ЛiПро

Оксана Костянтинівна вже не працює. От тобі й маєш! Наче б і не було тридцяти років... Веретеняться спогади; осінь, як і допіру, духмяніє першовересневими партами; чоловічки дитячих очей снують літепло; стрибають врізнобіч палички каліграфії — усе до болю знайоме, а вже віддалене, десь у пройшлому і водночас так близько.

Школа увійшла до її життя першою мрією. Заполонила і виповнила — для чогось іншого не залишила місця. Ворушкою допитливістю розтручала батьківські перестороги. Час же був без рісочки в роті. Сквапно згасила однолітків невіру — ти ба, вчителькою захотіла! Що їй було до того подейкування, коли од серця не відлягало заронене зерня надії, яке чаїло в собі пломінні ранки її любих школярів.

...Того дня йшов кошлатий сніг. Завихріло, понасипало високі кучугури. До школи прийшла раніше звичайного. Тихо причинила за собою двері. Не скидаючи сАчка, сіла до столу. Зимно. Тітка Ганна, прибиральниця, звечора приготувала дрівець, притулила до дверцят груби. Зараз, як і щодень о восьмій, прийде вона — розпалить. І тоді у класі трішечки зачується теплінь. Хоч дітлахи сидітимуть одягнені.

Почали світлішати шибки. Розвидняється. Щось завовтузилось в коридорі. Вийшла.

— Це ви, Ганно?

— Я, дочко, я. Щось недужа ниньки, голова обертом.

— То, може, йдіть додому. Сама вправлюсь.

— Ой, лишенько... Не з руки вам, вчителько...

— Та що це ви, облиште.

Пішла Ганна. Далеко їй, бідоласі, аж під хутором живе. Хворіє частенько, а на роботі щоднини — бо потрібна копійка. Вдома малеча, старенька мати, а чоловік... що з нього спитаєш... Інвалід. З війни повернувся без ноги. Пити почав. Горем побивається, ачи як. Та хіба Ганні від цього легше?..

Запалахкотіло в грубці. Веселіють іскорки — добре ж висушила полінця Ганна. Горять, потріскуючи, ніби перемовляються. Гудуть, мов джмелі. Ото гаразд: доки діти прийдуть, а в кімнаті вже дух буде. На вулиці он як мете, неначе й зупинятися не думає.

— Оксано Костянтинівно, а більше вже й не буде, — сором’язливо мовив Василько, що сидів біля столу на першій парті.

— Чом же не буде, мій парубче? — намагалась, спробувала було пожартувати, відаючи, що й справді-таки не буде, ні, не буде.

Хлоп’я, скрушно опустивши голівку, відповіло. Серйозно якось, недитячою мудрістю.

— Ще вчора Марійка, Степан, Докійка і Грицько казали мені, що не прийдуть. Холодно, а вдягання нема...

Закаламутилось на серці. Як же це так? Йому, Василькові, сказали, а їй... Ой, діти, діти. Знову, як і часто, посоромились. Авжеж, батьки їм кажуть: «Мовчи, то ж учителька, а ти їй про фуфайку та чоботи, яких катма». Нелад все це, прикро. І навіщо так дивитись на вчителя? Невже він і справді якийсь інший, метикуватіший, розумніший. Марево чіпке, вертляве. Добре-таки мати колись казала, що треба вміти бачити глибінь течії, а не лише крихку піну, яка втворюється на поверхні. Та вода людських думок і розумінь солона.

А за вікном стугоніє хуртовина. І потрібно продовжувати урок. Сніговиця хай собі квилить, завиває, учням же воліється твого слова, що злітним майданом вростає у їхнє завтра.

Сутінки обкутували надвечір’я. Усіх обійшла, хто не прийшов. На вуличках тихо — ані-ні. Залишився ще один, Грицько. Що б там не було, а й до нього треба навідатись. Школяр з нього зугарний, та от ходить до школи вряди-годи.

Заскреготів засув дверей — і Оксана Костянтинівна опинилась віч-на-віч з Грицевим здивовано-розпачливим поглядом.

— Хто там добивається, сину? — дочулось з напівтьмяної кімнати.

Та хлопчик не вирік і слова. Чи важко йому було оговтатися від того, що сталося, чи вчителька випередила своїм «добривечором».

— І нащо це ви, Оксано Костянтинівно, — заходилась бідкатись жінка. — Таке нещастя на вулиці...

За мить Гриць уніс із великої кімнати гасову лампу. Чиркнув сірником — а сам щусь на піч, звідки нашорошено дивились на вчительку ще дві пари оченят.

— Хіба я бороню, хай би вчився. От тільки взутися до цього снігу не пристарала йому...

Розмова стелилась і стелилась, бо невже можна переслухати жіночі обмови — зіжмакані дні, коли «нема часу і вгору глянути», де «сльози душу очищають». Та й руки одні-однісінькі... Їм не накажеш, не вблагаєш, на збори не викличеш.

«Вчителько, вчителько, от ви прийшла та й підете, а мені — і вранці ці ж стіни. Грицьо старший: хіть його в люди вибити, та бігме встоїш перед обставинами. Взувала нема. Їсти — чортбатьказнащо. А люди доокіл — язикаті...»

Ранок для Гриця вчинявся дверима: стук-стук, стук-стук...

На порозі стояв учительчин хлопчик Андрій. У руках тримав чобітки і торбинку.

— Оце мама звеліла, — проказав. Та й побіг собі безтурботно.

...Час і справді-бо невблаганний. Учора це було, і враз думка даленіє, бо давно ж, давно...

Оксана Костянтинівна тримає в руках конверт. Ще раз перечитує. Нібито від рідного.

«Добрий день, учителько! Оксано Костянтинівно, ось і нині перед очима ті чобітки і торбинка гречки. Дотепер — навіч всі інші дні, що дарували Ви мені. Боже мій, хто я Вам був?! Удовиченків хлопчисько? Очевидячки, ні. Вдовиченко — для інших. Для Вас... Хто, хто?!... «Може, вишли їй що-небудь на восьме березня». Так мовить моя дружина. Та невже у цьому ціна моєї вдяки Вам, Оксано Костянтинівно? Мій Костик, синок, грається біля столу і, забачивши, що я пишу, запитує: «Коли ми поїдемо до бабусі?» А що відповісти? Синку, у тебе дві бабусі. Дві мами у твого тата. Дві.

Мені написали, що в селі доточили нашу стару школу. Нової не будували, бо так правління вирішило. Підлаштували старі стіни... Я ж собі думаю: а хто зласкавить роки моєї вчительки — ровесниці стін нашої школи? Бо роки цього життя якісь дуже швидкоплинні. Як помах батога. Мов спів річкових хвиль обіч Вашої хати. Ніби день Ваших чобіток перед моїми очима.»

А час втворює відстані.