. Вона довго і болісно вдивлялась у це фото, ніби шукала відповіді, як їй жити далі. Але у відповідь їй було лише глухе мовчання сільського кладовища.

— Ось тут ваш татко, Іванку.

Хлопчик мовчав, та через хвильку спитав:

— А чому дядя Олег не може жити з нами?

Варя тільки важко зітхнула у відповідь.

І от у їхньому домі свято. Відразу два випускники. Ще попереду чекають на хлопців екзамени, але Варя впевнена, що пройдуть вони добре. Бо і Сергійко, і Ваня вчились залюбки, не завдаючи особливих прикрощів мамі та бабусі. І в тому Варя теж вбачала вплив Олега, який відкрив її дітям цілий світ науки. Недарма ж вони з такою цікавістю перечитували новинки технічної літератури, яку давав їм дядя Олег. З його допомогою сконструювали електричний кукурудзолущильник, круподерку, зробили примітивну пилораму, якою користувалися чи не всі селяни з їхнього кутка.

Про Варю та Олега ішли різні розмови по селу. А згодом всі притихли, звикнувши до дивних стосунків між ними. Здавалося, так буде продовжуватися без кінця. Але життя вносило свої корективи...

 

XIII

Минуло п'ятнадцять років після трагічної події у Вербовому, а правди про те, що сталося на трасі, так ніхто й не узнав. Злочин — а був це саме злочин — залишився безкарним. Тільки пам'ятатиме Бган оту неминучу зустріч з Варварою Нечай, яка без пояснень плюнула йому в обличчя. І пішла з гордо піднятою головою, ніби виконала вирок. Добре, що на тихій сільській вулиці в ту мить було порожньо.

При першій же нагоді Бган випросив собі в колгоспі новий будинок, один із тих, що будувалися для механізаторів у Сухій Балці, і незабаром переїхав з родиною на нове місце проживання.

Хоч і зумів залагодити той прикрий випадок на трасі, все ж комуністи колгоспу на найближчих звітньо-виборних зборах переобрали свого ватажка. І тоді Валерій згадав, що має диплом агронома.

Голова правління колгоспу Семен Кирилович Любчак на прохання Бгана тільки розвів руками:

— Немає в мене зараз такої посади. Всі при ділі... А може, спробуєш сісти на комбайн? Воно ж і заробітки непогані, і робота не надто переобтяжлива.

— Та який з мене комбайнер? Самі ж знаєте...

— Нічого. Підучися. Погоджуйся, Єгоровичу, — підбадьорив голова.

І Валерій погодився. Взимку подався на курси механізаторів, а влітку вже збирав хліб, поважно ведучи свою «Ниву» по безкрайніх хлібних ланах.

А згодом господарство одержало два нових потужних комбайни «Дон-1500» — і один з них довірили Валерію Бгану.

В той травневий день, коли Нечаї проводжали хлоп'ят на останній дзвінок, поспішала до школи і десятикласниця Світлана Бган. Вона знала про неприязнь, що роками існувала між її батьком та матір'ю Серьожки Нечая, але ніколи не цікавилася причиною, що породила цю неприязнь. Із Сергієм у дівчини були досить дружні стосунки, навіть обмінювались думками, куди краще податись після десятирічки.

— Спробую вступити в політехнічний, — поділився якось із Світланою Сергій. — Хочу вивчитися на інженера. А потім повернусь у господарство та й візьмусь за його механізацію. Хіба ж це діло, що доярки й досі сапетками сіно розносять коровам...

— А я, мабуть, подамся в педагогічний. Буду виховувати підлітків, робити з них справжніх людей.

— Як твій татко, — недоречно кинув Сергій, на що дівчинка образилась:

— І чим він тобі не догодив, мій татко?

Сергій швидко перевів розмову на іншу тему, і тінь неприязні, що пробігла між одноклассниками, поступово зникла.

Буяла весна 1985 року, у мареві квітучих садів потопали села і міста, вільно та легко дихали засіяні поля. Вступала в самостійне життя юнь — ще одне покоління випускників шкіл. Що готувала їм доля?

Безтурботно та весело пролунав на шкільному подвір'ї дзвоник для Сергія Нечая, Світлани Бган, їхніх однокласників, покликавши їх на останній урок.

 

XIV

І у Підлісному владно господарювала весна. Ніна Василівна Скорик любила цю пору року, що нагадувала їй юність, перші душевні поривання: творити щось добре на землі.

Всі ті мрії давно забулись. І навіть болісний розрив із чоловіком їй вже не болів. Зрозуміла: у неї ніколи не було особливих почуттів до Олега, більше подобалась їй перспектива тоді ще молодого партійного працівника. Вона навіть не стала слухати пояснень Олега з приводу того, що йому, мовляв, підготували пастку. Вона просто дала згоду на розлучення, залишивши за собою прізвище по чоловіку. А згодом вийшла заміж за раптово овдовілого директора одного з місцевих заводиків. Як і раніше, її «хоббі» було в облаштуванні квартири сучасними меблями, килимами та кришталем.

Вряди-годи дзвонила дочка з обласного центру. Дануся захистила кандидатську дисертацію, готувала докторську, в свої 30 років була ще незаміжньою.

Вона прибула в гості до матері несподівано, як робила те завжди. «Вилила» цілий потік новин із життя обласного центру, повечеряла разом з матір'ю та вітчимом. А перед сном раптом запитала у Ніни Василівни:

— Ну, а як там наш татусь? Сіє чи оре? Не одружився ще? Ніна Василівна недбало відкинулась на м'якому кріслі:

— Та чула, ніби залицяється до якоїсь доярки.

— У нього що, негаразд із головою? Інженер, людина з вищою освітою — і раптом якась доярка...

— А кого він ще може знайти у тій глушині? — ніскільки не дивуючись, відповіла запитанням на запитання Ніна Василівна.

— Треба буде відвідати його. Все-таки він мій татусь.

З таким наміром і прокинулась Дануся наступного дня, попрохавши вітчима «підкинути» її до Вербового на автомобілі.

— Гарненьке село, — оглядаючи з віконця легковика місцеві краєвиди зробила висновок Дануся. — Справжній тобі райський куточок. Скільки квітів! І ставочок внизу блищить. А бузку біля кожної хати...

Під її захоплені вигуки і під'їхали до будинку Олега Вікторовича. І батько, і дочка щиро зраділи один одному, а що вже рада була бабуся — того й не передати.

Дануся вирішила два-три дні погостювати у батька. Швидко зорієнтувавшись в обстановці, вияснила, що мати говорила правду, і є тут у батька на прикметі жіночка. Але ж доярка і інженер... який жах!

Вирішила діяти. Підстерігши якось на греблі Варвару Нечай, котра поверталась із вечірнього доїння, пішла жінці назустріч. Привіталася. Коректно пояснила, хто вона і чого хоче.

— Знаєте, шановна Варю, я б на вашому місці ні за що не погодилась вийти за мого батька. Адже різниця у віці... Ви, здається, на 12 років молодша за нього?

І не чекаючи відповіді, додала:

— До того ж він людина з вищою освітою, хоч і колгоспник. — Останнє слово вимовила з якоюсь іронією. — А ви хто? Звичайнісінька доярка. Від вас же коровами тхне.

Кров ударила Варі в обличчя:

— А ви, шановна Дано Олегівно, молочко полюбляєте? То чому ж вам так не подобається запах корів? А стосовно вашого батька — можете не утруднювати себе довгими вмовляннями. Я не збиралась за нього заміж. У мене був чоловік, він загинув. І мій клопіт тепер один: поставити на ноги синів. У вас діти є?

