Твоє обличчя сонячне

Немов принишкла рідна хата...

Чека на весну, мов зиму.

Сьогодні не чекав на брата,

Та він зайшов. Привіт йому!

Вже другий рік тебе немає,

А тут усе нам щось не те...

Присів брат, щось розповідає,

А погляд мов шука тебе.

Такі життя людські дороги.

Немало їх сини пройшли.

Та чомусь тут, на цім порозі,

Завжди до тебе мов зайшли.

...Зими кінець. Та ще зиміє

Подвір'я, тихий палісад.

Горіх давно про весну мріє,

Чекає ластівок фасад.

Весни завжди були такими

У цім простім сільськім дворі.

Я розтопляю. Чищу килим.

Про матір знов слова мої.

Хай не поет я, мила мамо!

В житті для мене — ти віршем...

Вже весну сонце виглядає,

Воно немов з твоїм лицем.

Простіть (На цвинтарі)

В селі знайоме все до болю,

І навіть тут я мовби свій.

Стою на цвинтарі сільському.

Мовчу, дивлюсь на хрест святий.

І з вами, мої тату й мамо,

Душею бесіду веду,

Коли мені самотньо стане,

До вас за віршем я іду.

Тут тихо як ! Кожна травинка

Розповіда про щось своє.

Мов чую шепіт материнський

І бачу, тату, знов тебе.

...Іде з городу в двір бабуся.

В село вертає череда.

А я з братами веселюся,

Біда в дитинстві — не біда.

Хіба давно усе було це?

Та вже, дивись, пройшли роки.

Схилився навіть бересточок,

Що я в дитинстві посадив.

«Мої роки — моє багатство».

Ні, не здається так мені,

Бо тяжко кожному прощатись

З тим, що лишаєш на землі.

Заходить сонце. Птах співає.

Хрести на цвинтарі — в журбі.

Вони немов розповідають

Про всіх, що тут колись були.

А що ж про мене людям скаже

Мій хрест, коли і я помру?

Це — неважливо, інший скаже,

Але не вірю я йому.

Тож постою отут самотньо,

За все прощення попрошу.

Простіть і ви, матусю й тату,

За те, якщо не так пишу...

Мамина любов

Є від Бога казка — мамо — ти.

Світ очей твоїх єдиних сонцем у мені.

Вже довіку не зустріну щось врівні тобі.

По допоки не полину там, де зараз ти.

Будуть роки знов кружляти

Цвітом розмаїть.

Буде знову чиясь мати

Люблячи журить.

І віддасть життя дитині

Так, як ти мені.

Й найрідніша й незабутня

Зійде у віки.

Зореводдям щоб розлитись

В полях навесні.

Хлібом щоб заколоситись

На рідній землі.

Соловейком щоб співати

Про кохання знов.

Ти святая, жінка-мати,

Як твоя любов.

Загублене

Кохання кому що приносить:

Одним — то радість, іншим — біль.

В моїм — лиш роси на покосах,

Ромашок сніжна заметіль.

І ти між розмаїттям цього,

Мов та билиночка легка,

Та враз дощі. Нема нічого.

Чи ти приснилась, чи була?

Іду один. Роки рахую.

І знову сумно так мені.

Уже любові не знайду я —

Вона лишилась на стерні.

Зів'яла м'ятою в покосах,

Мов юність зоряна моя.

Чи загубилась десь у росах.

І вже я сам — і я, й не я...

Одинокий хутір

...Такий той вогник одинокий

У хутірці замість села!

В полях навколо тиша й спокій.

Було село — тепер нема.

Зірки й хрести на кладовищі.

На пагорбі — сивий полин.

Самотня іволга все свище

В ліску зелених черемшин.

У спориші стара дорога —

Новий час інший торе шлях,

Та над усім якась тривога —

Самотній хутір цей в полях.

...Жінка в літах господарює,

Сама тримає череду,

Може, за чимось і жалкує —

Та чим я їй допоможу...

Осіння фантазія

Кілька кроків за річку — і в літо,

Та ступити туди не дано:

Берег той ще рясніє у квітах,

А на цім — золоте полотно.

