Місячна соната

Якщо відійти від бараку кроків з триста, то можна побачити оті горбочки, на які він минулого разу не звернув увагу. А чи були вони тоді? Підійшов, потоптався біля одного з них, штурхнув ногою гілляччя, що лежало зверху. Хотів повернути назад, але щось зупинило. Нахилився, потягнув рукою за гілки, вони легко піддалися, відкриваючи його очам якийсь незаповнений простір. Різко випростався. Там, усередині горбочка, сиділа якась зеківка, не зводила з нього своїх великих очей.
Першим рухом хотів покликати охорону, але, озирнувшись, зрозумів, що його ніхто не бачить. Поклав гілляччя на місце. І не поспішаючи пішов назад.
Якщо їх всіх постріляли у середу, то значить сидить без їжі вже четвертий день. У себе в амбулаторії довго порався з хворими зеками. Один з них, вуйко з полонини, посміхнувся до нього:
— Проше пана, ви такий добрий до нас, дай вам Боже здоров'я!
Коли за останнім зеком зачинилися двері, він дістав з тумбочки хліб, підігрів на примусі чай, перелив у баклагу, сховав у кишені кожуха і пішов туди. Було вже пізно, і йому ніхто по дорозі не зустрівся. Знову підійняв гілляччя.
— Слухай, — сказав у темряву, — візьми, підкріпись.
Відчув, як її холодні руки зустрілись з його, зітхнув.
— Як тебе звати? — спитав.
— Оленою… — тихенько промовили у відповідь.
Місяць на небі не міг продертися крізь хмари, і тому тут було темно, тільки біля самого бараку блимала лампа на стовпі від вітру, але сюди вона не досягала.
— Не їж зразу все, — сказав він, — завтра ввечері знову прийду.
На другий день він на кухні налляв у казанок ще гарячу юшку, а потім у себе витяг із сховища банку тушонки, відкрив її і половину вкинув у казанок.
Місяць сьогодні знову не видерся з-за хмар, і тому він пройшов до горбочків непомічений. Хоча і без нього всі були зайняті своїми невідкладними справами, а хто і просто спав після тяжкої праці — кому там було цікаво, що робить отой «фершал»...
А він затулив собою вхід під горбочок, щоб не так дуло, і знову її замерзлі пальці зустрілися з його.
Поки вона їла, він поклав біля неї вузол із одежею.
— Приніс тобі дещо, щоб тепліше було. А взагалі треба думати, як тебе звідси витягти.
Документів, звісна річ, в неї немає. Як тут бути, не знав. Коли повертався назад, місяць таки видряпався з-за хмар і освітив місцину. Рівна площина до самого лісу, тільки отут біля нього оці горбочки.
Як це їй вдалося сховатися? Він підійшов до сусіднього горбочка, відсунув оберемок хмизу, заглянув усередину і завмер. Перед ним був штабель трупів. Відкинута назад голова верхнього зека дивилася на нього, а волосся, що впало униз, навіть не ворухнулося, так замерзло. Він тихенько присунув оберемок хмизу на місце і, обережно ступаючи, пішов до себе. Ось воно що. Значить, їх всіх ліквідували.
У себе в кімнаті він довго розглядав її убранство, роздумуючи, як зробити так, щоб в ній був якийсь закапелок. Потім переставив шафи, в яких тримав мізерний запас ліків.
Возився довго, бо свічка на столі майже вся згоріла, але, задоволений, довго сидів, розглядаючи результати своєї роботи. А потім, зморений, ліг і швидко заснув.
Наступний день почався як завжди — з обходу хворих лікарем. Він йшов за ним, записуючи те, що призначалось хворим. Але ліків не було, і все воно залишалось у нього на папірцях. За ніч померло п'ять зеків. Їх витягли з палати і поклали біля стінки лікарняного бараку. Цілий день мело, і тому через півгодини тих зеків вже не було видно. Він тільки відмітив про себе, що добре було б, щоб і ввечері мело, тоді не залишиться слідів.
Так і вийшло — коли він знову був біля того горбочка, то той майже весь був заметений снігом. Прийшлось повозитися, щоб відсунути оберемок хмизу.
— Я тебе забираю до себе, — пояснив він жінці, — я вільнонайманий фельдшер, у мене обшуків не буває. А тут тобі залишатися не можна, замерзнеш. А там побачимо.
Жінка злякано мовчала. Він стурбовано озирнувся, але за завірюхою нічого не було видно, і сказав їй:
— Пішли.
Жінка нерішуче зробила крок, другий. Він не став щільно закривати за нею горбочок: хай завалить снігом, тоді ніхто не здогадається, що тут хтось був.
І на цей раз ніхто не зустрівся. Він пропустив жінку у кімнату, зайшов сам і щільно закрив за собою двері. Біля грубки, що пашіла жаром, стояла на низенькому столі вечеря. А з другої сторони грубки височіла повна кип'яченої води діжка.
— Я зараз вийду, — сказав він, — а ви… помийтеся і взагалі… будьте як вдома…
Посміхнувся розгубленій жінці, вийшов знову у коридор і закрив двері на ключ.
Коли через годину він повернувся, на столі вечері не було. Вона перехопила його погляд і сором'язливо сказала:
— Я не витримала.
— А хто витримає? — посміхнувся він до неї. Тільки тепер він її роздивився як слід. Рум'янець чи не вперше на її блідому обличчі, великі брунатні очі, здивовано його розглядає.
— Ким ви були раніше? — спитав він, несподівано для себе переходячи на «ви».
— Піаністкою… у нас в Ризі… у філармонії… — відповіла вона.
Він показав їй закуток, де вона повинна бути, і побачив, що на лівій руці у неї немає мізинця.
— Так, — кивнула вона, помітивши його погляд, — вже не зіграю «Місячну сонату».
— Зіграєте… — щось ворухнулося у нього в грудях. Він ще виніс брудну воду з діжки, а потім ліг спати. В закапелку було тихо, мабуть, вона вже спала.
— Наші під Сталінградом оточили німців, — сказав йому на другий день лікар. — Тепер війна швидко закінчиться.
І зітхнув, бо його рідні залишились десь на Україні. Чи живі вони? Він і собі зітхнув, бо його рідні були теж в окупації, на Кубані. Як вони там?
Але на бездіяльність часу не було, і він обережно почав промацувати лікаря:
— Степане Ільковичу, до мене повинна приїхати дружина.
— Хто вона за фахом?
— Музикантка.
— Нічого, хай приїжджає, знайдемо роботу.
І ввечері, коли вони знову залишилися удвох, за вечерею, він почав пояснювати їй:
— В мене нікого немає, тому я вас видам за свою дружину.
Вона мовчки дивилася на нього.
— Справа в тому, — додав він, — що з ваших ніхто не залишився. А так ми зможемо отримати документи.
І дійсно, лікар допоміг, коли він розповів йому, що у дружини у поїзді вкрали сумочку з грішми і документами.
— Нехай пише заяву, допоможемо.
А потім він її відправив до Ульяновська, де працював його брат директором школи.
— Влаштує вас вчителькою музики, — сказав він. — Я йому написав листа…
Коли вони йшли на станцію, то вона йому сказала:
— Коли влаштуюсь, напишу вам…
А над ними сіяв місяць з темного неба. Проводжав.