На це запитання Дана не відповіла. Крутнувшись на високих підборах модних босоніжок, пішла геть, кинувши на ходу:

— От і добре, що ви мене правильно зрозуміли. А молоко я не люблю...

Нічого не розповіла Олегу Варя про ту розмову. Але холодок відчуженості з'явився між ними при першій же зустрічі. Він цікавився, як проходять у хлопців іспити, куди збираються після школи, а вона відповідала коротко: «так» чи «ні».

Олег розмірковував над поведінкою Варі і не міг знайти пояснення. Розгадка прийшла сама собою. Прощаючись із ним, Дана давала йомунапутні слова, мов би перед нею був не батько, а якийсь шкідливий хлопчик:

— Тату, облиш свої походеньки до тієї... доярочки, чи що. Приїзди до мене у гості. Я тобі таку кралю висватаю... Ти ж іще не старий...

Ось тоді він і зрозумів, чому так неохоче розмовляє з ним останнім часом Варвара Нечай. І він зробив останню спробу влаштувати своє холостяцьке життя. Повідомив про своє рішення матері.

— Та чи захоче Варя перейти до нас жити? А її свекруха? Куди подінеться ота стара жінка?

От над цим Олег ще не замислювався. Уляна Тихонівна... Справді, куди ж їй подітись? Вона як мати для Варі...

Але відступати не хотілося. Вибрав день, коли всі Нечаї були вдома. Клопоталися, збираючи Сергійка на випускний вечір. Одягши свій вихідний костюм, з двома букетами квітів, що привіз їх аж з райцентру, узявши із собою матір, пішов Олег свататись...

І Сергій, і Ванько раділи появі Олега Вікторовича. На чільне місце посадили бабусю Катерину Микитівну. Стара Нечаїха розгублено заплакала і не зводила збентеженого погляду з Варі. Та кинулась готувати на стіл вечерю. Теж була немало збентежена, бо здогадувалась про непростий візит Скориків.

Один букет квітів Олег вручив Варі, а інший — Уляні Тихонівні.

— Ось що, дорогі мої жінки, — сказав, затинаючись на слові. — Давайте будемо жити всі разом, під одним дахом. Хлоп'ята підросли, згодом одружаться, то будемо бавити онуків. Ну як, згодні, Уляно Тихонівно? А ти, Варю, що скажеш?

Жінка низько опустила голову. Всім здалося, що ніби схлипнула. Але вона раптом випрямилась і з посмішкою сказала:

— Від мене ж коровами тхне. Доярка я, Олег Вікторович. Чи варто вам пов'язувати свою долю з моєю?

Запала тиша. Її порушив Сергій:

— Ти помиляєшся, мамо. Дядя Олег ніколи не називав тебе образливо...

— То все Дана, моя дочка, — нервово дістаючи з коробки цигарку, стиха промовив Олег.

Варя вийшла з-за столу.

— Сергійко, синку, тобі пора на випускний.

Вечеря, що починалась так урочисто, закінчилась сумно і зовсім з несвятковим настроєм...

А через тиждень Варя дізналась: Олег Вікторович разом з матір'ю збирається виїздити із села.

Свекруха жаліла її і разом з тим в душі раділа: Варя ніколи її не покине... Але мудрість старої жінки підказувала інше — треба допомогти двох серцям піти назустріч одне одному. Вони повинні жити під одним дахом. І вона зробила рішучий крок:

— Варю, іди до нього. Проси, благай, нехай нікуди не їде. Нам усім вистачить місця під одним дахом.

...Наступного дня Скорик переніс свої речі до Нечаїв, чому дуже раділи хлопці. Катерина Микитівна своєї згоди на переселення не дала. Погодились на тому, що всі разом будуть доглядати бабусю Катю, поратимуться по господарству.

У ці ж дні збиралися в дорогу хлопці. Сергій мав намір вступити до інституту. Іванко відвозив документи в сільськогосподарський технікум.

 

XVI

Махнувши рукою на обіцянки лікарів, що у Валентини обов'язково будуть діти, Вартові взяли на виховання з дитбудинку маленьку Яночку. Дівчинці виповнився рік, як раптом Валентина зрозуміла: вона вагітна. Аж розгубилася; не молода вже, 38 років...

З тривогою очікували на появу новонародженого. Аж їх виявилось двійко! Відразу два синочки. Не було меж радощам Сашка, який тут же вирішив:

— Валюшо, старшенького, того, що на 15 хвилин народився раніше, назвемо Григорієм в честь мого кума.

— А меншого, того що народився на 15 хвилин пізніше, назвемо Сашком, — з ноткою гумору в тон чоловікові відповіла Валентина.

На хрестинах у Вартових гуляло ледь не все село. Бажаними гостями були тут і Варя Нечай, і Олег Вікторович Скорик, який погодився бути хрещеним батьком у маленького Григорія.

Пізно увечері, проводжаючи гостей, Сашко Вартовий віч-на-віч зіткнувся на сільській вулиці з Валерієм Бганом. Перебуваючи під впливом випитого, Сашко рішуче ступив назустріч Бгану:

— Це ти, гад, убив Гришу. Я знаю, дід усе розповів перед смертю.

Бган відсахнувся убік, зі злістю кинув п'яному Сашкові:

— А ти доведи, що це так. Кишка тонка. І краще не стій у мене на дорозі...

Село спало. Воно не чуло ні тієї чоловічої розмови, ні того страшного биття сердець, які несамовито гупали в грудях двох людей, що роками хоронили таємницю від людського ока.

Бган як з'явився, так і розтанув у темряві ночі. А на Сашка раптом війнуло запахом болота. Від цього запаху він похилився на паркан, відчуваючи, як паморочиться йому голова. «Чому не сказав Нечаїсі раніше про Бгана? Чому промовчав? Тепер вже пізно, надто пізно. Та й Варя. Здається, влаштувала свою долю...»

 

XVI

Варя заглянула в поштову скриньку і зраділо кинулась до конверта: від кого б то був лист? Від Серьожі чи від Вані? Один — студент політехнічного інституту, інший закінчує сільськогосподарський технікум. Ідуть від хлоп'ят листи у мамин дім з привітами бабусям та дяді Олегу.

Але почерк не хлоп'ячий... «Ой, та це ж від матері, з далекої Собінки...»

Варя присіла на лаві біля воріт, розгорнула листа: «Дорогая доченька, уж не надеюсь больше тебя увидеть... Старая стала, все болею. Свидеться бы хоть разок, повидать бы внуков...»

Варя замислено тримала в руках конверт. Не помітила, як поряд присів Олег.

— Що трапилось, люба?

Вона здригнулась від несподіванки, мовчки простягла чоловіку листа. Олег швидко пробіг його очима.

— Ось що я скажу тобі, Варюшо. Їдь і забирай маму до нас. Хай живуть наші бабусі разом з нами.

— Коли ж це її востаннє відвідували? Вже, мабуть, років п'ять, як хлопці були на літніх канікулах, — замислено промовила Варя. — Чи погодиться мама на переїзд? Та й чи вмістить усіх мешканців старенька хата Нечаїхи?

Міркували недовго. Вирішили переїхати всією родиною під дах Скорикового червоностінного будинку. Катерина Микитівна зраділа цьому. Після деяких вмовлянь і стара Нечаїха переїхала разом з невісткою. А згодом поріг будинку переступила і мати Варі.

Ніби змовившись, Олег і Варя до всіх звертались однаково: мамо. А це викликало дружню посмішку в односельчан. Бо озвуться до когось Варя чи Олег: «Мамо!» — а на порозі відразу з'являється три стареньких бабусі...