А вода виграє і кружляє,

В ній ніщо не лишає сліди.

Берег лівий — ще літо тримає,

Правий берег — в осінній росі.

Я ступаю в холодну вже воду.

Поруч — літа веселий потік.

Тішить зір того берега врода,

Яку цей, де стою, не зберіг.

Зате в небі проміння рожеве

Виграє і не знає межі.

Берег той — співа пташка весела,

Берег цей — журавлі у ключі.

Весна і вічність

Навесні знову йду по стежині

Край села понад Терсою в степ

І рахую ключі журавлині

В хрестоматії вічних небес.

Перша квітка торкнулась долоні,

Горицвітом назвав я її.

...Скільки років минуло відтоді —

А тут все майже так, як тоді...

Сипле пісню, дзвенить жайворонок,

Оживають поля весняні.

Барвам сонця над ними роздолля.

І реліктом летять журавлі.

Лише вічність в цім світі існує.

Ну, а я — її мізерна мить.

Не жалкую, що мало лишу їй,

Все моє вона візьме собі.

Ця стежина у ній залишиться,

І поля мої, й перші квітки.

І весна ця відійде у вічність —

Тому й мила вона так мені.

Потаємне з собою візьму

Люблю до щему дні осінні.
Стелиться вересень селом,
Блукає в полі смуток сивий,
А хризантеми — під вікном.
Ще одне літо відлетіло,
У путь збираються птахи,
Ромашка дивиться несміло,
В холодних росах спориші.
Колись я мріяв в таку пору...
Махав натхненно журавлям.
Тепер в цю осінь коло двору
Відчув, що осенію й сам.
І все ж на серці щем приємний,
Й до мене вже були такі.
Візьму з собою те таємне,
Що дав Господь лише мені.

* * *

Моя колиска

Виріс я. Причини, мамо, хату —
Я з любов'ю у світ цей піду.
Будуть там і знахідки, і втрати,
Що дала ти — я не розгублю.

Бо душа моя — сонях до сонця,
Моя правда — це сік у лозі,
Почуття, як глибокий колодязь, —
Де б іще все це зміг я знайти?

Тут, у цьому селі серед степу
Колисалась колиска моя,
Під веселкою плив той лелека,
Що приніс мене десь іздаля.

І колись, з сивиною на крилах,
Разом з ним я сюди повернусь.
Кину квіти на рідні могили
Та й навік в цій землі залишусь.

* * *

Світло матері

Ту любов називаю святою —
Не вернути її, не знайти.
За селом край дороги постою,
Подивлюся в обличчя зорі.

У тих ніжних яскравих палітрах
Материнських очей глибина.
Ніжність рук — у квітучих вишнях,
А хмарки — то її сивина.

І здається, що мама не вмерла,
Відгоріла багаттям ясним.
Світлом зірки скотилася з неба,
Щоб щоранку зорею зійти.

Я з дитинства любив ясні зорі,
І за це теж завдячую їй.
Кожну матір вважаю святою,
Теплим світлом у долі людській.

* * *

Лиш старіючи жити бажаємо,
Боїмося свій визнати строк.
Сил набравшись, щось знов починаємо,
Осипа скроні білий пилок.
І куди вже поділось обмежене,
Та зовсім не коротке життя?
Чому юність блукала між межами
Замість відліку миті щодня?
А позаду роки стрічкой довгою,
Обернуся — там жовті квітки,
Одні — втрушені сірою вовною,
А котрісь — і здаля золоті.
Лиш старіючи все розуміємо,
Розкривається сутність життя.
Та завжди буде те, що відміряно,
Золотим все лишиться здаля.

Згоріле літо

Ні, літо не мина – згорає,
Сховавшись в першій жовтизні.
Листком додолу відлітає,
Щоб розчинитися в землі.

І моє літо вже згоріло,
Листя кружляє й шепотить –
Признатись в цьому я не смію
І засумую у цю мить.

Горлиця, птаха поля й сонця,
Грала крилом в височині,
Під її злетом я пройшовся
Байковим серпнем по стерні.

