"І пам'ятай, що ти був рабом в землі єгипетській..."
П'ята книга Мойсея "Второзаконня", розд. 24, вірш 22.

— Мосьє Шудлер! — пролунало за спиною. Голос належав молодому чоловікові, стрункому, з чистим укоханим обличчям. — Вас кличуть, мсьє Шудлер! Будьте ласкаві... — І юнак вказав долонею, затягнутою в шкіряну рукавичку, у бік лакованого автомобіля, що стояв побіля воріт кладовища Пер-Лашез. Крізь відхилені дверцята авто на задньому сидінні було видно вишукано одягнену миловидну жінку.
Луї Шудлер, чоловік років тридцяти п'яти-сорока, з лицем вольовим і водночас простим і довірливим, яке не могло не викликати в оточуючих почуття поваги й прихильності, неспішно підійшов до авто і, звівши в щирому здивуванні темні брови, схилився до молодої жінки в шанобливому поклоні:
— О, мадам Бержере! Дуже радий вас бачити.
Мадам Бержере чарівно усміхнулась і голосом, що в ньому чулися водночас нотки грайливості й докору, мовила:
—  Певне, ви вже й ім'я моє забули. Скільки часу очей не появляєте! Де ви й справді пропадаєте, Луї?
—  Дорога Елен, мушу принести свої вибачення. Я дійсно давно не був в нашому салоні, але на це мав поважні причини. Запевняю — віднині я весь до ваших послуг.
Гаразд, ловлю на слові! Але що трапилось, Луї? Ви зовсім пропали, і ось я випадково зустрічаю вас аж через кілька місяців отут, на місці печалі і смутку. У вас горе чи якась примха долі, як от у мене, що її і ви, і я повинні пережити достойно, але з гіркотою?.. До речі, — перервала саму себе мадам Бержере, — вибачте, забула вас познайомити. Мсьє Бурде — початкуючий поет! — вказала вона на юнака в дорогому капелюсі і елегантному костюмі. — Луї Шудлер — мій давній і щирий друг, один з кращих лікарів Парижа.
Чоловіки чемно потисли один одному руки. Мадам Бержере знову звернулася до месьє Шудлера:
— Ви так нам і не розповіли, Луї, в чому причина нашої довгої відсутності.
— О, мадам, це досить довга й печальна історія. Не знаю, якщо вона вас зацікавить...
—  Про що мова, дорогий Луї? Я з задоволенням хотіла б послухати. Ми всі, ваші друзі й знайомі, були прямо-таки занепокоєні вашим раптовим зникненням.
— Бачте, люба Елен, ці останні місяці мого життя виявились надто насиченими, надто переповненими вражень. Я багато пізнав за цей час і, здається, іншим стало моє уявлення і про світ, і про існування в ньому.
— Навіть так? Ви мене по-справжньому заінтригували. Ну що ж, якщо ваша історія дійсно така цікава, то пропоную, як в старі добрі часи, податися на Монмартр. В Парижі, на щастя, ще не перевелися місця, де можна зі смаком провести час. Попереджаю: не приймаю ніяких заперечень. Їдьмо в наше улюблене кафе "Людовік". Кавалери, проявіть свою галантність, допоможіть мені сісти в авто. П'єр, — звернулася вона до водія в уніформі, — до кав'ярні "Людовік", будь ласка.
І ось уже кладовище Пер-Лашез, де могутні каштани нависли віттям над витіювато закрученою огорожею, лишилось позаду: лаковане авто стрімко мчить паризькими вулицями.
Гамірна столиця світу, Париж — веселий, збуджений, дотепний, пишний, вічно заклопотаний і водночас безтурботний — ніби ненароком виставляє напоказ свої принади і зваби, крізь які гляди та проглянуться приховані потворності у вигляді напівоголених повій та обшарпаних жебраків. Для парижан час — категорія така ж легковажна, як і саме життя. Вже на шістнадцять літ віддалилась епоха тріумфу від перемоги над Німеччиною. Відійшов у небуття тисяча дев'ятсот вісімнадцятий, коли маршал Фош у залізничному вагоні, там, в Кам'єнському лісі, прийняв капітуляцію пихатих і зарозумілих німецьких фельдмаршалів кайзера Вільгельма. Ось так: Віват, Франція! І з того часу горда французька нація живе в переможному, мажорному темпі — сміх, танці, пустотливі веселощі впереміж з наполегливою працею простолюдинів та високими злетами наукової мислі цілої плеяди вчених мужів. І так триватиме цілі століття, а, можливо, й довіку. В цьому були впевнені всі.
Мадам Бержере в наповненому тонкими парфумами салоні автомобіля безугавно щебетала, засипаючи слухачів, як з рогу достатку, цілим каскадом останніх французьких новин, легко перескакуючи з однієї теми на іншу, поки зрештою на хвилину замовкла, чим відразу не проминув скористатися Луї Шудлер:
—  Перепрошую, дорога Елен. Причину моєї появи на кладовищі я, як і обіцяв, незабаром розповім. А от що вас туди привело, якщо це не таємниця?
— Від вас у мене ніяких таємниць немає. Пам'ятаєте капітана Донера, котрий, бувало, приносив до мого салону цілі оберемки квітів і десятки присвячених мені віршів? О, це був мій найпалкіший поклонник! Гарячий, запальний, дещо, може, екстравагантний, але... такий, знаєте, саможертовний, відданий... Кажуть, кохав мене безтямно. Так от, посварився з офіцером... як його... де-Лантьє, викликав його на дуель, і той... коротше, нема вже капітана Донера. Такий жаль, такий жаль!.. Боже, спаси його душу!.. Сьогодні дев'ять днів минуло. Я приносила квіти на його могилу...
І мадам Бержере, порившись в ридикюлі, видобула звідти білосніжну, в дрібних мереживах, хустинку і витерла нею затуманені сльозою очі.
Запала тривала мовчанка. Кожен поринув у свої роздуми, в кожного було чимало власних проблем: в Луї Шудлера, зокрема, пов'язаних з майбутніми лікарськими візитами до сановитої паризької аристократії, мосьє Бурде подумки зосередився на читанні своїх останніх поетичних творінь, які завтра мав честь представити завсідникам салону мадам Бержере.
О, цей фешенебельний паризький салон, куди збиралась вся літературна знать, де прекрасна кухня, мудрі, з витонченими смаками співбесідники, виховані і чемні слуги! Словом, це був найвишуканіший паризький бомонд.
Господиня салону, Елен Бержере, теж завзята поетеса. Її пристрасть — сповнені смутку та меланхолії елегії. Чоловік Елен, значний паризький фінансист, вічно заклопотаний у своїх справах, позирав крізь пальці на романтичні, як йому здавалося, дивацтва своєї дружини. Він охоче субсидував її на видання пари поетичних збірок. Якийсь час ці збірки були в центрі уваги вибагливої салонної публіки. Всі одностайно віддавали належну данину високим поліграфічним якостям збірок, чудовому паперу, прекрасному художньому оформленню. Але... всі дружно замовчували внутрішній зміст самих поезій. Одні, певне, з почуття тактовності, інші просто не могли збагнути їх суті. Бо елегії мадам Бержере, яка прагла перевернути саму себе, були надміру формалістичними, занадто ускладненими для сприйняття. Якщо цю дрібницю можна було вважати за недолік, то він був чи не єдиним у всьому в цілому привабливому образі мадам Бержере.