Злі язики поза очі стали називати дім Скорика «бабським монастирем», а добрі люди по-доброму заздрили миру та злагоді, що панували у цьому будинку. Хоча не все було так гладенько насправді. Варварина мама дуже ревниво поставилась до обох свекрух своєї дочки, відстоюючи своє право рідної матері, на що сама Варя переконливо їй доводила:

— Зрозумійте, мамо, із Уляною Тихонівною я прожила більше років ніж з вами. Але обоє ви для мене рідні. Та й Олегова мама нічого злого мені не заподіяла...

...Життя ішло своїм плином. Настав час голові правління колгоспу «Будьонівський» Семену Кириловичу Любчаку іти на пенсію. Селяни майже одноголосно обрали на посаду голови правління головного інженера господарства Олега Вікторовича Скорика.

— О-о-о, тепер зазнається наша Варвара, — подейкували селяни.

А вона не зазналась. Як і раніше, працювала на фермі, хоч могла б прилаштуватись на легшу роботу. Як і раніше, була привітною до людей, не даючи ніякого приводу для зайвих розмов, чим ще більше зміцнила авторитет свого чоловіка і заслужила повагу односельців.

 

XVII

Тільки з «третього заходу» вступила до політехнічного інституту на економічний факультет Світлана Бган, де і звела її доля з Вірджинією Лисицею.

Сергій Нечай в цей час уже був на третьому курсі, здобуваючи спеціальність інженера. Зустрічаючись в коридорах вузу, іноді в студентській їдальні, а ще частіше — в читальному залі бібліотеки, Сергій і Світлана згадували рідне село, своїх односельців, обмінювались новинами, одержаними з дому. Якось за цією розмовою і застала їх Вірджинія.

— Свєтко, хто оцей хлопець?

— Ну ти даєш, Вірко. Хлопець як хлопець. Із нашого села. Майбутній інженер...

— Познайом, — не то запитала, не то попрохала Вірджінія.

— Ой, та він не захоче. Він у нас сором'язливий, — засміялась Світлана. — Хіба що... Може, знайти якийсь привід для, скажімо, якоїсь гулянки?

— Що ж, це ідея. В мене незабаром іменини, — багатозначно натякнула Вірджінія і кинула палкий погляд у бік високого, стрункого юнака. Той або ж не помітив погляду, або ж зробив вигляд, що йому байдужісінько до оцих двох щебетух.

...Недовго трималась кар'єра Олександра Івановича Лисиці на районному рівні. Хто хоче, стверджувала Галина Григорівна, той свого доб'ється. І Лисиця добився нового підвищення посади: йому запропонували роботу в обласному комітеті партії, надавши і відповідне житло, чим немало тішилась Галина Григорівна.

— Донечці треба вчитись. А який інтелектуальний потенціал одержить вона у тому Підлісному?

Разом з десятирічкою Вірджинія закінчила й музичну школу по класу фортепіано, оволоділа й грою на баяні. Галина Григорівна вже бачила дочку в консерваторії. А та раптом заявила:

— Тільки в політехнічний. Все життя мріяла стати економістом.

— Олександре, ти чуєш? — гнівалась Галина Григорівна. — Ні, це неможливо. Наша дочка загубить свій талант.

Погладжуючи округле черевце, Олександр Іванович іронічно зауважив:

— Який талант? Наша дочка звичайна посередність. А щодо вузу... Та у дівчат він один: вийти вдало заміж, — і розсміявся невідомо чому.

Словом, вийшло так, як вирішила дочка, і Галина Григорівна змушена була погодитись з її примхами.

Повернувшись одного зимового дня після лекції, Вірджинія з порога защебетала своїм веселим голоском:

— Ма, ми ж можемо влаштувати вечірку? Скажімо, з приводу моїх іменин.

— Але ж твої іменини у травні, — здивувалась Галина Григорівна. — Що за нагальна необхідність?

— Просто хочеться поспілкуватися у колі друзів.

— То й запроси їх просто так...

— Але ж потрібен привід! — не погоджувалась дочка.

— О, привід завжди знайдеться, було б бажання, — в тон дочці відповіла матуся. — Наприклад, зустріч Нового року...

— Новий рік... Але ж це цілих десять днів, — засумувала раптом Вірджинія. І все ж вимушена була погодитись на пропозицію матері. Тепер залишалось сподіватися на підтримку Світлани: вона повинна умовити того селюка приєднатися до їхньої компанії.

Вислухавши Світлану, Сергій спочатку не погоджувався.

— Чого я туди піду? Я там нікого не знаю.

— Ой, облиш Серьожко... Там буде двоє-троє дівчат з нашого курсу, а ти прихопи когось із хлопців. Чи, може, до мамочки на село поїдеш? — в'їдливо додала Світлана.

— Ні, додому не поїду. Треба готуватись до екзаменів. Сесія ж незабаром...

— От і добре, домовились, — зраділа дівчина і помчала порадувати свою подружку доброю новиною.

...Лунали музика, сміх і жартівливі новорічні привітання, кружляли парами у танцях студенти і студентки. Уперше у своєму житті Сергій Нечай відчув, що закохався. Ті карі оченята, та ніжка дівоча рука в його руці, чарівна близькість дівчини у танці... Віра, Віронька, Віруся... Хтось назвав: Вірджинія, і це повне ім'я пролунало для нього, як музика. Закохався...

Потім були зустрічі. Ще і ще. Поспішаючи після занять в бібліотеку, Сергій ніби ненароком шукав привід, аби зустрітись із коханою. У вихідні ішли в кіно, в театр. Студентської стипендії не вистачало, і чи не вперше в житті попросив у матері грошей.

— Хто оцей юнак, що буває у нас вдома? — якось увечорі запитав дочку Олександр Іванович.

— Хто б він не був — для тебе, тату, це не має значення. Це важливо лише для мене самої, — відповіла, як завжди, з ноткою зверхності у голосі Вірджинія.

І все-таки Лисиця дізнався. А коли стало ясно, що помилки немає, що це син того самого Нечая, причиною загибелі якого став колись він сам, Олександр Іванович відчув страх. Той самий страх, який, здається, незримо переслідував його усе життя.

Потім відбулася неприємна розмова з дружиною.

— Ти знаєш, з ким вона зустрічається? — дратівливо запитав Олександр Іванович.

— Звичайно, знаю. Добрий, порядний хлопець. Через рік закінчує інститут...

— Цей селюк... — Кинувся на півслові, але додав:

— Він не пара нашій Вірджинії. Йому дорога — на село. А що робитиме там наша дочка?

Тепер вже замислилась Галина Григорівна: а й справді...

Не допомогли ні умовляння, ні переконання. Вірджинія стояла на своєму: вони одружаться, як тільки Сергій закінчить вуз. Село? А що село? Це ж романтично...

А час невмолимо відраховував дні і тижні, місяці і пори року, наближаючи оте заповітне бажання двох сердець: поєднати свої долі. Але попереду на Сергія чекав ще рік служби в армії, як це належало після інституту.

— Чекатимеш?

— Так точно! — жартома відповідала дівчина, а серце билося в передчутті чогось недоброго.

Афганістан... Вже не одна мати і не одна наречена виплакали свої очі за синами та коханими. Цього слова жахались матері тих юнаків, котрим належало іти на службу. Та музикою заграло це слово десь у глибині душі Олександра Івановича Лисиці.

Одного дня побував він з візитом в обласному військкоматі, зайшов до знайомого працівника допризовного пункту...

— Але ж я чув, що цей хлопчина мітить до тебе в зяті? — руба поставив запитання знайомий.

— Отож я й хочу відбити у нього те бажання.

Військова доля Сергія була вирішена.