В душу ввібрав смуток полину
І мед на квітці буркуну.
Літа минули, мов згоріли
Багрянцем осені в садку.

Вже зупиняючись, торкнуся
Живих жоржин і хризантем.
Всьому минулому вклонюся –
Воно ще пахне чебрецем.


* * *

Тому і чую

О, Боже мій! Казкова тиша.
Літо прощається в дворі.
В ковдрини хмар пірнає місяць,
І все чаклують цвіркуни.

Я не почув би музу тиші,
Аби родивсь не в цім селі.
Життя сприйняв би зовсім іншим,
Якби не роси в спориші.

Якби не той легкий метелик,
Що на дитячу руку сів,
Коли блукав я розвеселим
У пошуках нових світів.

А ще та материнська казка
Про королівства й королів,
Закохані Лукаш і Мавка,
Яких я тут, в гайку, зустрів.

Якби... та ще... Усього скільки
Пізнав я в цім простім селі!
...Тому і чую в струнах тиші
Прощання літа у дворі.

* * *

Осінній вінець

Хмарки місяць за щоки торкають,
Стелить кожна медово постіль.
Він на це звисока лиш киває,
Мов в гордині вдівець молодий.

Вересневе терпке повнолуння.
Місяць вже не жених, а вдівець.
Літа теплі обірвані струни,
На усьому осінній вінець...

* * *

Рапсодія осені

Як коштовно цю пору назвали!
Та вона золота і без слів:
Ледь прокинеться день і згорає,
Полум'янить листком ясенів.

Лине сповідь спокути й прощання,
Ніжний звук її в тихих полях.
Він пробудить незбуті бажання,
Воскрешає минуле в очах.

Щось шепоче, кружляючи, листя,
В тому кожен відчує своє.
Вже забуті спливають обличчя,
І минуле немов оживе.

Білокурі хмарини — мов доля,
Вдаль пливуть у блакитних краях.
Що збулося — на те Божа воля,
Моє все у цих рідних полях.

* * *

Поруч з квітами...

Достигає баштанами літо,
Кілком чапля стоїть на стерні.
Зріле листя плека теплий вітер —
Ніби рай в таку пору в селі.

Деревій розпустив білі квіти,
Так блакитно цикорій цвіте, 
Усе ніби в далекім дитинстві —
І дивує і тішить мене.

Яке рідне довкілля, мій Боже,
Тихі села, шляхи польові.
Мабуть, жаль, що я — лиш перехожий
На цій грішно-красивій землі.

А час лине, і треба змиритись:
Поряд з квітами — смерті сліди.
Та навіщо про це говорити...
Достига щедре літо в селі.

* * *

Птах дитинства

(пам'яті мами М.С. Білозір)

Як дитинство моє — оця пташка.
Що без неї сільський літній час?
Розцвіла на подвір'ї ромашка,
Ластів'ята щебечуть для нас.

Тонкі крила тремтять над городом:
Вверх — стрілою. Кометою — вниз.
Я в дитинстві неначе постою...
Невже справді було все колись?

Ще гніздо у старенькій коморі,
Ще шматочки на стелі в хліві.
В цю оселю прийшло колись горе,
Не гніздяться з тих пір ластівки.

Над двором все “чужі” пролітають,
Якась пустка без тих, без “своїх”.
Вже три роки тут мами немає,
Сумовито шепоче спориш.

Скоро осінь. Мов ноти, на дроті
Знов розсядуться птахи малі.
Прокричить щось кулик на болоті.
І він теж — про дитинство мені...

* * *

Волошка і півник

На вікні — позолочений півник,
Не співає він чомусь мені.
Півник той — старовинний годинник,
Що від роду лічив мої дні.

Скоротилася наша родина,
Вже й моя голова в сивині.
На вікні — позолочений півник,
Чомусь він не співає мені.

Моя стежка. Мій час. Моя доля.
Це у світі — навіки моє.
Рання осінь вкрива рідне поле,
В нім остання волошка цвіте.

/опубликовано: "Махаон", вып. 2, 2009 г./