Карти життя

Три доби безперервних боїв призвели до того, що бійці з'їли все, що було в них в запасі: сухарі, картоплю, яку знайшли на картопляному полі і спекли. Чекали, коли з'явиться із гарячею їжею старшина Ґудзь. А він наче у воду провалився, не їхав.
Командир роти оглянув своїх зморених бійців, зупинився на наймолодшому, Валькові Лойко, сказав:
— Йди, пошукай старшину.
— Чому я... — почав був Вальок, але побачивши, як спохмурнів командир, підвівся і пішов у тил, подивившись наостанок, як його товариші зручніше вмощувалися для короткого, але такого цілющого сну.
Він був наймолодший у роті, всього сімнадцять років, рік собі приписав, щоб взяли на фронт. У військкоматі на це не звернули уваги, а тут нікого не проведеш. Тому ротний завжди намагався йому знайти якусь справу подалі від передової.
Валькові дуже хотілося поспати, а тут на тобі — паняй у тил і шукай оцього Ґудзя. Спочатку він йшов обережно, маскуючись на місцині, щоб не побачили німці, а відійшовши кілометрів з півтора, пішов відкрито, перекинувши гвинтівку за спину.
Зрідка його обганяли підводи з пораненими. Минув розбите село — дві доби вони його штурмували. Згадав свого напарника, веселого хлопця з Одеси, Мишка Федоренка, якого вбили під час штурму. Постояв біля його могили, зітхнув, поправив стовпчик із зіркою. Її якраз зробив Ґудзь. І пішов далі. Проминув невеличкий лісок, уважно оглянувши його, — ні, і тут Ґудзя не було. Підійшов до річечки. Під час бою перейшли її вбрід, води по коліна, а тепер потанцював на березі, не хотів мочити ноги. Вже зібрався роззуватися, а тут їде підвода з пораненими. Махнув їздовому рукою.
Що таке? — спитав той.
Перевези на той берег, — сказав Вальок.
— Господи, вже дітей забирають на війну! — зітхнув літній їздовий і посунувся. — Сідай біля мене.
На тому березі Вальок зібрався стрибати з підводи, та їздовий сказав:
— Їдь зі мною! Швидше буде.
Та довелося їхати усього з півкілометра. Побачив збоку дороги польову кухню, а навколо неї незнайомих солдатів з казанками — сиділи і їли суп. Біля них з черпаком стояв Ґудзь. Вальок зраділо сплигнув з підводи.
— О, Вальок! — зрадів і собі Ґудзь. — Що, прислав ротний?
— Так, — відповів Вальок, — а що у вас?
— Та колесо зламалося! — скривився Ґудзь.
Вирішили перелити їжу у термоси і нести у роту. Та як не комбінували, а більше двох підняти не змогли. Отак і попленталися назад. Ґудзь зразу вирвався уперед, а Вальок відстав, термос пригинав його до землі. «Хоч би якась підвода, чи що?» — подумалось йому.
Знову та клята річечка. Ґудзь вже вискочив на тому березі, чекав Валька. А тому нічого не залишалося, як ввійти у воду. Вона зрадницьки відразу ж захлюпала у чоботях. Та що поробиш?
Коли перейшли на той берег, їх наздогнала порожня підвода — поверталася за пораненими. Підібрала їх.
— От чортівня! — лайнувся Ґудзь. — Якби раніше зустріли, взяли б ще один термос!
А Вальок стомлено мовчав, відкинувшись спиною до термоса. Відпочивав.
Та їхати довелося недовго, підвода повертала кудись в інший бік. Вони злізли і почвалали далі до себе в роту пішки.
Перший звернув увагу на щось Ґудзь, від чого його обличчя враз потемніло, він зупинився і довго прислухався. Вальок навіть на нього наштовхнувся і мало не впав від несподіванки. Руки боліли, ноги тремтіли, гарячий піт стікав по спині. Він нічого не чув і не бачив.
— Що таке? — спитав він.
— Бач, яка тиша! — промовив Ґудзь. — Наче нікого немає...
Вони покинули термоси і побігли до своїх.
Хлопці лежали так само, як їх залишив Вальок. Ротний сидів на землі, притулившись спиною до дверей землянки, і дивився у небо.
— Не може бути! — вихопилося у Валька, і він побіг до іншого окопу. Там було те саме. Бійці всі спали, тепер вже вічним сном.
— Артилерія накрила... — сказав Ґудзь і зняв шапку.

Десь на війні

Зупинились на дорозі, що обминала велике поле, на якому цяточками до самого лісу лежали солдати, наші і німецькі.
— Бій тут був запеклий, — сказав похмурий старшина Нечипоренко, командир їхньої похоронної команди, — а нам тепер ховати.
Славко Шеремет сплигнув з підводи і закляк на дорозі, з острахом дивлячись на поле.
— Нічого, звикнеш, — кивнув йому старшина і нагадав, — оце тільки не забувай гака, без нього нема чого тут робити.
З інших підвод теж посплигували солдати і тихо перемовлялися між собою. Треба було вбитих стягувати сюди, до протитанкового рову, який метляв, як і дорога, кудись на схід. Сонечко зачепилося за вершечки дерев лісу, наче не хотіло підніматися вище, щоб не дивитися на криваве побоїще.
Славко з острахом ступив на стерню і наблизився до першого вбитого — молодесенький, такий, як оце він, лежав на землі, дивлячись кудись у небо. Тому Славко не наважився зачепити його гаком за підборіддя, як вчив старшина, і невправно лівою рукою, бо на правій у нього були відбиті усі пальці, намагався зачепити хлопчину за шинелю під піхвою.
Нарешті вдалося, і він потягнув солдата до рову. Там на дні вже були двоє з їхньої команди і складали вбитих у штабель, крім, звичайно, німців — тих скидали в іншому місці, трохи далі, так і залишали там.
Хоч було це недалеко, бо тільки почали вбирати поле, але Славко весь упрів від цієї роботи, а рука ще й дрижала, наче перемолола з десяток снопів. Поруч сновигали туди-сюди солдати, тягнучи до рову вбитих.
— Дивись, не пропускай капсули, — сказав знову поруч старшина, — бо вони так і залишаться безвісними.
І Славко згадав, що він того солдатика скинув у рів і не розшукав його капсули. Він подивився, як справно тягне за підборіддя чергового солдата із вивернутими кишенями його товариш Балога, і його знудило.
— От прислали дітей, — скривився старшина, але обійняв Славка за плечі і додав, — звикай, синку, тепер в тебе буде така робота. Що поробиш, війна.
А Балога, з щетиною на обличчі, тяг до рову вже іншого солдата, і Славко заставив себе знову йти у поле. Він зупинився перед дівчиною, яка лежала на животі і руками прикривала свою голову, та, мабуть, не прикрила.
«Медсестра, — подумав Славко. — Не буду чіпляти її гаком, хай старшина лається». Він перевернув дівчину на спину і закляк: весь низ її гімнастерки був у крові. Обережно розстебнув ґудзика кишені гімнастерки, дістав звідти капсулу, поклав у кишеню. Потім підняв дівчину на руки і поніс до рову. «Легенька», — подумалось Славкові. Він запнувся і мало не впав, втримався на ногах, підійшов до рову, але кидати дівчину туди не схотів, пішов повз нього, шукаючи спуск униз, знайшов і обережно спустився туди, поклав дівчину біля вирослого штабелю.
— Господи, — сказав один із солдатів, що працювали у рові, — така молодесенька, їй би жити і жити…
Сонце вже підбиралося до зеніту, коли старшина дав команду перепочити, і вони всі поспускалися у рів, посідали у затінок, почали обідати. Але Славкові кусень не ліз до рота, не міг їсти.
— Їж! — наказав старшина. — Бо не зможеш далі працювати.
— Дивись, що я знайшов! — похвалився Балога, задоволено посміхаючись. — Золотий портсигар!
Славко подивився на його кишені, що випиналися з обох боків, той перехопив його погляд, засміявся:
— Їм воно вже не потрібне.
Він відкрив портсигар, там були золоті зуби.
— Вісім! — задоволено порахував Балога і хазяйновито знову заховав у кишеню.
А ввечері, коли почало вже смеркати, старшина знайшов серед убитих свого молодшого брата. Він стояв на колінах перед ним і плакав:
— Грицуню, мій лебедику, що ж я скажу нашій матусі, — і припадав до брата, який вже нічого не бачив і не чув.
Солдати на краю рову розпалили вогнище, бо прийдеться тут заночувати, щоб вранці і далі продовжувати свою роботу, і відблиск вогнища розсіювався у всі боки, навіть досягав старшину над його братом. І Славкові здавалося, що це вхід на той світ, про який колись їм до війни розповідав на уроці старенький вчитель історії Никодим Іванович.