 

 

Частина II

 

ПІД ОДНИМ ДАХОМ

 

 

 

І

Ні, не таким уявляла весілля свого сина Варвара Нечай. Сподівалася, що приведе Серьожа у дім невістку із своїх, сільських. Вже бачила в уяві, як сядуть гості за довгі столи на широкому подвір'ї, як лунатимуть на честь молодят весільні пісні... Думалось: віддадуть молодятам стару хатину, в якій виросли малі нечаїнята, а згодом збудують їм і новий дім.

Та не судилось збутися тим материнським мріям. Одержали телеграму-запрошення від сина: такого ось числа одружуюсь, приїздіть на святковий вечір.

Поїхали, хоч Олег Вікторович був заклопотаний господарськими справами. Але — поїхали. Сергій зустрів їх на залізничному вокзалі, всадив у «Волгу», за кермом якої сидів незнайомий водій. Поїхали до ресторану...

Нашвидку познайомив із своєю нареченою.

— Вірджинія, — відрекомендувалась дівчина, лагідно подаючи руку Олегу Вікторовичу і ледь торкнулась поцілунком щоки Варвари.

Холодом війнуло від того поцілунку на Варю. Але вона нічим не висловила своїх почуттів. Була сильно стривожена поведінкою Олега, який, уздрівши батьків нареченої, здивовано вигукнув:

— Лисиця? Олександр Іванович? Ти звідки тут?

— Краще скажи, чого тебе сюди занесло. Я, наприклад, віддаю заміж свою дочку.

— А я одружую сина, — спохмурнів Скорик.

Розмова не клеїлась. Посилаючись на невідкладні справи, Скорик швидко почав збиратись додому. Лисиця провів його за ріг ресторану.

— То що, Олег Вікторович, як тобі райське життя, про яке ти мені розповідав у 70-ому.... так, здається, в 70-му році?

— Який же ти слизький тип, слизький і бридкий. Хіба тобі місце у парти? Що ж, раюй, допоки маєш хист... Може, колись і скінчиться твій рай...

— Так-так, це мій рай, мій земний рай. А таким скорикам, як ти, місце хіба що в пеклі... або ж на селі, — і Лисиця нервово розсміявся, круто повернувшись назад, до гостей.

Повернувшись після синового весілля додому, Варя довго плакала, ще не розуміючи справжню причину своїх сліз. Їй було образливо, що на Сергійковому весіллі не було односельчан, а лише чужі, незнайомі, розпомаджені і розфарбовані жінки та високопоставлені сановні чоловіки, їй було образливо за те, що син віднині належить чужій, незнайомій молодій жінці чи дівчині — хто знає, як її вважати? Було образливо й за те, що невістка не назвала її матір'ю, як свого часу зробила Варя, потрапивши у хату до Нечаїхи. А ще образливіше було тому, що Серьожі іти на службу — на цілий рік, а він так поспішив із весіллям. «Віронька наполягала на одруженні», — згадала вона слова своєї свахи Галини Григорівни. Чи дочекається та Віронька Серьожу, чи не стрибне в чужий горох, доки чоловік служитиме?

Інші сумніви брали за душу Олега Вікторовича Скорика. «От і знову зійшлися наші шляхи. Хто знає, на яку нову підлість здатний Лисиця? Не віриться, щоб він так просто віддав свою дочку за сільського хлопця. Щось за цим криється».

Варі про свої сумніви не розповідав, хоч скільки не допитувалась про його знайомство з Лисицею.

— Колись працювали разом, — тільки й відповів.

Одне, чим міг розраяти дружину, так це твердим переконанням: Серьожа не потрапить до Афганістану. Лисиця, певне, потурбується про свого зятя. Адже не захоче він зла своїй доньці. А займаючи високий пост в області, зможе потурбуватись про свого зятя.

...Помилився Скорик у своїх передбаченнях. Через три місяці після того, як Сергія забрали на службу, прийшов від нього лист, на конверті якого стояв штемпель польової пошти. З того коротенького листа зрозуміли, що їхній Сергійко в найтрагічнішій точці планети... «Мамочко, — писав син, — у нас тут спека неймовірна. Здається, півжиття віддав би за краплю води з нашої криниці...»

 

II

— Це ти, ти в усьому винен, це ти відправив його туди, — репетувала на всю квартиру Вірджинія, вимахуючи маленькими кулаками перед батьковим обличчям, на що Олександр Іванович спокійно відповів:

— Чого ти від мене хочеш? Весілля я тобі влаштував. Ти ж знала, що йому ще належить іти на службу. Що я міг зробити?

— Облиш татуся, Віруню, повернеться твій чоловік, — озвалася Галина Григорівна, намагаючись утихомирити дочку.

— Подумаєш, якийсь селюк...

— Самі ви із своїм Лисицею... — сердито вигукнула донька і, грюкнувши дверима, подалась униз, туди, де на вулицях міста вирувало життя, де сяяло тепле весняне сонечко, де не було бридких «Лисиць». «О, вони й справді якісь бридкі», — спіймала себе на думці Вірджинія і легкою ходою подалась по широкій вулиці до інституту.

 

III

В тривозі за старшого сина не помітила Варвара, як підійшов час повернення зі служби молодшого. Іванка. Закінчив хлопець свою науку, одержав диплом зоотехніка, — та й був призваний на службу в армію в далеке місто Новоросійськ. А оце вже повертається додому.

— Здрастуй, мамочко, здрастуйте, рідні мої бабусі! — кинувся з порогу в обійми жінок.

Тамуючи сльози в очах, спостерігав ту картину Олег Вікторович. Підійшов до нього названий син, обнялися міцно, по-чоловічому.

— Які плани, синку? — спитав Олег Вікторович. — Чи залишишся працювати в господарстві, чи підеш далі в науку?

— Спробую поєднати одне з іншим, — відповів. — А як там наш Серьога, що пише?

Мовчали. Не втрималась Варя, схлипнула:

— В Афганістані він, — і змовкла.

— Я чув, Сергій одружився? Ну і хто ж його дружина?

Варя неохоче описала скоростигле Сергієве одруження і ніби ненароком поцікавилась:

— Чи, бува, і ти, синку, не надумав привести нам невісточку?

Засміявся:

— Куди поспішати, мамо? Ось піду спочатку працювати...

А через місяць привів на поріг Оленку Горохівську, дівчину з сусіднього села, з якою разом навчались у технікумі. І незабаром все село гуляло на весіллі у Варвари Нечаїхи. Що сподівалась віддати старшенькому — тепер перейшло молодшому: старенький будиночок Уляни Нечай.

І пішов Іванко на «свої хліби»...

 

IV

З того часу, як з'явився у селі інженер, колишній опальний партійний лідер Олег Скорик, між ним і Валерієм Бганом утворились цілком приязні стосунки. Скорику подобалось те, з якою діловитістю ставився до своїх обов'язків комбайнер. Деякою мірою він навіть імпонував Валерію: обидва ж могли піти по службових сходинках угору, а бач, не поцурались земних рядових професій. Валерій навіть не претендував на посаду агронома.

Скорика не бентежило й те, що вряди-годи чув від селян: Бган — перший хапуга на селі, він свого не впустить. Подейкували, що використовує колгоспний комбайн не лише на ланах господарства, а й на невеличких селянських наділах. Тому ячмінь змолотить, тому — овес чи горох. «Брав» натурою, до пляшки не прикладався з того часу, як з його вини загинув Григорій Нечай.

Щоправда, Валерій насторожено зустрів одруження Скорика з Варварою. Думав, наскаржиться своєму чоловіку за минуле. Аж ні, все залишалось, як і раніше. І це повністю влаштовувало Бгана, а на близькі стосунки із Скориком він і не претендував.