Мосьє Шудлер належав до витончених знавців літератури, і в тому товаристві він уже давно зажив слави людини розсудливої, шанованої, чиє слово сприймалося завжди з повагою. До того, він був в Парижі відомий і досвідчений лікар, мав велику практику, а його пацієнтами були знані артисти, чиновники міністерств, представники вищих аристократичних кіл. А ще Луї Шудлер був потомком відомого у Франції цукрозаводчика, володів чималим спадком уже померлих батьків.
У мосьє Шудлера романтичне минуле. Дев'ятнадцяти років, зі студентської лави, він добровільно йде до війська і незабаром з експедиційним корпусом французького воїнства під командуванням генерала Д'Ансельма потрапляє до Одеси та Криму, у самий вир російської смути. І коли в розмові трапляється згадувати про ті часи, мосьє Шудлер переважно вживає фрази типу "загадкова країна", "дивні люди", "чи зміг би хто подумати", "ви, панове, не в змозі повірити..." і з печальним усміхом замовкає та заглиблюється в спомини.
Повернувшись до Франції, Луї Шудлер закінчує освіту у Сорбоні і кілька літ практикує військовим лікарем в Іноземному легіоні, десь у Сахарі та ще далі — вглиб Африки. І при цьому він завжди залишається галантним кавалером, знавцем поезії Бодлера, Рембо, Гюго і навіть Верлена. Жінки з кола мадам Бержере та інші світські левиці вважали за честь провести час в товаристві, в якому був сам Луї Шудлер.
Поміж Елен і Луї склалася та різновидність стосунків, які є окрасою цнотливої дружби між чоловіком і жінкою з вищого світу, коли саме мужчину вважають за напівбога, володаря дум і сердець, а жінку — предметом поклонінь її явних і таємних прихильників.
... І ось уже авто з мадам Бержере та її супутниками, подолавши гамір паризьких вулиць, зупинилося напроти кафе "Людовік".
—  П'єр, — наказала водієві мадам Бержере, вийшовши з автомобіля. — Можете бути поки-що вільні. Під'їдете сюди години за дві.
Місця в кафе прибулим запропонували за дальнім столом, звідки вільно проглядалася уся зала, а з вікон відкривалася частина чудового краєвиду на Монмартр. Поки чемний гарсон розставляв на столі їх замовлення, компанія зрідка перекидалася незначними фразами, час від часу вітаючись кивком голови із знайомими за сусідніми столиками.
— Ну що ж, дорогий Луї, нарешті ми маємо змогу... — почала Елен, та саме в цю мить до їх столу підійшло дівча з кошиком квітів. Квітникарка була зовсім юною, зодягненою з тою невибагливістю, якою прикривається бідність, котра соромиться себе: капелюшок з вицвілою стрічкою, сіре з голубим платтячко з темним комірцем. Худеньке личко, тонкі руки і майже благальна посмішка: товар купували, певне, мляво, і надій на те, що пощастить його збути, майже не було.
—  Скільки коштує букетик цих конвалій? — приязно усміхаючись, поцікавився Луї Шудлер.
Дівча назвало дріб'язкову ціну.
— Беру у вас весь кошик.
Мосьє Шудлер дістав з свого портмоне солідну купюру, вартість якої в кілька разів перевищувала ціну вмісту кошика, і тоном, що ним не наказують, а прохають, сказав:
— Дитятко, покладіть, будьте ласкаві, на кожен стіл цього кафе по букетику з вашого кошика. І мені подайте один.
Луї взяв з рук дівчини букетик і з приязною усмішкою подав його мадам Бержере. Потім обернувся до юної негоціантки, що дивилась на нього бентежно-здивованим поглядом, ніяково мнучи в руках оту купюру:
— А гроші — вони ваші, голубонько. Ви заробили їх.
— Дякую, дякую, месьє... — лепетала молода квітникарка зі сльозами на очах. — Ви такий добрий... Буду за вас...
— Нічого, нічого, дитинко. Всього вам найкращого.
— Ні, Луї, ви прямо-таки незбагненний! — вигукнула Елен, коли дівча, відійшовши від них, почало розкладати букетики на столах кафе. — Ну як вами не захоплюватись? Що б ви не робили, все у вас виходить якось природно, щиро. Чи не тому, що ви багато пережили і так своєрідно бачите життя?
— Не знаю, не знаю, дорога Елен. Уже який є. Але... ви хотіли послухати мою розповідь. Мета вашої появи на кладовищі Пер-Лашез мені відома. Ну а я, панове, був там теж... на похоронах. Так-так. Побіля стіни Паризьких Комунарів ховали небіжчика. Коли він був ще живий і помирав у муках, я лікував його довго і безнадійно. Цілих п'ять місяців.
— Хто була ця людина, як її звали і... — мадам Бержере перезирнулася з мосьє Бурде і здивовано стенула плечима, — чому небіжчика поховали в такому... хм... своєрідному місці? Він що, був з революціонерів, чи то пак — з розбишак? Як для вас, Луї, це щось несподіване. Раніше вашими пацієнтами були порядні, солідні люди.
— Панове, не будемо поки-що турбувати спокій душі небіжчика назвою його імені. Будьмо поблажливими, бо кожен з нас у свій час теж постане перед Богом.
За столом запала тиша. Мосьє Шудлер поволі відпив ковток кави і втомлено прикрив очі, мадам Бержере мовчала, а молодик з їх компанії то занепокоєно розглядав нігті на пальцях рук, то зиркав на явно знервовану мадам. З естради долинала мелодія модної шансонетки, яку виконувала вертлява співачка під звуки акордеону.
Мовчанку порушила мадам Бержере:
— Луї! Це ж просто неймовірно! Майже півроку ви спілкувалися з людиною, місце якій відведено для поховання біля стіни комунарів! Він що, був грабіжник, як уся ота публіка, що там похована?
— Мадам, я лікував людину. Вона, та людина, померла майже в мене на руках.
— Але відколи ви стали прихильником недовершених типів, розбишак і злодіїв, якими були і ті комунари? Ваш підопічний був теж один з них?
В голосі Елен чулися нотки роздратування. Луї Шудлер уважно подивився на її збуджене, розпашіле обличчя. Мосьє Бурде помітно розгубився в такому сум'ятті подій, які розгорталися в нього на очах.
— Мадам, перепрошую, але я волів би пересвідчитися, чи ви все ще бажаєте знати, чим і чому я займався цим в час моєї відсутності? Чи, може, облишмо цю тему та заходимось обговорювати достоїнства поезій нашого шановного мосьє Бурде? І не будемо мати неприязні один до одного, як оце ви до мене зараз.
— О, дорогий Луї, пробачте, я дещо погарячилась. Я далека від того, щоб дорікати вам. Просто була більш здивована, ніж ображена. Адже все, що ви робите — ваша приватна справа. З цієї хвилини ми з мсьє Бурде повністю перетворюємося в слух.