За селом

«З часів другої світової війни
в кожному селі на Україні
залишилась братська могила.»
З газет

Федько цієї ночі не лягав спати. Не міг. За селом цілу ніч точився бій. Наші проривали німецькі позиції і серед наступаючих були батько, дядько Хведір, батьків старший брат, сусід Федька, Стратілат, товариш Федька, Іван Чміль, та багато інших односельців та знайомих і незнайомих з близьких сіл. Під самий ранок колотнеча за селом припинилася. Федько виліз із рову, який заздалегідь викопали з батьком в садку, і прислухався. Навколо стояла мертва тиша.
— Не йди, Федько, — заплакала позаду мати, — ще вб'ють…
Та Федько не послухався, вийшов на принишклу від невідомого вулицю. Нікого не було видно і чути. Навіть собаки не гавкали. Із сусідського двору вигулькнув одноліток Федька, Мишко Сороченко, він тягнув за собою тачку.
— Йдемо, Федько, — покликав Мишко, — подивимось, що там діється.
Пішли. За селом починався невеличкий лісок. Пройшли його. Босі ноги враз покрилися росою. Та вони не звертали на це уваги. Коли проминули тисячу разів ходжений-переходжений лісок, то на узліссі побачили розбиту полуторку — німецький снаряд влучив прямо у двигун. За рулем сидів мертвий водій. Його Федько бачив вчора в Мишковій хаті. Веселий такий. Все посміхався до старшої сестри Мишкової, Вірки. Хлопці обминули полуторку, вийшли на узлісся і завмерли. Від них і до самої висотки все було встелено трупом. Лежали наші. Місця вільного не було.
Хлопці такого не чекали і розгубилися. Вклякли і крізь сльози дивилися на поле. Потім Мишко сказав:
— Підемо, подивимося, може хто з них ще живий, — і покотив уперед тачку.
Дійсно, скоро знайшли незнайомого хлопчину — лежав на спині, притискуючи руку до грудей, стримуючи кров, важко дихав. Вони його обережно поклали на тачку і чимдуж побігли назад, у село. Та вже було пізно — коли порівнялися із полуторкою, Федько озирнувся: руки пораненого тяглися по землі.
— Стій! — крикнув Федько Мишкові, а сам нахилився над хлопцем. Той вже не дихав. Залишили його біля полуторки і повернулися назад.
Цього разу йшли довго, минаючи лежачих і зрідка розпізнаючи знайомих і родичів. Впізнали дядька Хведіра, в білій сорочці, десь загубив нову куфайку, чи, може, зняли… А Мишко побачив свого старшого брата, Андрія — лежав і посміхався кудись у небо. Вже під самою висоткою наштовхнулися на Федькового батька, лежав на боці, непритомний. Федько спочатку подумав, що сталося непоправиме, заплакав, притиснувся до батькових грудей, а звідти тихенький-тихенький, ледве чутний сигнал — штовх, штовх — ще живу!
І хлопці ледве змогли втягнути батька на тачку, ноги тягнулися по землі, і мерщій покотили до села. А назустріч їм спішили односельці, жінки і діти, шукати своїх.

«Чорнорубашечники»

— Вперёд! Пошёл! — лаявся десь поруч командир, і Сашко Мураховський, худенький і миршавий хлопчина, видряпався з траншеї і зігнувшись побіг уперед на окопи німців.
— Уря-а-а! — кричав він, підбадьорюючи себе і намагаючись не відставати від Андрія Волоха, його однокласника, який теж біг на ті кляті окопи, але з гвинтівкою в руках. Десь збоку було видно ще біле перелякане обличчя Івана Кожухаря. Їм на трьох видали оцю одну гвинтівку і наказали триматися разом.
— Зброю дістанете у німців, — сказав тоді командир, молодий лейтенант, критично оглядаючи своє воїнство, десятка зо чотири хлопців-переростків з найближчих сіл, — а поки що одна гвинтівка на трьох!
Андрій Волох, як самий прудкий серед них, першим ухопив гвинтівку і тепер оце біг із нею.
Лейтенант вигнав останнього підлеглого з траншеї і тепер біг теж, розмахуючи наганом і дивлячись, щоб ніхто не поточився і не чкурнув назад у рятівну траншею. З поля вже зібрали пшеницю і стерня колола ноги, але Мураховський не звертав уваги.
— Уря-а-а! — кричав він, переганяючи Андрія Волоха, той, спіткнувшись, впав на ріллю і завмер.
— Чого стоїш? — визвірився поруч лейтенант. — Бери гвинтівку! Вона йому вже не потрібна!
Мураховський з острахом нахилився, видряпав гвинтівку з-під Волоха і побіг далі. Вогонь попереду не вщухав. Огидно вили мини, перелітаючи через їхні голови і розриваючись десь позаду, у порожній траншеї.
Мураховський згадав, як стріляти з гвинтівки — показували перед боєм — і мружачи очі натиснув на гачок.
— Ба-бах! — гахнуло з гвинтівки і полетіло кудись уперед, а його прикладом так вдарило у живіт, що він мало не впав на землю. Зупинився і побачив, що біжить один на німецькі окопи.
Навколо нікого не було, навіть командир кудись подівся. І тут його щось з усієї сили вдарило по нозі, і Мураховський, заточившись, впав.
Бій припинився, німці, не бачачи перед собою нікого, кинули стріляти. Сашко провів рукою по нозі і подивився на долоню — вона була в крові. «Поранили!» — здивовано подумав він.
З боку німців було тихо, тільки зрідка вітер доносив до нього їхні голоси, стриманий сміх. А збоку наших була гнітюча тиша, і це лякало Мураховського. «Куди всі поділися?» — розгублено думав він. Сашко обережно поворухнувся, нога його не слухалася.
Тут, на краю поля, погано скосили пшеницю, і тому німці його не бачили. Він відірвав від сорочки шмат полотна і перев'язав рану. Тепер треба було повзти назад, до своїх.
Осінній день недовгий, почало смеркати, і він обережно, щоб не помітили німці, не кидаючи гвинтівки став рухатися у бік траншеї. Поки було видно, він обминав тих, хто лежав на полі. Кількох односельчан, потім лейтенанта — він так і лежав з наганом у руці, припадаючи спиною до землі і дивлячись у сіре небо. А коли стемніло, то він вже нікого не бачив, натикаючись на тих, хто лежав самотньо на полі, і кожного разу здригаючись від несподіванки.
Повз довго, поки не вперся у траншею. Нога перестала боліти, він відчував, що вона стала якась велика, піднятися не міг. Перепочивши біля траншеї, почав рухатися паралельно неї — колись вона повинна ж закінчитися.
Так і вийшло. Вже коли місяць грайливо вихопився з-за хмар і зазирнув на землю, Сашко доповз до сусіднього села Тарасівки. Було чути, як хтось грав на гармошці, десь матюкалися. «Свої!» — з полегшенням зітхнув Мураховський. Звідкілясь вискочив маленький песик і лизнув його в обличчя. Заскавучав і кудись побіг. Повернувся не сам.
Хтось обережно нахилився над Мураховським, і він почув жіночий голос:
— Ой, лишенько, хто це?
Та він вже не мав сили відповісти. Тільки важко дихав.