Того спекотного літа, як повернувся зі служби Іван Нечай, як відгуляли йому весілля всім селом, на славу вродив пшеничний колос. До жнив готувались ретельно, вся техніка стояла відремонтована.

— Хочеш попрацювати помічником комбайнера? — запитав Олег Вікторович Івана.

— Із задоволенням — відповів той. — А до кого мені ставати в помічники?

— Думаю, Валерій Єгорович не відмовиться від такого помічника, — тепло посміхнувся Скорик.

Того ж дня він зустрівся з Валерієм.

— Івана візьмеш в помічники? Валерій знизав плечима:

— Як скажеш, Вікторовичу. Тільки у мене тут така задумка була... Хочу побити свій минулорічний рекорд. Мені б досвідченішого помічника...

— Знаєш, Егоровичу, я вірю, що Ванько тебе не підведе. Може, яка інша допомога тобі потрібна?

— Хіба що одне прохання: аби не було затримки з транспортом.

— Що ж, згода. Дам вказівку, аби не було перебоїв із перевезенням зерна від комбайна, — пообіцяв Скорик.

— От і добре, — Бган задоволено потиснув руку, яку простяг йому голова.

Жнива. Що може бути прекраснішим в житті хлібороба?! Серце заходиться радістю при погляді на широкі, безкрайні жовті хлібні хвилі, що золотом виблискують під сонцем. Як на свято, вийшли у поле трудівники «Будьонівського». І почалась гаряча жнивна пора.

Вже в перший день Бган зі своїм помічником намолотив більше від інших. Комбайнери ремствували: їм доводилось простоювати в очікуванні машин, а до Бгана стояла черга.

— Що ж це таке? — не втримався хтось із комбайнерів. — Чому до нас не під'їздять вантажні машини?

Хтось пояснив:

— Скорик допомагає Бгану минулорічний рекорд побити. Ще й пасинка свого посадив на комбайн.

Іван Нечай теж був немало здивований: чому це до їхнього комбайна черга, а інші простоюють?

Увечері на хвильку заскочив до батьків. Скорика з деякого часу звав татком.

— Тату, чого така несправедливість? Треба ж якось розподіляти машини за комбайнами...

— Синку, Бган вирішив піти на рекорд. Можливо, у районному масштабі, а то і в обласному. Треба б йому допомогти...

— Який же це рекорд? Та його будь-хто поставить, аби тільки умови відповідні були.

— Припустімо, це не так. У Бгана комбайн доглянутий, наче лялечка, він всю зиму «ходив» біля своєї техніки, — заперечив Скорик.

— А дядько Сашко Вартовий? Хіба у нього гірша техніка? Не сяду більше до твого Бгана, батьку. Краще піду до Вартового. У нього помічник захворів.

— Та зрозумій же ти, це не особиста справа Валерія Єгоровича. Наше господарство може прославитись на всю область. Не заради себе прошу — заради спільної справи.

Скорик дійсно вірив у те, що рекорди можуть ставити тільки такі, як Бган: наполегливі, працьовиті механізатори. А хто краще від Валерія знає хліборобську справу?

Вітчимові переконання подіяли, Іван згодився попрацювати на жнивах із Бганом. Минулорічний рекорд «побили», але якась тінь відчуженості і непорозуміння пролягла між головою правління і вербівськими механізаторами. Вони втратили віру у справедливість. Але вони ще не знали, що справедливість — це така химерна річ, котра може раптом назавжди щезнути з лиця землі. Насувались 1990-і роки...

 

V

Кожний лист від старшого сина Варвара перечитувала по декілька разів, намагаючись зрозуміти, як там її Сергійко. Писав — усе гаразд, швидко промине якихось півроку, і він повернеться додому. Адже матері кожен день очікування — то пекельна мука. Тільки й ходили чутки: то в міста, то в села везли дітей у цинкових домовинах. Адже війна... Чужинська, нікому не потрібна війна. За віщо ж кладуть там свої голови сини?

Сльотавої осінньої пори постукала до хвіртки сільська листоноша. Вручила конверта з незнайомим почерком. А штемпель ніби солдатський...

Варвара ухопилась за серце, ноги її раптом підкосились. В пам'яті зримо постав сон цієї ночі: чорний крук кружляв над хатою, потім сів на подвір'ї. Варвара почала гнати його з двору, а він раптом засміявся людським голосом, підстрибнув із землі, боляче вдарив її крилом і десь щез...

Тремтячими руками жінка розгорнула складений удвоє папірець — Серьожа... син... він у госпіталі, десь в Середній Азії. Туди... до нього... зараз же, цієї ж миті!

В дорогу збирались удвох з Оленкою. Невістка як могла, підбадьорювала Варвару, запевняючи, що госпіталь — це не страшно, головне, що живий.

Який то був довгий шлях — спочатку до Москви, а потім літаком — до Ташкента. Минуло дві доби, а Варі здавалось — минула ціла вічність.

Їх не відразу впустили в палату. Щось десь уточнювали, з кимось узгоджували. Нарешті винесли два білі, мов сніг, халати, і Варю з Оленкою повели довгим коридором.

— Мамочко, — ледь поворушив устами Серьожа, — ти приїхала...

Варя лагідно, як у дитинстві, гладила непокірний чубчик Сергійка, цілувала його бліде обличчя і не могла промовити ні слова.

Нарешті заговорив він сам:

— Відвоювався, мамо. Ось підлікуюсь — і додому. Н...нога, — затнувся на півслові. — Лівої ноги у мене вже немає...

Варя не помічала своїх сліз, вона нестямно цілувала синове обличчя, руки і машинально повторювала тільки одне:

— Мої ноги — це твої ноги, доки я жива, синку, все-все тобі віддам.

Не ховаючись, плакала Оленка, спостерігаючи ту сцену.

— Ну, досить, мамочко, досить, якось буде, — заспокоював матір Сергій.

Очима показав на Оленку. Варя зрозуміла:

— Це наша невісточка, Ванькова дружина.

Оленка щиро посміхнулась до Сергія:

— От і познайомились. Одужуй, Серьожо, приїдемо до тебе, як тільки випишуть із госпіталю.

На тумбочку стали лягати пакунки з немудрими селянськими харчами.

— Для чого стільки, мамо? Нас тут добре годують, — спробував заперечити Сергій. Та хіба матір переконаєш?

Нарешті настала мить — і Варя несміло запитала:

— А як твоя... дружина? Вона тобі пише?

Сергій якось вимушено посміхнувся:

— Пише, не хвилюйся, мамо. У нас з нею все гаразд, — і відвернувся до вікна. Варя не стала розпитувати далі, але серцем відчула: син щось приховує від неї:

— Мамо, в Москві... протези зроблять на замовлення. От якби...

— Ти одужуй, одужуй, — гарячково заговорила Варвара. — Ми все зробимо, синку. Все буде добре, ти тільки одужуй.

Поговорили про сільські новини, про майбутнє повернення Сергія додому:

— А як же... чи погодиться вона? — не називаючи по імені Сергієву дружину, спитала Варя.

— Я ще й сам не знаю, — зітхнув він. — Але після того пекла, звідки я повернувся... мені все байдуже. Я хочу додому...

— Ти сказав — пекла? — повторила мати. — Значить, правий був Скорик. І рай, і пекло — на землі, — сказала, переповідуючи думки ніби зовсім чужого їй чоловіка.

— До речі, як він там, наш дядя Олег?

— О, Ванько його вже татом називає, — посміхнулась Оленка. — І я, до речі, теж.

— З чим я тебе і вітаю, — засміявся Сергій чи не вперше після зустрічі з рідними.