— В такому разі, панове, давайте домовимось: я розповідаю, а ви, якщо вже виявили таке бажання, слухаєте. Запитання — в кінці. Розповідь моя, можливо, буде для вас несподіваною чи навіть шокуючою, але будьмо терплячими. Про деякі речі в силу вашого походження та виховання ви, може, й не здогадуєтесь, але вони-таки існують незалежно від нас. Тож доведеться сприймати їх, як вони є, тим більш, що ви самі попрохали мене розповісти.
Почну з того, що зайнятись лікуванням тієї людини мене попрохав мій давній знайомий, вірніше, мій приятель з числа російських емігрантів. Ними повен нині весь Париж, а ви знаєте, що я бував у Росії, трохи знаю її "мову і звичаї", характер народу, що мешкає в тих місцях.
У мого друга з російських емігрантів довге німецьке прізвище — Альпендінгер. Сам він — нащадок німецьких колоністів, що ними у давні часи російські царі заселяли свої південні землі. Безкраї таврійські степи і досі зберігають відбиток життя і побуту цих переселенців, котрі значно окультурили південні простори, цивілізували тамтешнє населення. З часом колоністи ослов'янились, в них мало що лишилось німецького, хіба що прізвища та ще згадки про історичну батьківщину, переказувані родичами з покоління в покоління.
Моєму шляхетному і хороброму другові, котрий мав чин штабс-капітана і служив в офіцерському Сімферопольському полку, я, можливо, зобов'язаний життям. Офіцери його полку разом із зуавами* охороняли наше посольство. Я був полковим лікарем, а з паном Альпендінгером охоче спілкувався, бо він непогано розумівся на французькій мові.
Якось кілька нас, молодих офіцерів союзницьких армій, зайшли до ресторану. Замовили стіл і все, що треба. Шампанське, як кажуть, лилось рікою, з естради линула музика... Все б, можливо, було гаразд, якби один підпилий козачий офіцер, що сидів за сусіднім столом, не почав дебоширити: вихопив револьвер і нумо палити і в стелю, й по вікнах. Ну і як буває в таких випадках: крик, ґвалт, жіночий вереск! А той козак, треба сказати, стріляв не холостими, а бойовими патронами! З ним я був трохи знайомий: довелось мені його одного разу втихомирювати в одній компанії. Ну, а тепер він розійшовся на всі заставки. І чи то пізнав мене, чи випадково, та раптом втупився в мене безтямним поглядом, навів револьвер — і бахнув! Куля просвистіла мимо вуха, я навіть відчув її смертоносне дихання. І ось тут, коли вся публіка вдарилася в паніку, пан Альпендінгер один не втратив голови: блискавично підскочив до того "жартівника" і вибив з його руки револьвера.
Десь відразу взявся і офіцерський патруль, того "захисника вітчизни" повели кудись трохи охолонути.
Отож з того часу я вважав себе якоюсь мірою боржником перед своїм другом.
Чимало літ спливло з тих пір, та ще й яких літ! І от якось, місяців п'ять тому пізнього вечора — телефонний дзвінок. Підіймаю слухавку — і хто б ви думали телефонує? Так, так, пан Альпендінгер. Я, звичайно, щиро зрадів дзвінкові. Погодьтеся: друг юності, мій рятівник, через стільки років!.. Покартав його за довге мовчання, обмінялися кількома фразами. Виявляється, в нього до мене нагальна справа. Але, мовляв, це не телефонна розмова. Попрохав десь призначити побачення. Домовилися: в цьому кафе "Людовік". Зустрілися, замовили столик... — Луї Шудлер ледь посміхнувся і перевів погляд з П'єра на Елен, — саме цей столик, за яким ми зараз сидимо.
— Дивний збіг уподобань, — зауважила мадам Бержере.
— Так уже вийшло. Пан Альпендінгер посвятив мене в свою життєву одіссею за останні шістнадцять літ, відколи ми не бачились. Відомо, що всіх білогвардійців, які потрапили в полон чи здалися добровільно, більшовики або розстріляли, або заслали в концтабори. Пану Альпендінгеру поталанило уникнути цих гірких випробувань долі. Він опинився в Парижі, вщерть забитому російськими білоемігрантами. Роботи за довоєнним фахом гірничного інженера не знайшов, перебивався різними підробітками, змінив десятки професій, поки зрештою зупинився на одній: шофера таксі. Живе не вельми заможно, так, середні достатки.
Я був радий його бачити, дорікнув, що, терплячи життєву скруту, не дістався до мене, хоч і знав, як це зробити: через телефонний довідник. Повинен нагадати, що в тому пекельному дев'ятнадцятому році мій друг достеменно знав, що його приятель Луї — споконвічний парижанин. І хоч він по крові німець, та за довгі роки життя серед слов'ян перехопив від них одну з характерних для цього народу рис: не нав'язуватись зі своїми бідами кому б то не було, крім хіба найближчих родичів. Пан Альпендінгер признався, що чув про мене, більш того, вважав навіть мою персону медичним світилом. Проте заявив, що між нашим нинішнім соціальним станом пролягла така велика дистанція, яка не дозволяла його сумлінню завдавати мені зайвих клопотів нагадуванням про колишню дружбу, скориставшись якою, він міг би простягти руку, благаючи допомоги, бо немає в світі нічого гіршого, ніж бідні родичі і злиденні друзі, яким би хтось мав допомогти. Ось так...
Але найдивніше, панове, було попереду. Виявляється, мій друг, знехтувавши всіма цими умовностями, знайшов мене для того, аби я допоміг хворому. Я, знаєте, подумав, що річ іде про його товариша-емігранта. Тобто, про такого, як і пан Альпендінгер, офіцера білої армії в минулому, дворянина з Росії, чи, може, про якогось там його родича. І раптом... і раптом виявилося, що він прохає мене допомогти хворому, який належав до табору, ворожого пану Альпендінгеру. Коротше, той, кого я мав лікувати, був з червоних. І не просто з червоних, а один з найзапекліших, найнепримиренніших ворогів, вожак, котрий у свій час кидав у вир кривавої різанини юрби знавіснілого від вседозволеності наброду. Хто чимало посприяв тому, щоб цей достойний чоловік, пан Альпендінгер, опинився на чужині і далеко не в кращому становищі. Було чому подивуватись: і поведінці мого друга, і тим химерним переплетінням долі, що закинули в Париж і колишнього офіцера Добровільної армії, і поводиря червоних армії Совдепів...
Картини, які вимальовував пан Шудлер, певне, схвилювали його уяву: він раптово замовк і неквапно видобув з кишені золотий портсигар, витяг з нього папіросу і запалив. Збивши в попільничку попіл, сумно посміхнувся.
