Світ у вікні

У вікні — шматочок неба,
Парк березовий, кущі, —
Ну чого мені ще треба?
Світить сонце, йдуть дощі,
Жовте листя, літо красне,
Ще — дитячі голоси.
День народжується, гасне,
Неймовірної краси.
Пес нічийний, лаз в заборі,
На стовпі ліхтар вгорі,
Уночі — яскраві зорі,
Прохолода на зорі.
На асфальті ще малюнок,
Потяг гучно десь прогув,
Зі сміттям маленький клунок
Ненароком хтось «забув».
Вийти в трави тільки мрію,
Щоб в руках була коса,
Обійнять весь світ волію,
Ціле небо й того пса.
Спершись ліктем в підвіконня,
Все ж приємно так мені
Помолитись в час безсоння
За цей світ, що у вікні.

* * *
Загляну в скриньку — лист від батька,
Із дому вісточка — радію.
Тремтить і серце, і душа,
Доки конверт оцей відкрию.

Він там один, нема матусі,
Із ним — всі помисли й бажання.
«Все добре» — пише. Я ж — боюся:
Можливо, вісточка остання.

«Город прибрав, загріб, спалив,
Уже в повітрі холод дише...».
Щось «приїжджайте» зачастив —
Здається, вже вчетверте пише.

«Зерно б відвезти до млина —
Та я вже сам не подолаю,
Ще заколоть би кабана,
Бо годувати чим не маю.

Я бачить ніби гірше став,
Все поглядаю на дороги,
Газет давно вже не читав,
І розболілися знов ноги.

Я внуків вже позабував,
А правнуків іще й не бачив.
Приїхали б — старий я став,
А нібито й не жив неначе...»

Листа зачитую до дір,
Поїздку знову відкладаю.
І вкотре сльози на папір
Дощем ідуть і висихають.

* * *
Поезія — не другорядне,
Поезія — це існування.
Читати, навіть неприглядне,
Усі ми маємо бажання.
Поезія, мов каланча,
Над дріб'язковим височить,
Веде за руку читача,
Любити і прощати вчить.
Поезія — століття кроки,
В ряду останнім не стоїть,
В бурхливі та спокійні роки
З собою кличе — тож ідіть.
А спроба авторська — вино,
Що витривале вже роками,
Терпке й солодке тут воно
І, ніби, з теплими руками.
Поезія — це зірочка здаля.
Це світло розуміти слід.
Вона — то чисте, ніжне немовля,
То зморщений, уже столітній дід.
Поезія — вершини пік,
Поезія — завжди дорога.
Поезія — це часу лік.
А ще — благословення Бога.