 

VI

З важкими думками поверталась додому Варвара Нечай. Доля старшого сина заступила всі інші клопоти, малі і великі. Сергійко пройшов через війну... Каліка... Хай! На руках його носитиме, скільки буде топтати ряст на землі. Як же він схожий на Гришу... І біль щемно стиснув їй серце. Олег... Він добрий. І до неї, і до дітей. А як поставиться до Сергія, коли той повернеться у рідний дім калікою? А Сергієва дружина? Вона жодного разу не навідалась до них, доки Серьожа служив (чи воював?) у тому проклятому Афганістані...

Думки, думки. Вони чіплялись одна за одну, ходили по колу, ніби взявшись у зачакловане кільце, і будь-яка спроба розірвати те коло ні до чого не призводила. А вдома на Варю чекало ще одне випробування.

Ледь ступивши із автобуса на сільську вулицю, вона майже впритул зіштовхнулась із своєю кумою, Валею Вартовою.

— А у нас новини, — поділилась та, коли вже разом з Варею пожурились долею Серьожі. (Добре, що хоч живий лишався — поспівчувала кума, і тихо схлипнула, слухаючи оповідь Варвари).

— Що за новини такі? — журно поцікавилась Варя.

— Бгану Героя дали, за літню кампанію по збиранню врожаю. Аякже, по 45 центнерів з гектара намолотив — та ще й у рекордно короткий строк. Без твого Олега тут не обійшлося. Знав би він, кого на Героя висунув...

А потім, без всілякої психологічної підготовки, одним подихом розповіла Нечаїсі те, що носила в собі роками:

— Дід бачив, як вони Григорія твого горілкою заливали. Щоб уникнути кари. Вони старого залякали... Там ще отой був у машині... Колишній партійний секретар. Лисиця, здається. Кажуть, отой Лисиця і Олега твого «з'їв». Зараз ніби в області високий пост займає.

Після цього зізнання у Валентини ніби гора зсунулась із пліч. А у Варвари потемніло в очах, і вона ледве не втратила свідомість. Хапаючи ротом повітря, відчула, що земля пливе у неї з-під ніг. Своє худеньке плече підставила свекрусі Оленка.

Довга дорога і все пережите та почуте раптом вклали Варвару в постіль.

 

VII

Галину Григорівну Лисицю все більше непокоїла доля єдиної доньки. Всі примхи Вірджинії вона виконувала беззаперечно. Не захотіла донька в консерваторію — будь ласка, обирай собі інший шлях, що і зробила Віруня, вступивши на економічний факультет політехнічного інституту. Не захотіла в Москву, де можна було б жити у тітки Ольги, що одного разу зіграла певну роль у службових сходинках Олександра Івановича — будь ласка, живи вдома, ніхто тебе не проганяє. Але оте раннє заміжжя... Чому, власне, вона обрала того селюка? Гарний на вроду, це правда. Але ж інтелект... Ну, про що з ним може розмовляти Віруня, які у них спільні інтереси?

Потай ховала сама від себе думку: може, й краще, що Олександр «допоміг» скороспеченому зятю потрапити в оту, «найгарячішу» точку на земній кулі? Рано чи пізно Сергій Нечай дізнається правду про свого батька. Що тоді буде? Він зненавидить всю їхню сім'ю. І сама Віруня... Як вона сприйме оцю правду?

За такими роздумами і застала дочка свою матір осіннього сльотавого дня, повернувшись з інституту, де навчалась на останньому курсі.

— Ма, від Сергія не було нічого?

— Ні, не було. Йому, мабуть, не до тебе, — з іронією зауважила дочці Галина Григорівна. — В першу чергу його цікавлять односельці, а потім власна дружина.

— Не розумію, — закопилила губку Вірджинія. — Чим не вгодив тобі мій чоловік? Що ти, що татуньо з першого дня тільки й шукаєте в ньому який гандж, щоб тільки принизити. А я все рівно люблю тільки його, тільки свого Нечая. Зрозуміла?

Ні, Галина Григорівна не зрозуміла. І не хотіла нічого розуміти, окрім одного: її донька гідна кращої долі, аніж отої, що готує їй сільський хлопчина. «А може, все-таки ухопить його дідько у тому Афгані?» — знову виринала думка-злодійка. І одного разу...

Одного разу у поштову скриньку ліг лист із солдатським штемпелем. Але почерк на конверті був зовсім не Сергіїв. Галина Григорівна похапцем (як це робила завжди, потай від дочки), розпечатала той конверт. Жадібно перечитала листа. Писав Сергіїв товариш: «...крок вліво, крок вправо — це смертельно небезпечно. Сергій не міг. Його природна сором'язливість ледь не коштувала йому життя. Зараз він знаходиться в госпіталі у Ташкенті. Повір, втрата ступні — це ще не втрата всієї ноги. Серьожа хоч і буде інвалідом, але вірнішого товариша в житті тобі не знайти. Вирішуй, Віро...», — писав незнайомий хлопчина, вірний Сергіїв товариш з далекого Афганістану в листі до Вірджинії.

«Слава Богу», — аж зітхнула від полегкості Галина Сергіївна. «З калікою вона не захоче пов'язати свою долю. Але треба поки що приховати цього листа. Нехай сам Сергій їй все напише».

А Сергій не озивався. В душі він вже вирішив: у Віри має бути своя доля. Він не стане зв'язувати її по руках і ногах своїм каліцтвом. Він дасть їй згоду на розлучення. Так-так, вона вільна...

 

VIII

— Скажи мені, Олежку, тільки відверто: чого одна людина весь вік проживе — просміється, а інша — тільки плаче та печалиться, хоч, може, заслуговує кращої долі? Скажи мені...

Варя дивилась змученим поглядом у знайоме обличчя, яке стало для неї таким рідним і необхідним за оці спільно прожиті роки. Знала, що надто мудре запитання поставила перед ним, але не наважувалась відверто спитати про те, що мучило її усі ці дні, відколи після нервового потрясіння потрапила на лікарняне ліжко.

— Ти ні про що не думай. Поправляйся, Варюшо. Все буде добре. Ти тільки швидше одужуй. І з Серьожею все буде добре. Заберемо його додому. Він буде разом з нами, під одним дахом, — заспокоював Олег Вікторович свою дружину.

— Але я хочу знати... — і Варя знову не наважилась поставити йому оте одне, найголовніше запитання: про причетність Лисиці до загибелі Григорія, про те, чи знав це Олег, а якщо знав, то навіщо приховував усі ці роки?

— Що ти хочеш знати, Варюшо? — щиро запитав у неї, а вона перевела розмову на інше:

— Хочу знати, як там наші бабусі. Чи встигають по господарству? Старенькі вже...

— Ти не хвилюйся. Вдома все гаразд...

А село гуло джмелиним роєм. Шептались поза очі, говорили й відверто: це він, Скорик, «зліпив» із Бгана Героя. Чи ба, немає ж совісті у людей. Невже Варвара сліпа, нічого не бачить і не чує?

І вона таки почула. Повернувшись із лікарні, зайшла до Вартових.

— Спитай у свого Олега, із кого він зробив Героя. З убивці твого Григорія...

Увечері сіли до столу. Варя навіть ложкою не торкнулась до страви. Дві свекрухи і рідна мати з тривогою спостерігали за дивною поведінкою Варвари. А вона, випроставши на колінах натруджені руки, раптом заговорила до всіх відразу і ніби ні до кого:

— Двадцять років тому, у травні, два партійних ватажки, люди без честі і совісті, збили на дорозі мого чоловіка, Григорія Нечая. Щоб замести сліди, вони влили йому в рот горілку. І втекли з місця пригоди. Один із них був не хто інший, як «герой» механізатор Валерій Бган. Інший — високий партійний «бос» Лисиця. Обоє живуть і працюють в добрі, почуваючи себе в раю, хоч грішні. А мого чоловіка, батька моїх дітей немає... Що ти скажеш про це, Олег Вікторович? — без усякого переходу запитала Варвара.