— Знаю про шкідливість паління, та іноді не втримуюсь. Особливо коли роз'ятрюю душу споминами... Так от, їхали ми у Венсен повз похмуре громаддя ветхих будинків околиць Парижа в напівсільські висилки. Часу для бесіди у нас було більше, ніж досить, та друг мій сидів за кермом задумливий і мовчазний. Я запитав, що спонукало його проявити таку доброзичливість до свого колишнього ворога. Він довго мовчав, тоді відповів з незнайомою мені в ньому похмурою впертістю: коли б сталося так, що будучи озброєним, я зустрівся з ним, здоровим і сильним, на полі бою, то над усе постарався б вступити в двобій і вбити його. І тим би пишався. А оскільки сталось інакше: мені судилось знайти цю людину напівживою, нужденною, майже втоптаною в пилюку паризьких вулиць, то... Так уже я, мабуть, створений, що не тільки зараз не можу на нього підняти руку, а й до кінця своїх днів вважав би себе закінченим негідником, коли б лишив його отаким, як він є, безнадійно хворим, без всяких засобів на існування. Луї, прошу, допоможіть цьому чоловікові, бо я хоч і не лікар, але підозрюю: недовго вже лишилось топтати ряст йому на цьому світі...
Отак все сталося, ласкаве панство. Я погодився, щонайперше — ради мого друга, а потім ще — з милосердя. Розумієте, що там, у вихорі російської революції, шістнадцять літ тому, я багато чув про мого пацієнта то з розмов про його діла, то з повідомлень преси. Уявити, що таке російська смута, ви, звичайно, не можете, бо у вас позаду — кілька поколінь забезпечених предків і вам не треба піклуватись ні про шмат хліба, ні про інші житейські потреби, хіба що про речі більш витончені. А в тому революційному бедламі — безліч створінь, котрі борються на величезному просторі в лабетах первісного людського бажання: убити, аби самому лишитись жити. Я особисто аж ніяк не хочу справити на вас враження людини, що вже все бачила у цьому житті і їй геть чисто все відоме. Зовсім ні. Але все-таки я дещо бачив і дещо можу зрозуміти.
Пан Шудлер надпив кави, задумливо подивитися в вікно і, перевівши погляд на слухачів, продовжив далі:
— Отож ми з паном Альпендінгером приїхали на місце. Пам'ятаю, як мій друг, мужня і вольова людина, деякий час сидів за кермом автомобіля і зосереджено, мов щось вирішуючи, дивився поперед себе. Потім пішли до помешкання — він попереду, я за ним. При мені була моя валіза з лікарськими інструментами та медикаментами на всі випадки життя чи смерті моїх пацієнтів.
Приміщення, в яке ми потрапили, було темним, низьким і холодним. Вся обстановка вказувала на страшенну бідність. В кімнаті висіли напівсутінки, в них я розгледів силуети трьох людей: двох жінок, як виявилося опісля — дружини й доньки хворого, і чоловіка єврейського типу, досить неприємного на вигляд, з пильним поглядом вирлооких очей. Прізвище чоловіка було Волін, про це я теж дізнався пізніше. Був він колись бойовим соратником хворого, а нині, так би мовити, другом його сім'ї.
На ліжку, вкритий товстою картатою ковдрою, лежав сам хворий. Був це чоловік невисокого зросту, більш ніж худорлявий, дуже виснажений. Хрипкий стогін виривався крізь міцно стиснуті тонкі губи, дихання було нерівне, обличчя бліде. Піт рясно вкривав чоло і скочувався по гострих вилицях на впалі щоки.
Більш-менш ретельний огляд хворого давав змогу беззаперечно стверджувати: ця людина приречена, дні її життя протягнуться недовго. Врятувати її неможливо, а полегшити страждання міг точний діагноз та постійний догляд в хороших санітарних умовах. Дивно було, як він взагалі ще жив з отаким набором болячок: крім задавненого туберкульозу, нервового та фізичного виснаження, ця людина була ще й вісімнадцять разів поранена!
Як військовому лікарю мені в минулому довелося набачитись всякого, але... Пам'ятаю, колись в алжирській Сахарі часто відбувалися сутички з розбійними племенами туарегів та берберів. Майже первісні дикуни, кочівники, такі собі діти природи. В одній із сутичок всі нападаючі загинули, а один, геть зранений, кілька разів проткнутий багнетами, потрапив у полон. Запам'ятався мені як дивовижно живучий тип. Худий, жилавий, засмаглий, але — майже безсмертний! Вижив і, ще не долікувавши рани, утік. Напевне, щоб знов розбійничати.
Але та людина у темній, вологій кімнаті паризького передмістя взагалі вражала своєю витривалістю. Я з внутрішнім трепетом спостерігав, як він ловить повітря закривавленими шматками легенів, як його корчить від незагоєної рани в хребті, як зсудомлює лице страшний ножовий рубець на лівій щоці. Боже, думалось мені, мабуть рідко хто із твоїх творінь зміг би це витримати. В цій людині, певне, було щось від диявола.
Не можу сказати, що мій пацієнт завжди стійко витримував біль. В ньому вгадувався вельми своєрідний характер: мужність поєднувалась із страшенною істеричністю і... якоюсь майже тваринною підозріливістю до всіх, в тому числі й до мене. Але що найбільше вражало, так це якийсь несамовитий потяг до життя, до виживання за всяку ціну. Я прожив чимало і встиг усвідомити: це ознака сильних натур.
В кімнаті постійно вешталася його дружина, жінка зі слідами прив'ялої краси на досить-таки пом'ятому обличчі. Майже весь час вона була роздратованою, чимось незадоволеною, так мовби обікраденою долею. Єдиним світлим створінням була їхня донька, дівчинка років десяти, дуже схожа на свого хворого батька. Ну і четвертим чоловіком, що мав якусь причетність до цієї сім'ї, був Волін, про якого я вже казав.
Одного разу, вже ознайомившись зі станом здоров'я свого пацієнта, з умовами його існування та оточення, я не втримався і запитав пана Альпендінгера, де і як він знайшов цих людей.
— О, історію цю можна назвати романтичною, — загорівся пан Альпендінгер, — якби в ній не було стільки трагічного. Якось вранці я зупинився своїм таксі побіля одного з мостів через Сену. Дивлюсь: неподалік над лежачим мужчиною, витираючи сльози, схилилась жінка. А поруч з понурим личком стоїть дівчинка. Подумав спершу, що це якась сім'я клошарів**, їх чимало знаходять притулок під мостами Сени. І дають, мабуть, раду п'яному батькові та чоловікові. Не мав наміру підходити, але цікавість перемогла. Підійшов, запитую із ввічливості, чи не можу чимось допомогти. Жінка звела на мене заплакані очі і сказала, що вони були б дуже вдячні, якби я доставив їх у Венсен, де вони мешкають. А тут, біля мосту, вони опинилися випадково: возили в лікарню чоловіка — її чоловіка, а батька дівчинки. Повністю розплатитись за таксі не було чим, так таксист взяв та й висадив їх прямо тут, не зглянувся на їхню біду. От вони й загорають... Я, — говорить пан Альпендінгер, — придивився до чоловіка пильніше, і мені здалося, ніби я десь уже його бачив раніше. Відчайдушно-рішучий вираз обличчя, погляд очей гіпнотичний, пронизує наскрізь.