Зінька

У неї завжди не так, як у людей. Правду кажуть, що народись щасливою, а не красивою.
Оце поклав на неї око і почав приставати полковник, начальник медичної служби армії, кремезний бугай із фіксою у роті. Вона спочатку трималась на відстані, хоча і казали їй дівчата з шпиталю, що прийдеться здатися, собі краще буде. Він, мовляв, перетоптав усіх дівчат в шпиталі. Не ти перша, не ти остання.
А коли вже і начальник шпиталю почав сердитись, бо той «забодав» усіх своїми перевірками, то тоді вона вирішила з ним прояснити стосунки. Як це робила колись в дитячому будинку.
— Ти, Богатирчук, вірно робиш, напад — кращий захист! — говорив колись їхній вихователь, Анатолій Кирилович, посивілий від революції і невдячної шкільної роботи. Він опікувався нею і завжди витягував із різних халеп.
Підстерегла того медика в коридорі школи, де був розташований їхній шпиталь:
— Ти, слухай, барбос, я тобі не баба, а дівиця, незаймана, розпоряджатися мною буде тільки мій чоловік, зрозумів? А будеш чіплятися — обірву твої чоловічі принади, — і поклала руку на фінку, що висіла у неї на ремінці.
Полковник розлютився і так верещав, що всі повибігали дивитися з палат. Але вона повернулася і пішла собі.
Тому тепер на передовій. Але цим не дуже переймалася. Війна є війна. Хтозна, де твоя куля летить.
Ось і зараз була в наступаючій роті, подавала пораненим першу допомогу.
— Терпи, козаче, — казала вона молоденькому бійцю, перев'язуючи йому голову. Той намагався з усіх сил не стогнати перед дівчиною.
— Лежи отут, після бою підберемо, — а сама подивилася навкруги. Кому ще потрібна її допомога?
Німці з висотки, де вони окопались, вели шалений вогонь. А перед ними невеличка річечка робила петлю і ховалася за виступ. Річка невеличка, а як заважає.
— Ротного вбили! — десь зойкнув чийсь переляканий голос.
З неглибоких окопчиків виглянуло кілька отетерілих бійців. Вона побачила їхні очманілі очі. Один вже вискочив з окопу і побіг назад.
— Стій, — ступнула вона йому назустріч, — назад, пристрелю, як собаку! —  розмахувала пістолетом. — Беру командування на себе!
Той, що метушився перед нею, пірнув у найближчий окопчик. Вона звалилась туди слідом за ним.
— Слухай мою команду! — вигукнула вона до найближчого бійця. — Командирів взводів до мене.
І боєць, втягуючи голову у плечі, подерся з окопу.
Через хвилину в окоп звалилося зразу троє бійців, командирів взводів. Дивилися на неї з подивом. Та байдуже.
— Сержант Богатирчук! — кинула руку до каски, що була насунута на самі очі. — Часу немає. Один взвод залишається тут і веде вогонь по німцях.
Вона подивилася на усіх трьох, що були так близько від неї:
— Залишишся ти, — кивнула найстаршому з них.
— А ви збирайте людей і за мною! — звернулась до тих двох. — Швидше! — і не гаючи часу видряпалася з окопчика. А за нею ті, двоє.
Йшла швидко, майже бігла, не озиралася, по звуках за спиною відчувала, що не відстають. Перейшли річку, а там вона несподівано повернула вправо і повела їх за виступ. Німці били по позиції роти, а вони вже були у мертвій зоні, обійшли кручу.
— Вдаримо їх з флангу! — подивилася на тих, хто був за її спиною. Не так вже й багато, але що робити! Пістолет у одній руці, фінка у другій.
— Ну, хлопчики, з Богом! — і побігла вперед. А за нею обидва взводи. Ось уже один випередив її, другий…
Німці прогавили їх, і вони вдерлися в траншею. А там вже хто сильніший, у кого більше щастя, хто не вмре у цьому бою. І німці не витримали, вириваючись з траншеї, відступили.
Вона знесилено припала спиною до стінки траншеї, дивилася перед собою. Трусились руки й ноги. У пістолеті не було набоїв, з фінки стікала чиясь кров.
— Товаришу ротний, чуєте, — хтось звертався до неї, — там німецький офіцер, поранений…
— Пішли, покажеш, — сказала вона, повертаючись до бійця. Молоденьке обличчя солдата — мабуть, ще не брився — дивилося на неї з повагою.
Дійсно, біля входу в землянку напівлежав, обпершись спиною об стінку траншеї, німець, одна штанина була мокра від крові.
— Може, пристрелити? — виліз той, що показував дорогу.
— Бач, який хоробрий, — відказала вона, — в бою треба було стріляти.
Німець, побачивши у неї в руках фінку, закрив очі, подумав, що зараз вб'є.
— Не бійся, — сказала вона, спритно розпорола фінкою штанину, відкриваючи молоде засмагле тіло. Куля не зачепила кістку, і вона швидко і вправно перев'язала йому рану.
Німець відкрив очі і з подивом дивився на цю дивовижну фрейлейн.
— Бач, ви, мужики, чубитесь, а нам, бабам, вас перев'язувати! — посміхнулась вона. — Будеш жити.
— Філе данк, філе данк, — забурмотів той.
— Як тебе звати? — звернулась вона до молоденького бійця.
— Петренко.
— Слухай, Петренко, будеш зі мною.
І тут вона відчула, що захотіла до вітру. Напруга останніх часів далася взнаки. В кінці траншеї, де та робила невеличку дугу, вона поставила бійця і сказала:
— Стій і нікого не пропускай. Зрозумів?
— Так, — мотнув той головою.
Пройшла в самий кінець траншеї, присіла під стінкою і притихла.
Почула, як хтось підійшов до Петренка.
— Де ротний?
— Пішла до вітру.
— Йой! — той крутнувся на підборах і двинув так, що земля посипалася з брустверів.
Вона привела до ладу одяг і вийшла до Петренка.
— Ти що, не можеш мовчки стояти? — гримнула на хлопця. Той винувато кліпав очима.
— Хто це був? — спитала.
— Взводний третього взводу. Білоусенко.
— Ну, добре, пішли, відведеш німця в тил і доповіси в штабі, що ми на нових позиціях. Я тимчасово командую ротою. Сержант Богатирчук. Запам'ятаєш?
— Так точно. Що тут не запам'ятати?
Вона покликала до себе взводних.
— Підготуватись до оборони, особливо укріпити фланги. Щоб німці не вибили нас, як ми їх. Німецького офіцера я відправила в тил. Потім, коли все буде готово, нагодуйте людей. Якщо щось треба, я буду тут, у землянці. Вістовим буде в мене Петренко. Коли повернеться, я покличу вас. Виконуйте, — і всі троє розійшлися до своїх бійців.
Вона ще повиглядала з траншеї в бік німців, але ті вели себе тихо. Тоді пішла у землянку, скинула шинель, на столі під стінкою стояло забуте німцями дзеркало, подивилася в нього, причепурилася. Під столом виявила ящик французького коньяку і ще один ящик тушонки. Накрила німецькою шинелею, щоб не впадало в око.
Петренко повернувся не сам, з ним прийшов командир батальйону, капітан Мальований, з якимось офіцером.
— Ось ти яка, сержант Богатирчук, — сказав він, одночасно з подивом і замилуванням дивлячись на неї. Пройшовся з нею по траншеї, подивився, як розставлені бійці.
— А чому кулемети на флангах? — спитав.
— Бо німці навряд чи підуть голим степом на нас, — відповіла. — Якщо підуть, то берегом річки.
Капітан переглянувся з офіцером і задоволено покрутив головою.
— А що ти, Богатирчук, робила до війни? — спитав другий офіцер.
— Поступила на істфак Одеського університету, — зітхнула. — Та почалася війна.
— Ну, нічого, довчишся після війни, — задоволено засміявся Мальований. Потім помовчав і додав:
— Поки прийде поповнення, призначаю тебе командиром роти. І подам документи на присвоєння тобі урядової нагороди.
— Служу Радянському Союзу! — виструнчилась вона.
Провела командирів до річки. Капітан подивився на фінку, що висіла у неї на ремінці, посміхнувся, міцно потис руку і на хвильку затримав її в своїй:
— Як тебе звати?
— Зінька… — розгубилась вона.
— Зінаїда, — уточнив він, — на грецькій мові це значить богиня. Ну і ну… Молодець! — плеснув її по плечу і пішов.
Почало темніти. Коли Зінька повернулась, в землянці вже було прибрано —  Петренко постарався — а на столі у казанку парував борщ. На газеті гіркою завмер нарізаний хліб, і між ним і казанком загадково причаїлась фляга.
— Що це? — спитала вона Петренка.
— Спирт, — щиросердно відповів той. — Ви сьогодні заслужили.
— Ех ти, Петренко, — засміялася вона, — нема в тебе фантазії, — і дістала з-під столу пляшку коньяку і кілька банок тушонки. — Йди клич взводних.
І Петренко миттєво вислизнув із землянки. Поки їх не було, вона відкрила банки, зробила бутерброди. З якоїсь німецької газети наробила серветок і дбайливо розклала їх з чотирьох сторін столу. Дістала з ящику чотири стопки — хазяйнуваті німці і їх забули — розставила біля серветок.
В цей час хтось постукав у двері.
— Заходьте! — дзвінко відгукнулась Зінька.
Прочинились двері, і в землянку незграбно втиснулись троє взводних. За ними виднілось обличчя Петренка, він обережно зачинив двері.
— Петренко! — покликала вона його, — заходь. Будеш з нами!
— Сідайте, хлопчики! — запросила вона всіх до столу.
Вони дивилися на прибраний святково стіл, на свого командира, і в них усіх розпливалися в посмішці обличчя. Вони цього не чекали, і щось таким домашнім повіяло на них.
Вона розілляла коньяк по стопках і сказала:
— Давайте вип'ємо за знайомство, — згадала капітана і додала:
— Мене звати Зінаїдою. Богатирчук.
— А мене Миколою Хоменком, — сказав той, найстарший.
— А мене Білоусенко, — сказав взводний третього взводу і зашарівся. — Сашко.
— А я Коваль, — сказав третій. — Володимир.
І вони випили цього невідомого для них французького коньяку. Білоусенко взагалі ніколи до війни не пив, а Хоменко у себе в колгоспі пив тільки самогон, бо нічого іншого не було.
Невідомий закордонний напій вдарив їм у голови, і вони всі разом загомоніли. Кожний хотів щось особливе сказати їй, освідчитись їй в тому, що заради неї вони розірвуть не тільки цю позицію німців, а взагалі… все… а що, і самі не знали, але мовчати не могли.
У Зіньки теж трошки паморочилася голова — і від коньяку, і від того, що на неї віддано дивилися чотири пари хлопчачих очей, і від того, що вони сьогодні не загинули, а залишились живі і далі житимуть. А про погане зараз не хотілося думати.