— Я н-не знаю, — затинаючись, сказав Скорик, і обличчя його раптом зблідло. — Вірніше, я не знав, що це був твій чоловік, Варю. Я чув про цю історію. Але тоді, в прокуратурі, не було доказів. Було ж доведено, що то випадковість, що той тракторист був п'яний. Їй Богу, я не знав, Варю.

— Не згадуй Бога всує, всі ви одним миром мазані. І ось що я тобі скажу: далі нам не по дорозі. Я не хочу... Я не можу жити під одним дахом із тим, хто втратив свою честь і гідність, захищаючи негідників...

Варя гірко заплакала. Вхопилася за серце Катерина Микитівна, широко розкритими очима дивилась на неї Уляна Тихонівна і рідна матуся.

— Добре, я піду, — зів'ялим безбарвним голосом вимовив Олег перше, що спало на думку. — Але я не причетний до твого горя, Варю. Я не знав... Я справді нічого не знав...

 

IX

Катерину Микитівну Скорик поховали на сільському кладовищі тихо і скромно. У дні скорботи в будинку Варвари і Олега настали тиша і злагода. Але тінь відчуженості пролягла між ними терновою доріжкою. Були, мов чужі. Варя ніби відчувала свою провину у тому, що сталося. Надто близько сприйняла до свого серця її звинувачення Олегова стара мати. І серце не витримало...

Ще дві старенькі жінки як могли пом'якшували напружені стосунки між подружжям Скориків.

— Зрозумій, Варю, Григорія не повернеш. Та й Олег не винен, звідки він міг знати про все це? Не роби йому боляче, доню. — вмовляла Варвару Уляна Тихонівна. Їй підтакувала рідна мати. А тут нова подія...

Десь по кількох днях після похорону Катерини Микитівни завітала до Нечаїв далека гостя: Сергієва дружина. В модних джинсах, у наймоднішій курточці, в дорогій французькій косметиці вона відразу впадала в очі невибагливим сільським мешканцям. А коли спитала дорогу до хати Варвари Нечай, загомоніли: невістка з'явилась, городська...

Вірджинія не надто соромилась своїх родичів. Вона зайшла до хати, як до власної господи, хоча з'явилась тут вперше після того, як побрались із Сергієм. Дві бабусі не знали, де її посадити і чим пригостити в очікуванні Варвари, що ще не повернулась із ферми.

Варя зустріла невістку насторожено і навіть недоброзичливо.

— Серьожа пише вам, Варваро Іванівно?

— Атож. А ти хіба не одержуєш від нього листів?

— Дивно. Мені він чомусь не пише. Може, з ним щось трапилось? — розхвилювалась Вірджинія.

І Варя сказала їй все, що знала і що думала:

— Так сталося, Серьожа в госпіталі. Він став інвалідом на тій проклятій війні. А чому він тобі не пише — я не знаю. Він сказав, що між вами все гаразд. Я не знала, що він тобі не пише.

Молода жінка раптом на очах зів'яла, спохмурніла:

— Я не чекала від нього такого. Він мій чоловік... І я ніколи... Я не покину його! — вигукнула Вірджинія і майже бігцем кинулась із подвір'я Нечаїв.

Варвара не проводжала її. Вона задумливо дивилась просто себе, нікого не помічаючи довкола. В голові нав'язливо крутилась думка: на весіллі у сина Олег повів якусь дивну розмову з Лисицею... Лисиця? Той самий Лисиця? Так Вірджинія — його дочка? Олег все-таки знав... А оця... Як вона посміла зайти до них на подвір'я? Як вона посміла увійти в життя її сина? Як!!?

 

X

— Що сталося? Що у нас знову сталося? — тривожно запитав Скорик Варвару, яка спустошеним поглядом поглянула ніби крізь нього, коли він повернувся з роботи.

— Вірджинія, дружина нашого Серьожі, вона — дочка Лисиці? Того самого?

— Так, а що раптом трапилось?

— Як-то — що? Ти знав про це і мовчав?

— Варю, я дійсно знав, що ця дівчина — дочка Лисиці, але яке це має значення?

— Так, справді, зовсім ніякого. Її батько зробив сиротою мого сина, і це не має ніякого значення. Для тебе. А для мене це має значення. Я б ніколи не допустила їхнього одруження. Ніколи!

— Варю, у мене вже немає ніяких сил, щоб переконати тебе, що ти неправа. Ти думаєш, сам Лисиця з великим задоволенням віддав свою дочку заміж за твого сина? О-о-о, якби він міг, він би ніколи цього не дозволив. На щастя, молодь зараз не та, що колись. Одружуються не за вибором батьків, а за вибором власних сердець.

— А якщо Серьожа про все дізнається? — не то спитала, не то розмірковувала Варвара.

— Я більше, ніж впевнений, що і Віра ні про що не здогадується, — якось по-батьківському назвав він ім'я невістки. І думаю, Варюшо, нам краще не втручатись в їхні долі. Хай вирішують самі, як їм бути.

 

XI

Скільки безсонних ночей провів Сергій у госпіталі, міркуючи над своєю подальшою долею. Він інженер, має руки, має голову. Якось влаштується. Сімейне життя... Йому не потрібна нічия жалість. Тим більше — Вірджинії.

Але при спогаді про дружину болісно стискалося серце. Він втратив її назавжди...

В одну з таких безсонних ночей до його ліжка підсів черговий лікар Мухамед Ібрагімович:

— Не спиться, синку? Мабуть, рідний дім притягує-манить? Мама, сестрички, братики?

І він не витримав. Як на духу, розповів цьому доброму чоловіку всю історію свого короткого життя, невдалого одруження...

— Чому — невдалого? — здивувався лікар. — Вона що, подала на розлучення? Ти написав їй про своє поранення?

— Ні. А навіщо?

Мухамед Ібрагімович трохи замислився. Потім задумливо сказав:

— Я розповім тобі одну історію. Це було у війну. В ту далеку війну, коли твоя бабуся проводила на фронт зовсім молодого ще твого дідуся. І того солдата, про котрого я тобі розповім, теж провела на фронт наречена. Вона вірно чекала свого коханого. А її танкіст був поранений, горів у танку. Лікарі врятували йому життя. Але його важко було впізнати з обличчя — так сильно обгорів той танкіст. І от він вирішив, що таким не повинна його бачити наречена. Але дуже хотів побувати вдома, у рідної неньки. Чи пізнає його мама?

Він переступив поріг рідного дому і представився товаришем танкіста. Прийняли його, як рідного. І Катюша, його наречена, теж побувала у них вдома. Вона дивилась на обгоріле обличчя танкіста, що змінило його до невпізнання. І серце підказувало їй: це він!

Потім той фронтовик поїхав. А Катя висловила свої сумніви матері танкіста. І вони поєднали свої долі! Поєднали, розумієш? Це не моя вигадка. Це оповідання російського письменника Олексія Толстого «Русский характер». Ти подумай, Серьожо. І обов'язково напиши листа своїй дружині...

Він сів за листа. Писав довго, до ранку. Потім заснув. Вперше за довгі безсонні ночі...

 

XII

Чи не вперше в житті Вірджинія замислилась над смислом життя. Хто вона, яке її призначення на землі? Відчувала, що пурхала легким метеликом, не відчуваючи нестатків. Її милим личиком захоплювались оточуючі, батьки давали їй все, що забажає. Але чому так холодно зустріла її Сергієва родина? Вона ж нічого злого не заподіяла ні їм, ні їхньому сину... Серьожка... Чому не повідомив їй про своє поранення?