Щоправда, зараз цей погляд пригас, обличчя скривлене від болю, але ж риси його не зітерли ні час, ні хвороба. І тут раптом пригадав: портрети цього чоловіка часто зустрічались в совдепівських газетах. Та це ж не хто інший, як знаменитий червоний командир! Непокірний, невловимий, легендарно хоробрий більшовицький вожак, чиє ім'я гриміло у Таврії, понад Чорним та Азовським морями в часи тамтешньої громадянської війни!
Признатись, розповідав далі пан Альпендінгер, він спершу страшенно розгубився. В його душі здійнялася ціла буря найсуперечливіших почуттів. Адже перед ним лежав його колишній лютий ворог! Непримиримий і ненависний!.. Правда, цей ворог зараз був повергнутий в прах! Валявся біля його ніг безсилий, безпорадний, терплячи нестерпні болі! Ну й хай терпить: ворог завжди залишається ворогом. То що ж, може, так і залишити їх напризволяще отут: пробачитись, пославшись на брак часу, та й піти собі тихенько, насолоджуючись зловтішною радістю переможця?
Ні, пан Альпендінгер нездатний був на таке. От якби ці болі були від ран, здобутих в їх двобої чесному, то хай би конав собі. Але ж вони від хвороби підступної. Та й час всесильний притупив уже, пригасив гостроту колишньої ненависті. Перед ним лежала просто хвора людина. А хворий завжди потребує людського співчуття.
Без зайвих балачок пан Альпендінгер помістив знепритомнілого чоловіка та всіх інших в таксі і доставив їх за вказаною адресою у Венсен. Тут він допоміг занести хворого в кімнату і був прикро вражений тим убозтвом, в якому перебувала ця сім'я. Виявляється, в них не було навіть за що купити харчів, то що вже говорити про оплату лікарні, що вкрай потребувалось хворому. Над вечір мій друг завіз туди дещо з продуктів, залишив трохи грошей і вже після цього наважився зателефонувати мені. Оце така історія, шановне панство.
Елен, яка слухала розповідь з неослабною увагою, втупившись в якусь невидиму точку за вікном, перевела задумливий погляд на мосьє Шудлера і схвильовано мовила:
— Ваш друг наділений такою ж мірою душевного благородства, як і ви, дорогий Луї. Ну й що ж було далі?
— А далі, як вам відомо, я взявся за його лікування. І ось тут починається чи не найголовніше. А суть його в тому, що, як я вже казав, в процесі лікування я багато що зрозумів, і це змінило мої погляди на світ і стан речей в ньому.
Спершу я збагнув, що мій пацієнт — людина непересічна. Наша професія привчає нас бути не лише терплячими до страждань тих, з ким ми маємо справу, а й виробляти в собі спостережливість. Я зробив висновок, свого роду силогізм, що далеко не всі хворі переносять біль з однаковою стійкістю. Більшість — стогнуть, кричать, плачуть, навіть благають смерті. Це природно для більшості. Інші, їх менше, переносять біль мовчки, мов би її й не має. Це або фанатики, або люди з психічними відхиленнями. Є й третій тип: терплять не здригнувшись будь-які процедури, хай навіть схожі до катувань. І терплять майже до кінця. Але отут, коли кінчається оте "майже", тобто уривається терпець — вибухає сплеск емоцій небувалої сили! Це натури шалені, непередбачливі, звиклі тримати все і всіх в кулаці, під своїм контролем, а коли трапляється навпаки — не можуть з цим примиритися і шаленіють.
Мій венсентський пацієнт належав, очевидно, до останньої категорії. Він мовчки терпів будь-який біль, а про наявність такого я міг судити як лікар. Його судомило від незагоєних ран, рясним потом вкривався весь вид, геть знеможений від задухи, бо хворі легені не могли постачати необхідного для життя повітря, і лише зціплені зуби і розширені зіниці говорили про його стан. Фізичні болі він міг терпіти зверхстоїчно. Але шаленство натури сковувало його, як панцир черепаху, і шукало виходу з будь-якого приводу, здається, навіть незначного. Кілька разів я був свідком цьому.
Якось прибув я туди не на таксі, а своїм ходом, зайшов у помешкання і, як належить, почав старанно мити на кухні руки перед процедурами. І тут в кімнату безцеремонно, без стуку ввірвався якийсь тип, неохайний на вигляд, брезклий, видно, з перепою. Виявляється — домовласник. І прямо від порогу почав репетувати: з того часу, як підвищив квартплату, від них не одержав жодного франка, жодного сантима! Нехай або ж заплатять негайно, або ж забираються геть! Злидарям місце під мостами, а не поруч з порядними людьми!.. Мій пацієнт лежав на той час нерухомо: сильні болі, як завжди, знеможіли його. Але коли через того, хто звався другом сім'ї, пана Воліна до нього-таки дійшов зміст речей домовласника, я, визирнувши з кухні, був здивований без міри: мій до цього ледь живий пацієнт звівся на постелі, лице його висохле, з запалими щоками, загорілось рум'янцем, а в очах, в очах палав такий пекельний вогонь, що міг би, здається, спопелити все навколо! Хворий щось кричав скаліченою напівросійською, напівфранцузькою мовами, кричав щось страшне й погрозливе, заходився кашлем і знову кричав, енергійно вимахуючи рукою. Ледь-ледь його заспокоїли і вклали на ліжко.
Зляканий домовласник, занепокоєно зиркаючи на хворого, що знову впав у безпам'ятство і знеможено розпластався на постелі, все ще стояв на порозі. Я відкликав його в коридор і запитав, скільки заборгували йому ці люди. Він назвав досить значну суму, хоч винні вони були лише за місяць. Жадібність цього чоловіка не знала меж. Та я не став з ним сперечатись, заплатив вдвічі більше — ще за місяць наперед — і попрохав більше не турбувати сім'ю, а вирішувати квартирні питання зі мною, тим паче, що буваю я тут щоденно. Він схопив гроші і блазнівськи посміхаючись та кланяючись, негайно ретирувався.
І ще один епізод вразив мене настільки, що я кілька днів ходив, мов сомнамбула. Якось, прибувши до хворого, я помітив, що він, щось дописавши, поспішно ховає під подушку чималий стос паперів. Зробивши необхідні процедури, я вийшов на свіже повітря, а вслід за мною вийшов і Волін.
— Я не порушу нічиєї таємниці, якщо поцікавлюсь, що пише мій пацієнт? — запитав його я.
Пан Волін скривив губи в сардонічній посмішці і презирливо мовив:
— Мемуари. Хоче вразити світ описом як власних подвигів, так і подвигів своїх соратників. А освіта — нікудишня, всього кілька класів.
Почувши останнє, я чи не вперше подумав: як могла ця помираюча людина з такою мізерною освітою воювати з генералами російського Генштабу? І не просто воювати, а бити їх, бити, успішно застосовуючи власну стратегію й тактику. А ті ж генерали пройшли академії, колошматили і більшовицьку, і кайзерівську армії! Так що це за дивна людина?.. І от тепер, конаюча, спалювана болем, знаходить в собі сили донести нащадкам події власного життя на фоні подій, певне ж, історичних. І це в такому оточенні, коли навіть дружина, як я помітив, ставиться з більшою прихильністю до Воліна, ніж до свого немічного, але незламного духом чоловіка. Єдина для нього відрада — всепоглинаюча й безпорадна любов до маленької доньки.
