* * *
До тебе мені далеко,
До себе — одна журба.
До нас прилетів лелека, —
А що, вже весна хіба?
Колоситься спілий колос,
Ген-ген зачастять дощі, —
А що, вже осінь навколо,
Бо пожовтіли кущі?
Зриваються хмари снігом —
Оце тобі так діла:
Зненацька зима прибігла,
А вчора весна була.
До тебе мені, єдиний,
Хоча б на коротку мить,
Життя, як мала пір'їна,
Летить, летить і летить...
* * *
Божеволію
Я без тебе, коханий, німа.
У в'язниці самостності й суму.
Твого голосу більше нема,
Хоч яку б я не думала думу.
Кам'янію, старію, мовчу —
Тільки шепіт, перо і бумага.
І віршами до тебе кричу,
І зробити не можу ні шагу.
Поміж нами безмежна стіна
Із такого ж безмежного лиха.
Божеволію... Я не одна,
Бо кохання над римами диха.
* * *
Сни
Ти мене любиш і досі,
Вірю, коханий, вірю —
Бачу блакитну просинь
В небі печально-сірім.
Ти мене любиш дуже,
Квіти до чола горнеш —
Бачу червону ружу
Серед проталин чорних,
Ти мене свято любиш —
Чую твою молитву,
І у ві сні голубиш
Долю мою розбиту.
* * *
Розумію з тих пір
Забреду від жалю,
Закричу стоголосо,
Що тебе я люблю,
Моя скошена осінь.
Ти упав на листки,
Ще до болі зелені,
Заступили вінки
Всі дороги до мене.
Я жива — нежива,
Але серце струмоче.
Всі на світі слова —
Твої голос і очі,
Все з тобою, в тобі,
А для себе — нічого,
Розумію з тих пір:
Ти був справді від Бога.
* * *
Пішло за осінь горобине літо,
Відбубоніли зливами громи.
А я стою серед років прожитих
В косинці неба кольору зими.
Відтоді вся напружена чеканням,
Як гілка вишні, хочу заквіття.
Ніхто не знає, де воно останнє —
Те літо горобине у життя.
І в тому сенс на повні груди жити —
Від скиглення, мій Боже, борони,
Та щоб ніколи горобине літо
На зльоті вмить не впало в полини.
/Опубликовано: "Махаон", выпуск 2013 г./