Кущ шипшини

Вона прокинулась від того, що їй почувся голос чоловіка, який пропав десь на фронті у сорок третьому році.
— Лисавето, чого ти це мене ніколи не провідаєш?
Вона хвилину з подивом роздивлялась сіру стелю, що нависала над її ліжком, та прислухалась до дощу, який одноманітно тупотів за вікном, і розплакалась.
— Олексієчку... — схлипувала вона. — Любий... я ж не знаю... де ти... лежиш...
Дзвінка тиша кімнати була їй у відповідь. Піднялася, на подвір'ї було ще темно, запалила каганець, дивилася, як тінь полохливо гасала по стінці.
Вона тоді повернулася з городу, почала готувати обід, і коли почула, як рипнули двері, озирнулася — на порозі стояв Альоша.
Стурбовано посміхався:
— Забирають. Дали півгодини на збори.
— Ой! — зойкнула вона, опустилася на лавку і ледве втримала сльози. — Як я буду без тебе, Олексієчку!
Він зняв картуза, розкуйовдив волосся, притис дружину до грудей:
— Красуне ти моя...
Потім повісив картуза на гвіздок та, коли йшов, забув. Лисавета не знімала його звідти років двадцять. Коли було особливо важко — підходила, доторкалась, і на душі ставало легше.
За вікном дощ невдоволено пішов з двору, бо його весь час штовхав у спину вітер, визирнуло сонечко і направило свої бліді промені на село, яке з великими труднощами прокидалось.
Розповідали, що тоді вони всі загинули під Снігурівкою, у першому ж бою, навіть не встигли їх переодягнути.
Вони з Шуркою Маренчихою ходили туди, але нікого не знайшли. У списках убитих, які зберігалися у Снігурівській сільраді, Альоші не було, як і Маренчишиного Миколи.
Коли прийшла до сусідки, та теж щойно піднялася і сиділа, тепло одягнена, у холодній хаті.
— Що трапилося, Лисавето? — спитала вона свою подругу.
— Альоша сьогодні вночі розмовляв зі мною! — сказала та і завмерла.
— Ти що? — вразилась Маренчиха.
— Спитав, чому я до нього ніколи не приходила, — схлипнула Лисавета. У відповідь схлипнула собі і Шурка, загадала свого Миколу.
Сльози у обох котилися по зморшкуватих щоках. А куди йти? Коли заспокоїлися, Маренчиха спитала:
— А ти не пам'ятаєш, де він стояв? Може, він якийсь знак подавав?
Лисавета примружила очі, намагаючись пригадати сон:
— Альоша десь стояв... у своєму... пам'ятаєш, я йому купила... новому з металевими ґудзиками... з якірцями... піджаці... він йому так подобався... А позаду... щось темніло... не розібрала... що саме... Зверху... врунилось... якесь дерево... чи кущ... швидше кущ... шипшини... мабуть... — непевно згадувала вона.
— Та це ж Шипшинові хутори! — зойкнула Маренчиха. — Як ми раніше не здогадалися!
Приголомшено дивилися вони одна на одну.
Як назло, племінник Маренчихи перед тим, як вони прийшли, поїхав у місто, і його дружина, товста та весела Катря, вмовляла їх почекати.
Але вони, не домовляючись, хитали головами:
— Ні! Зараз підемо!
Йшли довго. Хутори лежали в стороні від Снігурівки, біля самого лісу, замість якого тоді було узвишшя, де і засіли німці. Усіх новобранців кидали на нього, щоб звідти вибити ворога.
Але хто міг здогадатися, що потім всі підуть, а їх позабувають!
Тільки о першій годині вони підійшли до яру, який роз'єднував Шипшинові хутори та Снігурівку. Він вже повністю заріс — був на відшибі, мало хто сюди заходив. Посиділи, відпочиваючи, і Маренчиха знову звернулась до неї:
— Не згадаєш, де саме?
— Ні, не впізнаю! — винувато відповіла Лисавета.
Далі пішли по самому дну глибокого яру, який рясно заріс чагарником та деревами. Йшли повільно, тому що тут дороги не було. Маренчиха зачепилась за якийсь сук і розідрала свою нову, спеціально куплену на зиму куфайку. Але замовчала, тому що у подруги справи були не кращі — роздряпала щоку і прикладала до неї деревій.
Схилилась за травою і завмерла: перед нею в стінці яру темнів вхід у землянку, а над ним врунився кущ шипшини.
— Шуро! — тихо гукнула вона подругу. — Дивись...
Вхід у землянку був давно завалений землею, і тому їм прийшлося довго відкривати його.
Коли їхні очі звикли до темряви, вони заплакали:
— Хлопчики... наші... любі...
Біля ніг Лисавети лежали на землі позеленілі від часу ґудзики з якірцями.

«...Німих оркестрів початкові ноти»

З-за рогу хати викотився осінній вітер, і побігла, шепочучи, у відчаї, пожовкла трава з двору, а за нею і квіти, які в останню мить встигли вчепитися в землю в самому далекому кутку двору і щосили трималися, щоб не залишити назавжди рідної землі.
У маленькому віконці застигло білоголове хлоп'я, сумно дивлячись на стежку, яка починається біля дверей, біжить через двір і зникає за ворітьми. «Коли це повернеться з роботи мати і нагодує?»
Ольмуцький намацав в кишені шинелі кусень хліба, зітхнув: як його поділити з цим хлопчиком? Хата ж заперта. Обережно зайшов у подвір'я, щоб зненацька не застав собака, але його не було видно — мабуть, немає. Обдивився скрізь, знайшов старий казанок, поставив його перед дверима, розділив хліб на дві частини і більшу поклав у казанок. Завагався і опустив туди і інший кусень — згадав молодицю — хай і їй буде, припер зверху дошкою. Коли вернеться з роботи, обов'язково подивиться, що у казані.
Він з її чоловіком разом воювали, оце тільки Ольмуцький повернувся додому, а той ні. Вона приходила до нього розпитувати, але він не наважився сказати їй правду.
— Бачився, — признався він і збрехав, — але недовго. Його перевели в іншу частину.
Вона тоді благально дивилася на нього, наче здогадувалася, що він їй каже неправду.
Ольмуцькому тоді пощастило, і він після поранення повернувся у свою частину. Командир батальйону якраз думав, куди його відправити, як тут нагодився ротний кулеметної роти, де до поранення воював Ольмуцький. Він зраділо обнімав свого бійця:
— Ну, як добре, що ти повернувся, — і звернувся до командира батальйону:
— Направте його до мене. Він перший номер… а мені таких не хватає…
Командир батальйону так і зробив, і вони разом пішли до себе в роту.
— Будеш у мене заступником… — по дорозі вирішив ротний, і вони удвох обійшли усі пости, перевірили боєготовність, і одночасно виявилося, що за місяць, коли був відсутній Ольмуцький, в роті залишилося, разом із ним і ротним, усього п'ять чоловік.
— Так, — сумно похитав головою ротний, — нікого вже немає.
Ольмуцький згадав Петриченка, свого другого номера, перед боєм завжди хрестився і читав молитву: «Господи! Не поклади мене у цьому бою, мене ж дома дітоньки чекають…»
І усі земляки полягли, і серед них її чоловік, навіть прізвища його не знав, оце чув, що з радгоспної сторони. А тепер ходить через її вулицю до себе додому, тому він так і не зміг сказати правди, важко було. Хай про це розповість похоронка, а вона десь загубилась…
Вдома, поки хазяйка готувала скудну вечерю, Ольмуцький приготувався до уроків. Рипучий стіл, за яким він сидів, знаходився біля самого віконця, заставленого горщиками з деревієм. Хазяйка вважала, що він виліковує від туберкульозу, тому їх дбайливо берегла.
А з віконця було добре видно садок, який починався саме тут і розходився у всі боки, і траву, яка густо росла попід деревами. Два зелених листочки під вишнею звернули на себе увагу. Вони обережно горнулися один до одного, наче хотіли щось розповісти важливе. Вона нахилила голівку в шляпці трохи вбік і уважно слухала, що їй шепотів на вушко зелений красень. Ольмуцький зітхнув: скрізь одне і те саме. Що в природі, що в людей.
Після вечері, яка не затягнулася, бо їжі було обмаль, він знову вмостився за рипучим столом. Завтра буде розповідати дітям про другу Пунічну війну. За вікном потемніло і було вже не видно оту красиву пару.
Місяць поволі вибирався на небо, оглядаючи під собою застиглу землю. Помітив вогник в одній із хат і, примруживши око, задивився у віконце. Там молодий чоловік у гімнастерці схилив голову над зошитами і підручниками, замріяно дивився кудись у вікно, не помічаючи, що за ним стежать.
Ольмуцький дійсно задивився у вікно і не відразу помітив, як від місяця до вишневого садочка, який затих у темряві, простяглася срібна доріжка і по ній до нього йшла молода жінка. Було видно, що вона втомлена від роботи, зажурене красиве обличчя нахилилося трохи униз, жінка уважно дивилася собі під ноги.
І Ольмуцький впізнав її. Це була ота вдова, що приходила до нього спитати про свого чоловіка. І він, завмерши за столом, не зводив з неї очей, дивився, як вона наближалася до нього.