— Пане Волін, — звернувся я до нього, — дуже вас прошу, розкажіть про нього все, що знаєте. Постарайтесь розповісти неупереджено, правдиво, по можливості, без суб'єктивної оцінки. Адже кому, як не вам, близькому соратнику, знати кожен крок, порух його душі? Якщо якісь його погляди чи риси характеру викликають у вас скептичну оцінку — не смакуйте її, лишіть при собі. Вибачайте за прямоту прохання. То як, домовились?
По тому, як нахмурив брови пан Волін, як безпорадно-розгублено розвів руками, я зробив для себе висновок, що не мав він особливого бажання вдаватись у розповідь: не було, певне, щирої приязні між соратниками по боротьбі — бойовим ватажком селянства і ученим теоретиком-анархістом.
—  Ну що ж, якщо вас так цікавить... А тільки — це все вже давно минуло і чи варто його ворушити? Для історії — це вже пройдений етап.
— Дозвольте не погодитись. Історія прогалин не прощає. До них не ми, так нащадки наші докопаються.
— Може й так. Не суперечу.
І Волін повідав мені всю історію життя, весь перебіг подій, пов'язаних з життєписом мого пацієнта. А вам, панове, цікаво було б послухати цю історію?
— Звичайно! — майже в один голос відізвалися Елен і П'єр.
— Перекажу так, як мені розповів пан Волін. Дещо, може, й від себе добавлю, бо й мені доводилось про нього не раз чувати. Отже, з самого початку. Народився наш герой в селі, закинутому в безкраї простори південних степів колишньої Російської імперії. Батько — бідний селянин, мав багатодітну сім'ю, масу болячок та обмаль засобів до існування. Той бідолаха помер рано, і осиротіла сім'я сама змушена була давати собі раду. Мати мало чим могла допомогти. Мій пацієнт, як уже відомо, в школі вчився три чи чотири роки, а в літній час працював по господарству. До пізнання наук мав неабиякі здібності, а до того ще й вдачу — непокірну і бунтівливу. Всяке насильство над собою наражалось на шалений опір, і хоч міцним здоров'ям не відзначався, але життєві сили, які мав, штовхали його на боротьбу з усім, що його гнітило. Замолоду був не тільки сільськогосподарським робітником, а й виконував тяжку роботу ливарника на одному з заводів рідного села. Та ось що треба сказати: чи був він ливарником, чи пізніше воєначальником, але в душі завше залишався селянином. І найсвітлішою мрією його навіть в часи найвищої популярності було те, що коли б він хазяйнував, обробляв своє поле чи ходив за худобою, продавав на базарі прироблене, а повернувшись, роздавав близьким подарунки — це було б найвищим для нього щастям. Він іноді сповідався в цьому в колі найближчого свого оточення, а найчастіше Воліну. Тоді лице його прояснялось, на вустах блукала темна посмішка і навіть очі втрачали своє шалене буйство, а блищали мрійно й закохано. От вам і вдача загадкової слов'янської натури! А уявімо собі на його місці котрогось з наших маршалів — Лефевра чи Бернадотта з їх тверезим розумом і холодною розсудливістю! Та роду-віку вони б не опустилися до такого первісного примітивізму, як мрії про важку хліборобську працю! Бо наші генерали й маршали — люди не слов'янської, а французької закваски.
—  Ви так, ніби співчуваєте більше слов'янському розгульному варварству, ніж французькій цивілізованій нації, — зауважила, посміхаючись, Елен.
— Хм... Я дивлюсь на речі реально. А ви не згодні з моїми судженнями?
Елен непевно стенула плечима:
— Не берусь судити. Ви краще знаєте життя.
— Дякую. І продовжую. Так от, ще з молодих літ наш герой втягнувся в те, що зветься політичною боротьбою. Спочатку це було більш схоже на звичайне хуліганство: відлупцювати начальника, пограбували державну казну, але помалу справа дійшла до того, що мій недавній пацієнт заробив десять років каторжних робіт. І через свою невгамовну вдачу провів їх у холодній одинокій камері Бутирської тюрми в Москві. Там він нажив туберкульоз, ревматизм, а завдяки безперервному читанню книг — деякі знання, в тому числі й політичні. З усіх ідеологій, певне, з-за свого характеру та походження, найближчим для нього став анархізм, хоч глибоко засвоїти його так і не зміг.
І ось в Російській державі сталося те, що мало статися: настав час революційний, воєн, битв і потрясінь. Нашого героя звільняють, він повертається в рідні місця. Тепер у нього тут — ореол мученика-борця, авторитет, особливо серед чисельного селянства, невдоволеного тогочасними порядками і схильного до бунту. Бродіння в масах було значне, то в одному, то в іншому місці виникають стихійні заколоти, виростають, як гриби після дощу, різного роду вожді, отамани. Не вистачало лише справжнього вожака, за яким би пішов народ. І тут на арені появляється наш герой, саме такий, який і потрібний темним масам: бойовий, рішучий, за плечима — досвід революційної боротьби, тюрми! Додаймо до цього природний розум, акторські здібності, нестандартне мислення, невгамовну вдачу! О, таких в Росії люблять! За такими йдуть на смерть!
Невдовзі мій недавній підопічний уже командував воїнством, що доходило до вісімнадцяти тисяч, з нальоту брав крупні губернські міста, встановлював там свою владу, чинив розправи, гасав з своїми загонами по території, рівній кільком департаментам Франції! Грабунки, насильства, убивства — ці речі стали звичайними в тогочасній воєнній круговерті. Не обходилось без пияцтва, оргій... Інші поводирі повсталих мас, воєначальники революційних армій, отамани і комісари — теж не були взірцем доброчесності. Такий був час — хапай і владарюй!
Постійні війни, убивства і грабунки обезкровили державу. Величезну армію треба було годувати. Населення північних районів Росії голодувало. Тому на південь, у хлібні райони, у тому числі і в Таврійські степи, рідні місця нашого героя, сипонули так звані продовольчі загони — для викачки та відправки хліба у великі промислові міста півночі. У селян хліб забирали задарма, іноді під розписку сумнівного змісту: колись вартість вилученого хліба оплатять. І тоді наш вожак, про якого йде мова, учинив бунт. Знищував продовольчі загони, організував самостійну, точніше, самозвану республіку — і не пускав туди нікого. Раніше він воював і проти німецьких зайд, і проти білої армії, тепер повернув зброю проти своїх. О, цього йому червоні пробачити не могли! На нього начепили тавро ворога, забули всі його колишні заслуги, в тому числі й нагороду, вручену самим Леніним, почали переслідувати, цькувати. Найбільше в'ївся на нього Троцький, вимагав схопити і засудити до смертної кари. Нова влада, яка вже почала встановлюватись по всій території, кинула на його придушення кращі військові сили, відтіснила до кордонів Румунії, звідти наш герой з залишками свого загону потрапляє в Польщу, там його заарештовують, судять, виправдовують і звільняють. О, бурхлива біографія, як бачите! А ще і особиста драма з дружиною...
