Валентина Сидоренко
м. Запоріжжя
* * *
Щось шукаю у люстрі життя до нестями
І думками літаю в блакить.
Я просила сьогодні поради в Хайяма,
Бо болить.
І, здається, губилась в дорозі розмови,
Де розкрилля таке, хоч умри,
І летіла, і падала в лагідне слово,
У вітри.
Хоч часу подивитись у душу немає,
Все ж схилюсь над хрестами могил,
Намагаюсь злетіти, та тільки не маю
Більше сил.
Дожилася. Мене відцуралася доля,
Завернула на інші шляхи.
І тремтять мої нерви, позбавлені волі
За гріхи.
Половина життя десь пішла вже краями,
І курять за плечима роки.
Я від себе, повірте, тікаю ночами
У віки.
* * *
І.С.
Не тужи за мною, не тужи,
Наче гості ми у цьому світі,
Хтось уже на груди положив
Віхтиком букет осінніх квітів.
Не тужи за мною, не сумуй.
Вже мене умили чисті роси.
Упаду на молоді покоси,
Й замете думками. Не шкодуй.
Я прийду, коли впаде туман
Й золоте осиплеться намисто.
Упаду гірким кленовим листом,
Звісткою сумною під паркан...
* * *
Я напишу тобі листа,
Як зорі в небі охолонуть.
Втоплю молитву до Христа
В сльозах солоних.
В які писать тобі міста?
Тієї осені адреса
Тремтить на вітрі і зліта
В світи небесні...
* * *
Осінь 1985 р.
Скорботний образ осені тієї
Занотувала пам'ять назавжди.
Виводив вітер плач на всі лади.
Тужив за нею...
Пальто благеньке,
Гумове взуття.
Ввійшла тихенько у моє життя.
Уже недужа.
Вже не поспіша,
У плед закутана її душа.
І зимно їй,
і тулиться мене.
Холонуть зорі,
небо, як скляне.
Мене та осінь, мабуть,
Прокляне...
* * *
Батькам моїм присвячую
Майнула синьою спідницею
І подалась на край села.
В Шовковичках* над залізницею
Отак скраєчку і лягла
Як скресли хмари над тополями
І щойно станули сніги,
Довіку вже з'єднались долями —
Пішов і батько у луги.
І очі сіялися маками,
Зітхав десь вітер в бур'яні...
І я не стрималась — заплакала.
Боліли спогади мені...
Ходили тіні в маминому платті,
Городами, подвір'ям, навпрошки...
Мені сьогодні знов наснилась мати.
Біжать стежки...
* * *
Чорний горох із плаття
Сиплеться прямо в сон.
Я не бажаю знати,
Мамо, чужих ікон.
Тільки одна стежина
Горнеться біля ніг.
Ще пам'ятають стіни
Білий рушник, як сніг.
Знаю, прийдеш раптово,
Будемо віч-на-віч.
Глухо німіє слово,
Стогне, як сажа, ніч.
Втома сплива невтішно,
Втома тікає в сон.
Є на скрижалях вічних
Слід від твоїх долонь.
Опубликовано: "Махаон", вып.2014 г.
* * *
То хлюпає дощ,
То сіється мжичка,
Ні сонця, ні місяця,
Ані зірок.
У пізньої осені
Є така звичка —
Спливати сльозою
З небесних дірок.
Уже не шурхочуть
У нас під ногами
Пожовклого листя
М'які килимки.
Впирається місяць
Крутими рогами
В пошерхлі під ранок
Ставки.
Поснули дерева
В одвічній зажурі,
У блідому мороці
Дні.
На небі тумани
Вбираються в бурі
Й гарцюють по сірій
Стерні.
* * *
Втомилась. Дня як не було.
Таке буває.
Вже не поїду на село,
Вже не подбаю.
А там на рушниках півні —
Немов злітають.
То руки мамині сумні
Якийсь латають.
Як заблукаю уві сні
В квітках подушки —
Нашепче подумки мені:
«Вставай» — на вушко.
Сіріє. Сну ще не було,
Я й не чекаю.
Вже не поїду на село —
Її немає...
* * *
Мені наснилася вода
Холодна. Із криниці.
І я ще зовсім молода,
Ще молодиця.
І світ хитається в мені
Поміж життям і смертю.
Гарцює ранок на коні —
Уже четверта.
І десь ідуть мої роки
За сивим видноколом —
Лиш явори, мов парубки,
Стоять довкола.
Ще хатою блукають сни,
Як шлях чумацький, довгі,
Замість пригожої весни
Вже осінь човга.
І губить вишня білий цвіт
Прямісінько в криницю.
Іду, спустошена, у світ,
Ще молодиця.
* * *
Поруділе листя
Не пита адреси,
Падає намистом
На застиглі плеса.
І терпка, як терен,
Синя-синя осінь
Загляда у червень
В кришталеві роси.
Час іде, минає,
Розвиває поли.
І чому сумна я —
Не скажу ніколи.
Сліз не витираю,
Чалію від диму.
Час іде, минає,
Поверта на зиму.
* * *
Висять рушниками ранкові тумани,
Барвиста дріма далина.
Палаюча осінь червоно-багряна,
Волаюча. Вічна. Сумна.
Чи відчай, чи вітер, чи давня розпука,
Чи капає листя в траву...
То вірш калатає у груди і стука —
Чекаю. Зітхаю. Живу.
Я вірш цей, як птицю, у небо пускаю
Й спустошена в хату іду.
О, як недоречно калина палає
Сьогодні у соннім саду.