Ховрашки

Рядовий Червоної Армії Семен Шрайбман, бувший перукар із Крижополя, невідомої географічної місцини, заремствував, дивлячись у свій порожній казанок:
— О, Святий Боже, товаришу лейтенанте, відпустіть мене у тил, і я принесу для всіх їжу, не будь я Семеном Шрайбманом!
Лейтенант із сумнівом подивився на свого бійця:
— Ходив сам старшина Короваєнко — і дарма. А що ти зможеш?!
— Відпустіть, а там побачите!
Лейтенант озирнувся на своїх розвідників: вони притулилися на підлозі, хто де зміг, з надією чекаючи відповіді свого командира.
— Ну, добре, — сказав він, — тільки сам не йди, візьми когось із собою.
— Візьму Лінца, — погодився Шрайбман.
Лінц, кремезний хлопчина, теж із цього ж самого невідомого Крижополя, до війни був учнем на МТС. Всі здивовано подивилися на хлопця, але змовчали — «хазяїн —  барін!».
Лінц піднявся з підлоги, готуючись йти у ніч. Десь били німецькі гармати.
— Почекай, — сказав ще лейтенант, — дай я вам напишу довідку, щоб вас не забрали смершовці.
Після чого Шрайбман і Лінц відхилили намет, який висів замість дверей, і ступили в пітьму.
Було темно, хоч око виколи, але Шрайбман якимось чином орієнтувався і швидко йшов тільки у йому відомому напрямку.
— Розумієш, — казав він Лінцу, який мовчки сновигав поруч, — Короваєнко допустив фатальну помилку: зайшов у села, що при дорозі, а їх уже всі обібрали, хто тільки міг. Треба йти подалі від доріг, у глибинку.
Місяць видерся з-за хмар і здивовано дивився на дві тіні, що кудись впевнено спрямовували свою ходу.
Біля якогось ліска прямо у полі бовванів підбитий німецький танк. Навколо було тихо, тільки десь далеко гавкав собака. Німецьких батарей вже не було чути.
— Почекай, треба подивитися, — сказав Шрайбман і видерся на танк, потім заліз усередину і довго там копирсався. А Лінц залишився біля танку, сторожко дивлячись у всі боки, щоб ніхто їх не застав несподівано. Нарешті з'явилася голова Шрайбмана, і він задоволено сказав:
— Уже тут усі побували, кому не ліньки, але оці галети ніхто не побачив, — і він простягнув Лінцеві сухарики на маслі. Той миттєво з ними розправився.
Тепер вони пішли на собачий гавкіт.
— Я думаю, Славко, — сказав Шрайбман, — це якраз те, що нам потрібно.
Дійсно, минувши ліс, який швидко розступився перед ними, вони вийшли на невеличку галявину, за якою даленіли хати. Той самий собака гавкав на когось у ніч.
— Здається, тут буде те ж саме, що зі мною в Одесі, — задоволено сказав Шрайбман.
— А що було в Одесі? — поцікавився Лінц.
— Коли я в перший раз приїхав туди із Крижополя, то побачив на розі Преображенської та Дерібасівської якогось пуриця, що торгував морозивом. І залишив у нього всі свої гроші. А потім місяць не міг розмовляти. Хрипів.
Славко засміявся:
— Ну, дай Боже нашому теляті та вовка з'їсти!
Бліді хати мовчки дивилися на них, всі спали, навіть собака замовк.
— Нічого, — впевнено сказав Шрайбман, — йдемо у центр, там десь повинна бути сільрада.
Дійсно, у якійсь хаті у вікні блимав вогник, і коли вони підійшли і постукали, там хтось завовтузився, підійшов до дверей і спитав:
— Хто там?
— Свої! — впевнено відповів Шрайбман. — Побєдоносная Красная Армія!
Довго двері відчиняли, мабуть, спросоння не могли попасти ключем у замок. Нарешті з'явився якийсь чолов'яга із каганцем у руках.
Недовірливо обдивився обох, потім спитав:
— Ваші документи?
І тільки прочитавши посланіє лейтенанта, мовляв, «відпускаються двоє бійців із ввєрєнного мнє подраздєлєнія на добровольную сдачу съестних припасів», відійшов убік:
— Заходьте.
Шрайбман весело вкотився слідом за хазяїном у хату (дійсно, сільрада, на стіні висів портрет Сталіна з якогось журналу) і голосно розсівся на лавці, що підпирала стіну.
— Я бачу, що у вас тут усе гаразд, усе під контролем, дасте і нашому підрозділу пайку від своїх пожитків, бо стомилися наступати на ворога з пустими шлунками, звільняючи священну радянську землю від фашистів.
Голова сільради виявився досить молодою людиною. Бувший фронтовик, списаний за станом здоров'я, він і не таке бачив, і тому, не дуже підтримуючи Шрайбмана, сказав:
— В мене в селі шістдесят жінок, вісімдесят дітей, чотирнадцять старих людей і ще Миколка-дурень. Оце і все. Як їх усіх утримувати, коли ви налетіли з усіх боків, як сарана?
Шрайбман зітхнув і попросив:
— Пригостив би чимось. Бо ми вже більше як добу нічого не їли.
Голова глянув на Лінца — той зіщулився на лавці, не чекаючи нічого доброго — зітхнув і пішов в іншу кімнату. Повернувся з мискою вареної картоплі, чайником, в руках ще тримав шмат сала, поклав усе це на стіл, запросив:
— Їжте, що Господь послав.
Шрайбмана і Лінца не треба було двічі запрошувати — налягли так, що в них аж за вухами залящало. Як не дивно, це вплинуло на голову. Подобрішав.
— Скільки вас там на передовій? — спитав.
— Сімнадцять чоловік з лейтенантом, — охоче видав воєнну таємницю Шрайбман.
— Добре, — сказав голова. — Підтримаю визволителів.
Пішов знову у сусідню кімнату, виніс звідти три буханки свіжоспеченого хліба, чотири пляшки самогону, великий шмат сала. Лінц не вірив своїм очам. Але Шрайбман не здавався:
— Ти б ще нам щось підкинув. Ми ж на передовій. У кожну хвилину зустрічаємось із небезпекою.
Голова мовчки повернувся до своєї комори, виніс звідти ще шматок сала.
— Все, — сказав, — більше нічого не маю.
Шрайбман подивився на сало, помацав його, потім повернув голові:
— Ні, нам сала досить. Годуй ним дітей.
Голова глянув по-доброму на хлопців, сказав співчутливо:
— Якби не війна, я б вас усіх нагодував.
Пішов знову у комору і виніс звідти ще одну пляшку горілки.
— О, це годиться, — посміхнувся Шрайбман, — дітям воно ні до чого.
Коли все склали і готові були йти назад до своїх, Шрайбман спитав голову:
— А де тут можна заночувати? Краще повертатися вранці.
Голова пильно їх обдивився ще раз, помовчав, потім сказав:
— Вночі якраз безпечніше, але як знаєте. Як вийдете від мене, то шоста хата ліворуч, там переночуєте.