— З дружиною? — перепитала здивована Елен. — Та, з якою він зараз ж..., вибачте, з якою він тут жив?
— Так, саме з нею.
— І... що за драма?
Мосьє Шудлер зітхнув і знову видобув з портсигара папіросу. Постукавши нею об край попільнички, неквапно припалив і якийсь час мовчки спостерігав за цівкою диму, що повільно танула в повітрі.
— Пам'ятаєте, я розповідав, що в нього через всю ліву щоку — рубець? Схожий на рубець від шабельного удару. Але то не від шаблі — від ножа.
— Від ножа? — брови Елен поповзли вгору. — Ви казали, що він був вісімнадцять разів поранений...
—  Так-так, дійсно. Потрапляв нерідко в такі катавасії, що здавалося — вірна загибель. Його загін не раз оточували так щільно — муха не вилетить. Тоді бійці лягали під кулеметні черги, встеляли трупами землю, свідомо йшли на смерть, а його — зраненого, посіченого, непритомного — виносили з поля бою! І він знов оживав і знову літав своїми тачанками по всій Україні! Був мовби безсмертний! А тут... уже в мирний час... сонного... дружина полосонула ножем — від підборіддя до вуха...
— О боже! — вигукнула Елен. — І він що — після цього ще жив з нею?
— Як бачите. Лише заради доньки, яку любив безтямно...
Настала довга пауза. Елен крадькома змахнула сльозу, П'єр Бурде, видно, теж схвильований до краю, наступивши брови та нервово закусивши нижню губу, часто кліпав очима.
— Ні... це щось неймовірне... — прошепотіла Елен. — Це не людина, це — легенда...
—  Його і в житті називали людиною-легендою. Я цю розповідь пана Воліна сприйняв до серця не менш емоційно, ніж ви, шановне панство. Опісля ми повернулися в житло хворого, я ще раз його оглянув, залишив ліки, дав деякі поради. І зрозумів, що всі в тій кімнаті, де лежав цей приречений, терпляче ждали його кінця: дружина — з полегшенням, дочка — з жахом і сумом, пан Волін — з розумінням неминучості кінця.
Минали тижні. Після розповіді Воліна я став бувати в хворого ще частіше. Мене він тепер цікавив більше як особа, ніж пацієнт. Я робив усе, що міг, щоб протягти дні його існування, а він теж ішов мені назустріч: судорожно хапався за життя до останньої секунди.
І ще раз я став свідком сцени, що в черговий раз підтвердила запальність натури цієї навдивовижу екзальтованої людини. Під час одного з чергових візитів до мого пацієнта я застав там незнайому, інтелігентного вигляду жінку, що сиділа за столом і зосереджено перечитувала написане в знайомому мені зошиті. Я більше двох годин готував то ліки, то займався іншими необхідними процедурами, а вона все читала. Нарешті відклала зошит і якийсь час мовчки дивилася на хворого.
— Що я можу вам сказати про вашу працю, — мовила вона російською мовою, яку я не встиг забути настільки, щоб не міг зрозуміти, про що йде мова. Матеріал, звичайно, цікавий. Факти із спогадів вашого життя цінні для історії. Чимало тут є такого, чого, можливо, ніде не знайдеш. Але ж... ви надмірно деталізуєте, описуєте все підряд, день за днем, місяць за місяцем. А цього робити не слід, треба відбирати головне, все другорядне відкидати. Так роблять письменники. Бо інакше ви ніколи не встигнете написати все, що задумали, та й читати його буде не дуже цікаво. Підтвердження цьому: ви вже списали два зошити, а ще навіть і не підійшли до останнього, до опису бойових епізодів під вашим командуванням. По-друге, відсутня послідовність у викладі подій. Пишете про одне — і раптом перескакуєте на інше. Ось, наприклад, ви подаєте історичні факти і тут же вплітаєте в них цілий виступ якогось там рядового матроса, на якомусь там вуличному мітингу, що проходив в якомусь там містечку рік тому. А навіщо все це? Та такі виступи виголошувались на кожнім кроці! Ну якщо вже Вам закортіло про це розказати, то скажіть двома-трьома реченнями. Що я хотіла б порадити: знайдіть хорошого редактора і нехай відшліфує ваші спогади.
Мій пацієнт слухав все це уважно, але по його вигляду можна було зрозуміти, яких зусиль це йому коштувало. Не знаю, чи здогадувалась та інтелігентна жінка, які болючі струни душі вона зачепила в ньому: адже цей чоловік ніколи не визнавав чиєїсь зверхності над собою. Тож ця справедлива критика — я це добре відчував — викликала в ньому глибокий супротив. Він простягнув у бік жінки худу руку, судорожно вихопив зошит і закричав:
— Нічого там не треба викидати — все хай буде, як є! Ви оте все бачили, що я бачив, пережили його? — сердито тикав він пальцем в зошит, гнівно зблискуючи очима. — Та ви ніколи й звуку пострілу не чули! А в мене тут кожне слово кров'ю моєю облито! — Хворий все більше розпалявся, люто потрясав кулаками і, здавалось, готовий був накинутись з ними на жінку. Вона зблідла, схопила свою сумочку і вже від порогу вигукнула уриваним від образи голосом:
—  Невдячний!.. Я радила, як краще, а Ви!.. — і сердито грюкнула дверима.
Отака, як бачите, ця людина. Нестандартна, що й казати. Я оповістив моєму пацієнту і всьому його оточенню, що не зможу відтепер приїздити до них часто, а лише двічі на тиждень, бо в мене накопилося чимало нагальних справ.
В мій передостанній приїзд хворому трохи полегшало, він навіть лагодив черевики своїй доньці. А коли я прибув туди наступного разу, то застав вдома одного Воліна. Той і розповів мені, що хворому вчора стало зовсім кепсько: без кисневої подушки він почав задихатись, синіти й агонізувати. Тут саме нагодився якийсь добродій з емігрантів, і з його допомогою хворого відправили в шпиталь для бідних, а з ним туди поїхали дружина й донька.
Волін саме розповідав мені, коли знадвору почулися скрип коліс, чиїсь збуджені голоси. Ми вийшли на подвір'я і побачили групу людей, які метушилися біля катафалка. Здогадатись було неважко: недовготривалий час перебування мого пацієнта на цьому світі прийшов до завершення. Тіло небіжчика внесли в кімнату, почали обряджати. До мене підходили якісь люди, тиснули руки, дякували за те, що я полегшив їхньому товаришеві останні дні життя. І запросили на похорони. Відмовити, звичайно, я не міг та й не хотів. Залишив їм трохи грошей на похорони та поминки, бо бачив, що майже всі там такі бідаки, як і сім'я небіжчика. Поховали його, як ви вже знаєте, біля Стіни Комунарів. Виступали оратори, говорили, що покійний все життя боровся за долю пригнобленого люду. Пам'ять померлого увіковічили хвилиною мовчання, міцно стиснувши над головами кулаки правиць, що мало символізувати міжнародну солідарність. Признаюсь, все це справило на мене сильне враження.
