ЛiПро

ЗОГО Лiричний простiр

  • Увеличить размер шрифта
  • Размер шрифта по умолчанию
  • Уменьшить размер шрифта

Державна справа

Печать

Уповноважений з району — років тридцяти, з одним оком на сірому обличчі — друге вибили на фронті, і тепер воно ховалось за чорною пов'язкою — зиркнув на присутніх у класі. Перед ним злякано завмерли дівчатка-комсомолки, вони з острахом дивилися на уповноваженого. І він повторив:

Завдання дуже відповідальне. Сам товариш Сталін його контролює, — і тицьнув пальцем убік себе, на портрет генералісимуса, що висів на стіні класу, якраз біля дверей. І всі повернулися і теж подивилися туди. Генералісимус дивився на всіх них презирливо, мовляв, тільки мені не виконайте мого завдання!

І Марійка Синиця зіщулилася і припала до парти, їй було боязно, як і всім отут із нею.

А уповноважений вів своє далі:

Розділіться по двоє-троє і обійдіть усі місця навколо села. Особливо там, де були запеклі бої. У вас це Висилки і Ріпки. Ретельно обдивіться, а кого знайдете, то притягніть до цвинтаря, там вже викопали яму, і там їх поховають.

І він подивився на голову колгоспу, який сидів біля нього за вчительським столом. Той, Ананій Сидорович, з відбитою рукою, — пустий рукав дбайливо був затягнутий під широкий ремінь, — співчутливо глянув на дівчаток і в свою чергу сказав:

Ви, той, не бійтеся... Государствєнноє дєло... На вас дивиться уся держава... А щоб було легше вам, візьміть із собою вагани... так буде легше... що знайдете... — він закашлявся і закінчив, — у яму...

З тим їх і відпустили.

Наостанок Ананій Сидорович сказали:

Починайте з Ріпок, вони ближче до села.

Але коли почали розподіляти де кому шукати, то Марійці разом із Софійкою Дорош дісталися Висилки, а вони були он там, аж біля самого Потічка, в такому чагарнику, що там не тільки когось можна знайти, а і самій загубитися.

Мати завжди попереджала:

Не ходи, доню, гратися до Виселок, бо там може бути невідомо що!

Вагани їм не дісталися, всі розібрали, але Ананій Сидорович дав їм фюзеляж від літака, який колись підбили біля села у сорок четвертому році.

Нічого, — сказав їм Ананій Сидорович, дивлячись на розгублених дівчаток, — він місткіший і зручніший.

Марійку прийняли у комсомол узимку, в січні, якраз на день смерті Володимира Ілліча Леніна, і вона пишалася цим і намагалася виконати усі доручення. І хоча і була усього чотири місяці у рядах комсомолу, але в їхньому осередку вважалася кращою.

Та оце було перше доручення, яке вона бажала обминути, і від цього ставало не по собі і хотілося плакати.

Пішли, — сказала її однокласниця, Софійка Дорош, і вони потягнули за собою вцілілий шматок сріблястого фюзеляжу.

Йти було далеченько, і поки вони дібралися до Потічка, кілька разів сідали відпочивати, бо хоч фюзеляж і легкий — та незручний, і дівчатка тягнули його поперемінно, та ще заважали лопати, які вони несли із собою.

А в чагарнику Софійка зачепила плаття за якийсь сухий сук, роздерла його і розстроїлася:

От мати буде лаятися!

Батьків у них не було — не повернулися з фронту, і, як старші у сім'ях, вони допомагали матерям і знали, як важко дістаються гроші, а тут отаке — порвати плаття, та ще єдине, яке було у Софійки.

Нічого, — заспокоїла її Марійка, — я скажу тітці Олені, щоб тебе не лаяла… бо… государствєнноє дєло… — повторила вона слова Ананія Сидоровича.

Коли дівчатка дісталися до чагарнику, то, обминаючи дерева і сухостій, наткнулися на окоп, який залишився тут із війни. Мабуть, з тих пір сюди ніхто і не приходив. Софійка його обминула, а Марійка, яка тягнула за нею фюзеляж, побачила, що там щось є.

Софійка! — покликала вона тихо свою подругу. Та повернулася і теж обережно наблизилась. На дні окопу, накритий шинелею, хтось лежав.

Закриваючи носи, намагаючись не дихати, сльози котилися в них з очей, дівчатка ледве-ледве зуміли дістати солдата з окопу і покласти у фюзеляж. Вони обмазалися павутинням, землею і, заплакані, дивилися одна на одну. Та треба було шукати далі.

Іншого знайшли у ямці. Мабуть, заховався від пострілів, та все одно куля його знайшла і тут. Швидко втягнули у фюзеляж. Ще залишалося багато місця, і тому пішли далі. А вже біля самого Потічка (чули вже, як біжить вода) знайшли ще двох.

Коли одного з них тягнули до фюзеляжу, у нього з-під шинелі викотився казанок. На ньому збоку хтось надряпав ім'я: «Пєтя». І Марійка впізнала його. Коли звільнили село, то солдати стояли в їхній хаті, і серед них був оцей Пєтя — так називали самого наймолодшого, він ще весело так посміхався Марійці.

Виявляється, недалеко і відійшов від села.

Марійка підібрала казанок і поклала його поруч солдата. Потім потягли фюзеляж назад до села. А назустріч їм попадалися заплакані дівчатка із порожніми ваганами.

 

 

Віталій Шевченко (м. Запоріжжя, Україна)

Опубликовано: "Махаон", выпуск 2013 г.