Лінц на вулиці спитав Шрайбмана:
— Сьома, а може краще повертатися до своїх?
— Не мели дурниць! — не погодився Шрайбман. — Коли ще буде така нагода!
Шоста хата чорніла вікнами проти місяця. Шрайбман обережно підійшов до дверей, щоб звідкілясь не взявся собака, постукав. Тиша за дверима, потім легенькі кроки і хтось — заспаний дівочий голос — спитав:
— Хто там?
Шрайбман пожвавішав, голосно відповів:
— Воїни доблесної Красної Армії на постій, відчиняйте.
Двері відчинилися, і на порозі з'явилася дівчина: весела заспана посмішка, синець під оком — видно, що бувала у бувальцях.
— Заходьте, дорогі гості! — заспівала вона своїм найніжнішим голосом, від чого у Лінца мороз пройшов по шкірі.
У хаті виявилось двоє дівчат. Та, що відчиняла двері, заметушилася, побігла і швидко принесла їжу на стіл, хутко все розіклала, навіть поставила дві стопочки, налляла туди з карафки зеленого змія і зацікавлено дивилася на хлопців.
Їх не треба було довго запрошувати, випили і з'їли все, що принесли їм.
— І чого ви всі такі голодні? — спитала перша.
Шрайбман відчув якесь піднесення, все виходило поки що гаразд. Він подивився на дівчину, на її синець під оком, наче на якусь високу нагороду, співчутливо спитав:
— Як звати?
— Клавдією, — посміхнулася йому дівиця.
— Ось що, Клаша, радість наша, — об'явив Шрайбман, — поки мій товариш буде тут знайомитися з твоєю подругою, ми підемо і з'ясуємо міжнародне становище на сьогоднішній день і чому союзники ніяк не відкриють другий фронт.
І вони вийшли із кімнати і щільно закрили за собою двері.
Славко сидів на лавці і дивився на дівчину, яка підійшла до ліжка і скинула з себе одяг. Стояла така маленька, незахищена, тендітна, потім тихенько сказала:
— Я незаймана, хочу, щоб ти був моїм першим хлопцем.
Потім, коли перед самим ранком вони лежали удвох, обійнявшись, він спитав її:
— Як називається ваше село?
— Ховрашки, — відповіла вона і зітхнула. Славко засміявся:
— Сама ти ховрашок!
І в цей час хтось владно загуркотів у двері:
— Немедленно открывайте!
Славко із дівчиною схопилися, але вже хтось так саданув у двері, що вони відлетіли геть, відкриваючи нападникам простір у хату.
Славко навіть не встиг дібратися до зброї. Солдати відтіснили його у куток, а офіцер, який зайшов слідом за ними, злорадно посміхнувся:
— Дезертир, та й ще зі зброєю… Штрафбат…
Славко нічого не зміг відповісти, бо в цю мить відкрилися двері із сусідньої кімнати, і на порозі з'явився Шрайбман:
— Що за драка, а шума нєт? — і під автоматами, які наставили на нього прибулі, у Шрайбмана самі піднялися руки над головою.
— А, групове! — задоволено прокоментував офіцер і наказав своїм:
— Обшукати!
Ті швиденько перерили усі бебихи Шрайбмана і Лінца, виклали на стіл п'ять пляшок горілки, хліб і добрий кусень сала. Потім обшукали обох солдат і простягнули офіцеру папірець, який знайшли в кармані гімнастерки Шрайбмана. Той прочитав і скривився:
— Інтенданти, значить, ви, — і вилаявся.
Подивився на дівчат:
— Ви залишайтеся, а ви провалюйте з очей моїх.
Шрайбман кинувся до столу за їжею, але солдати не пустили, дивилися очікувально на свого командира. Той махнув рукою — нехай забирають — але одну пляшку таки залишив на столі.
Хлопцям не треба було двічі повторювати, вони підхопили свою зброю і майно і кинулися до дверей. Наостанок Славко козирнув:
— Рядовий Лінц! — звертаючись більше не до присутніх в кімнаті, а до дівчини за спиною офіцера. Хай хоч запам'ятає його прізвище.
— Давай, давай, провалювай! — скривився офіцер. — Понабіралі, панімаєш, в армію всякіх Лінцев і Шрайбманів…
Але ті вже викотилися із села і швидко прямували на захід, до своїх. Зустріли їх, як героїв, бо продовжували сидіти на голодному пайку. Шанси Шрайбмана піднялися настільки високо, що навіть сам Короваєнко підійшов і похвалив:
— Молодець! — і з подивом подивився на Лінца: хто б міг подумати...
Але несподівані зміни в житті Шрайбмана і Лінца на цьому не скінчилися. Десь серед дня лейтенант вишикував своїх орлів і наказав:
— Рядовий Шрайбман, вийдіть із строю!
— Єсть! — бадьоро відповів Шрайбман і вийшов перед очі своїх товаришів.
— Рядовий Лінц, вийдіть із строю! — наказав ще одному своєму бійцеві командир.
— Єсть! — не менш здивовано сказав Лінц і теж опинився перед товаришами.
— Ви переводитеся в артбатарею, яка охороняє штаб дивізії, — об'явив лейтенант. — Розрахуйтесь із старшиною — і з Богом!
Отак невідомий покровитель витяг із пекла двох бійців і перевів їх за кілометр від передової, таким чином підвищуючи їхні шанси залишитися живими.
Але в цій історії було ще одне закінчення. Щасливе. Через три роки. Саме десь у жовтні, коли ліс покривається золотим листям перед тим, як заснути на цілу зиму, якийсь служивий підійшов до села Ховрашки, довго роздивлявся єдину вулицю з кінця у кінець, не впізнав, бо був тут глухої ночі, і почав рахувати від сільради хати.
— Оце шоста, — визначив він і довго дивився на пусте подвір'я. Пошарпані двері, ті собаки недарма так гахнули по них. Двоє діточок граються біля порогу, підняли голівки, дивляться на перехожого, що зупинився біля їхнього подвір'я… Дівчинка і хлопчик…
Він рукою, яка несподівано здригнулася, відкрив хвіртку, зробив крок, другий… Діти побігли йому назустріч, такі ж носаті, як і він сам, обхопили його за ноги, притулилися. Підхопив їх на руки, обійняв, так і стояв, не маючи сил йти далі.
Двері в хаті відчинилися, і на порозі з'явилася стара жінка, а за нею виглядала молода, його ховрашок.
Вже уночі, коли щаслива веремія затихла, вона розповідала йому:
— Дітей обзивають жиденятами…
— Ну, по-перше, не жиди, а євреї, а по-друге, я не єврей, а чех, а замаскувався під єврея, щоб залишитися живим на війні. І якщо хтось ще їх так назве, то буде мати зі мною справу.
І вона щасливо зітхнула біля його плеча, так само, як колись, коли сказала, що хоче, щоб він був першим хлопцем у її житті.