З такими глибокими роздумами і повернулась додому. Відімкнувши двері в квартиру своїм ключем, почула в суміжній кімнаті голоси: мати розмовляла з незнайомою жінкою. Прислухалась... Знала, що негарно підслуховувати чужі розмови, але щось бентежило її в отих коротких уривках фраз.

— Думаєш, не здогадається? — питав незнайомий жіночий голос.

— Атож. Краще помовчати, — відповіла мати. Потім ще якісь уривки розмови.

Не постукавши, Вірджинія розчинила двері. Її погляд відразу впав на стіл з розгорнутим листом.

— Від Серьожі? — з радістю підбігла до столу.

— Ти хоча б привіталася, — невдоволено сказала Галина Григорівна. — Тьотя Оля приїхала з Москви.

— Дуже добре. Вітаю! — кинула Вірджинія і простягла руку до листа.

— Це від бабусі, з Підлісного, — насмішкувато поглянула на дочку мати. — Потрібна ти йому, своєму Серьожі...

Вона не сказала, що лист від Сергія, який прийшов два дні перед цим, лежить поряд із іншим листом, одержаним ще раніше від Сергієвого друга.

Але тьотю Олю аж розпирало від усього почутого, і вона відверто пішла в психологічний наступ на племінницю:

— Подумаєш, Сергій. Селюк і все. А в тебе майбутнє. Закінчиш інститут, приїдеш до мене в Москву. Треба спробувати вступити до консерваторії. З такими даними, як у тебе...

Вірджинія мовчала. І тоді тьотя Оля розкрила останній козир:

— Та й навіщо тобі чоловік-каліка? Що ти з ним робитимеш все життя?

— А ви звідки знаєте? — зблідла дівчина. — Хто вам сказав?

І раптом її свідомість ніби блискавкою пронизало:

— Де листи, мамо? Де вони? Ти ховала їх від мене. Віддай зараз же!

— Не кричи, немає ніяких листів, — холодним, відчуженим голосом вимовила Галина Григорівна. — Ми просто здогадуємось, що там могло щось трапитись. Думай краще про інститут. Особисте життя ще влаштуєш. Молода.

Вона не вірила ні єдному слову матері. «Є листи, є. Інакше звідки б вона дізналась про те, що сталося з Серьожею?» — билась гарячкова думка. Кинулась шукати по шухлядах. Ні, мати не така дурна, щоб сховати їх на видноті. А може, вона просто знищила листи?

— Ти... ти не просто лисиця, ти хижак, — аж захлинаючись від гніву, кинула вона матері і стала гарячково збирати речі. «В Ташкент, до Сергія. Там все виясниться», — билась думка.

«Так-так, так-так», — монотонно стукають вагонні колеса. «Все. Нарешті, все позаду», — полегшено зітхає Вірджинія, намагаючись забути гнівну сцену, як мати не випускала її за поріг квартири.

...У Ташкенті на неї чекало гірке розчарування: Сергія повезли в білоруський госпіталь на протезування.

 

XIII

«Куди тепер?» — питала себе молода жінка. «Туди, до нього додому. Я його дружина. Буду чекати на нього вдома. Вони не посміють мене виставити за ворота. Не посміють...»

— Кинула інститут заради того селюка! — верещала на всю квартиру Галина Григорівна. — Все життя буде водити за руку каліку!

— Чого ти ще від мене хочеш? — на диво спокійно запитав у дружини Олександр Іванович. — Ти ж завжди потурала її примхам. От і маєш...

— Це не примхи. Вона ламає собі життя! Зроби що-небудь! — розридалася Галина Григорівна.

— Я вже зробив. Навіть більше, ніж ти думаєш, — саркастично висловився Лисиця і, грюкнувши дверима, вийшов з квартири.

На східцевій площадці віч-на-віч зіштовхнувся з дочкою...

— Ти... все чула?

— Так, — не піднімаючи на батька очей, понуро відповіла вона.

— Пробач, якщо зможеш. Це, мабуть, я винен. Я скалічив твоє життя. Але я не знав... Збіг обставин. Хто міг подумати, що його син через роки стане моїм зятем?

— Чий син, тату?

— Григорія Нечая. Все, все. Їдь до них, вони, напевне, розкажуть тобі правду...

В той день Варвара зустрічала невістку. Всі її недобрі почуття зникли разом, як тільки Віра розповіла про свої останні поневіряння у батьковому домі.

Розплакались разом. Вирішили: інститут закінчить заочно. В конторі є місце економіста. Та й сільський клуб, збудований два роки тому, залюбки прийме музичного керівника, — якщо тільки побажає того Віронька.

...В один з весняних днів одержали телеграму: «Зустрічайте, буду через два дні». На залізничну станцію в Підлісне поїхали всією родиною. Високий, худорлявий юнак з милицею вийшов на перон. Вірджинія відразу впізнала свого чоловіка. Ластівкою кинулась йому на шию:

— Як довго я тебе чекала. Як довго...

Навіть незнайомі люди при тій сцені не втримались від сліз...

 

 

Післяслово

В один з травневих днів гамірно було на подвір'ї в Нечаїв. Троє онуків — хлоп'ята і дівчинка-щебетушка гасали по зеленій травичці. Дорослі, одягнені по-святковому, збирались іти з дому. Раптом напроти будинку зупинився легковик, звідки вийшло двоє людей: чоловік і жінка.

Варвара підійшла до воріт, уважно придивилась до прибулих:

— Дана Олегівна? — впізнала вона жінку.

— Так, це я. А це — мій чоловік, Віктор Іванович, науковий співробітник, — і затнулась на півслові, зрозумівши, що каже щось не те, що тій сивій жінці не потрібні нічиї регалії, що одного разу саме оця зверхність принизила людську гідність Варвари Нечай.

— Називайте просто — Віктор Іванович, — зрозумівши ситуацію, озвався Данин супутник.

Привітались по-родинному.

— У нас сьогодні трохи незвичайний день, — повідомив Олег Вікторович. — Двадцять п'ять років тому в цей день загинув чоловік Варі, Григорій Нечай. Ми збирались відвідати його могилу. Якщо хочете — приєднуйтесь до нас. А потім пом'янемо як годиться.

— Охоче приєднаємось, — обнімаючи батька, озвалась Дана.

Тихо було на сільському кладовищі. Тільки пташки пурхали над квітучими кущами бузку. Над могилою Григорія схилила віти журлива верба, обгортаючи пам'ятник з усіх боків зеленими вербовими гілочками. З портрета дивився на своїх рідних молодий, усміхнений Григорій.

«Чи так прожила я на світі, Гришо?» — подумки спитала у нього. А він дивився безжурно з портрета, ніби охоплюючи поглядом їх усіх: синів, невісток, онуків. На мить їй здалося, що Григорій не мовчить, він щось їй каже: «Так, Варюшо. Все правильно. Спасибі за синів...».

То шептались між собою вербові віти...

— А хто в оцій могилці? — спитала Дана Олегівна, роздивляючись портрет нестарого ще чоловіка, похованого неподалік від бабусі Каті.

Всі повернули голови в той бік. Першим заговорив Олег Вікторович:

— То наш сільський механізатор, герой Соціалістичної праці Валерій Бган. В минулому році його комбайн загорівся внаслідок короткого замкнення. Валерій рятував хліб і обгорів. Не врятували...

Запала гнітюча тиша...

 

Надежда Мормель

г. Токмак Запорожской обл.

/опубликовано: "Махаон", вып. 1, 2008 г./