Луї замовк, слухачі теж не порушували тиші, кожен по-своєму переживав почуте.
На сцені замість вертлявої співачки акордеоніст виконував якусь бравурну мелодію. Париж тридцять четвертого року жив в своєму розміреному ритмі, не думаючи про біди світу і про свій завтрашній день. Франція зверхньо дивилась на все довкола неї: на неподобства в африканських колоніях, де кожна хоче позбавитись чужого канчука над своєю спиною. Та не це є Іноземний Легіон, а там — круті і браві хлопці. Вони знають, як поводитись з неграми, марокканцями, аби ті потроху цивілізувалися. В Німеччині появився новий пророк з нахабно-божевільними ідеями про удосконалення світу. Як там його... не то Шікльгрубер, не то Гітлер. О, ці кляті боші! Завше з ними неприємності. Ну нічого, здолають і це!
Париж, гамірний і веселий, перепочивав, а разом з усіма витончено насолоджувався і Монмартр.
—  Луї, ви-таки й справді — свята людина! — порушила мовчанку Елен. — Стоїчно й мужньо доводите все до кінця. Вас не можна не обожнювати! Тож пропоную підняти бокали за те, щоб доброта вашого серця не вичерпувалась ніколи!
Луї стримано посміхнувся і, піднісши бокал, заперечив:
—  Ви, Елен, зверх міри перебільшуєте мої якості. А то в молодого чоловіка, — кивнув він головою в бік Бурде, — і справді з ваших слів може скластися про мене упереджена думка.
— П'єр, скажіть відверто: ви згодні з моєю оцінкою нашого друга Луї? — гарячкувала Елен. — Чи й не справді він — сама доброта?
П'єр Бурде, який за весь час проронив не більше десятка слів, густо почервонів від такої надмірної до нього уваги і, трохи ніяковіючи, мовив:
—  Мені... дуже незручно давати оцінку такій поважній людині, як мсьє Шудлер. Але... я прагну стати письменником і намагаюсь вивчати людей. Тож... цілком з вами згодний, дорога мадам. Адже не може людина весь час лише грати роль милосердної й доброї, а в душі бути жорстокою. І я сподіваюсь, що й надалі матиму приємність спілкуватися з мсьє Шудлером і стати йому хорошим другом...
— Дякую, і я на це сподіваюсь! — гаряче потис йому руку Луї. — Але ж, дорогі мої, ми зібралися тут, мабуть, не для того, щоб оцінювати душевні якості один другого.
— Це для розрядки, — уточнила Елен. — Хотілося б почути вашу думку щодо подальшої долі сім'ї покійного. Може, треба їм чимось допомогти?
— Навряд. Мені з тієї компанії шкода лише дівчинку. А ті двоє... вони вже давно живуть як чоловік і жінка. І навіть не ховались від мене з цим.
—  Невже? — щиро обурилась Елен. — При хворому чоловікові?..
— Їм наплювати на всі ці умовності! Маю підозру, що вона його ніколи й не любила. Вони без кінця то сходились, то розлучались. Почули б ви, як вона на кожному кроці намагалась принизити його! Доки він ходив у чинах і славі, то й вона до нього горнулась. А захворів, опустився — став непотрібний. А з Воліним вона налаштувалась кудись з'їхати. Небіжчик ще лежав на столі, а вона вже пакувала речі. Зараз вони, певне, вже десь в дорозі.
— А мемуари? Яка їх доля?
Мосьє Шудлер спохмурнів, з-під лоба зиркнув на співбесідницю і з неприхованим сумом мовив:
—  Ні я, ні хто інший не бачили більше тих паперів. Переконаний: Волін і та жінка викрали їх з-під голови помираючого. І навряд чи здійсниться коли матеріалізована спроба небіжчика повідати світові про свою життєву юдоль. Розбійник він був чи герой — судити нащадкам. Я схильний до думки, що це була людина, котра щось там хотіла змінити в цьому світі на краще, як це краще вона сама розуміла. І робила це згідно свого світогляду, енергії, вольових та розумних якостей.
Пам'ятаю, як газети Добровольчої армії досить часто публікували матеріали про покійного. І все з однією оцінкою: бандит, садист, п'яниця, злодій. А вся публіка з білого табору зі скреготом зубів хрестила його найганебнішими словами.
Якось в нашому колі розповідали про долю кількох денікінських офіцерів, що потрапили в полон до повстанців, яких очолював мій недавній пацієнт. Тим бідолахам довгими цвяхами прибили до плечей погони і реготали, споглядаючи їх муки! А представники супротивного табору не менш витончено вправлялися в катуваннях і теж смакували їх з не меншим задоволенням. Ось такі речі несла в собі реальність того, що зветься класовою боротьбою...
— О, мій Боже!... О, мій боже!.. — прошепотіла Елен. Мосьє Бурде, зітхнувши, зауважив:
— Жорстокі часи породжують жорстокі звичаї. А от перепрошую, мсьє Шудлер, як ви вважаєте: в характері й вчинках вашого пацієнта було більше жорстокого чи доброго?
Луї Шудлер, дещо подумавши, відповів:
— Важко сказати однозначно. Як і в кожного з нас, були в ньому, мабуть, і добрі, й недобрі начала. От ми, живучи багато чи бідно, займаючись поезією чи риючи канави, дбаємо лише про себе, і рідко кому з нас приходить на розум подбати й про того, хто поруч нас. І от трапляється: настають часи таких епохальних зрушень, що кожна людина розкривається з усіх боків, і всю її стає видно, як на долоні. От тоді й бачимо, хто є хто: чи підлий і ниций до рівня Іуди, чи саможертовний до одержимості. Хіба не подібне було і в нас в часи Великої Французької революції?.. Відтинали на гільйотинах голови і простолюдинів, і королів. І вершити людськими долями брались такі люди, як мій покійний пацієнт. Знаєте, він був, певне, виліплений з того тіста, з якого ліпились маршал Першої імперії у Франції. Але... батьківщиною його була не Франція, а Росія, а в ній дещо інші і люди, і традиції. Люди з часом стають все жорстокішими. Вік романтичних, шляхетних натур з благородними прагненнями відійшов у небуття і, здається, безповоротно.
—  Луї, я бачу, ви близько до серця сприйняли все те, що сталося з вами за останні півроку, — зауважила Елен.
— Звичайно. Та й ви, здається, не залишились байдужою до моєї розповіді.
— О, вона мене дуже зворушила. Але ви так і не сказали, як було звати оту людину. Мала ж вона ім'я при житті.
Луї Шудлер втомлено посміхнувся:
—  В нього було сприйнятливе як для європейського слуху ім'я: Нестор Махно. Таке мав чоловік наймення. Хоча, як подумати, що з того? Час усе зітре. Усе забудеться в цьому світі, хороше воно чи погане. Так і з іменами, так і з людьми.

*Зуави — солдати французьких колоніальних військ, які комплектувалися з північних африканців і добровольців французів.

**Клошар — бездомна, злиденна людина.