ЛiПро

Не забувай обіцянок:

тікай від біди, 
тільки-но сонце згасне.
Плутай сліди.
Візьми в нагаї
душу, яку небесами мучиш,
наспівуючи щось
на кшталт “besame mucho”...
Довкола молодь, розмиті дати,
світло непевне, діджеї,
виродки й голі феї.
Клубу нічному назва “Галіфе” є.
(Зідране із солдата,
пораненого у В`єтнамі...)
Що буде з ним?.. А що із нами?..
Настроєм відхідним
життя отруєне, наче грибами
гнилими – мухоморами, опеньками.
Люди стали розкритими пельками.
Фу! Фурії з клітемнестрами,
з клімаксами семестровими,
з надбитими кроками
романами перисторогими.
Що було, перетворилося
на штампи й кліше.
Поети куплені,
куплети розписані. Лише
слів не зібрати
кинутих тут і там.
Віддане тіло своїм рукам...
Приходь, коли зможеш, до мене.
Знайомих гукнемо,
вина вип`ємо, але крові,
як не бажай, –
не змиємо...


* * *
Щодня, приблизно,
лише про Лізу думка моя.
Не втримаюся: пролізу,
всуну свою мармизу,
бурмило своє, ще й гуся...
От і казка уся.
Далі – гола реальність:
станеш дорослішою, на руках
будуть носити тебе, цілувати
помічники президента, магнати,
депутати, акробати, школярі,
студенти й солдати...
Врешті-решт будеш латати
штані матюкливому капітану,
що тренуватиме на баштані
підлеглих своїх.
В лататті ж такому літати – гріх...
Підуть діти. Треба уміти
виховувати дітей: носики витирати,
музику чайковську сумувати,
вчити китайську,
тактику генеральську
використовуючи...
А як ще старшою станеш, ніж була,
зрозумієш вночі: любов спливла...
І не втримаєш зла на козла,
і очі виллються сині,
і розвіється дим молодим,
наче посмішка надлюдини...