Присвячується всім юним створінням України та, зокрема, моїй сестричці Оленці.
Ніхто не знав, як саме вона з’явилась у цьому старому двоповерховому будинку.
15 квітня, о шостій годині ранку, коли сірий туман обіймав сплячі вулиці міста, жовте таксі зупинилося в Садовому провулку. Повільно, мов кішка, з нього вийшла постать з двома величезними валізами.
В будинку розташовувалося вісім квартир. На першому поверсі мешкали дві бабусі, мати-одиначка з дочкою та самотня вчителька молодших класів. На другому поверсі одну квартиру винаймали студенти вищого учбового закладу, ще одна квартира здавалася в оренду, інші дві займали бабця Афанасія та Степан — самотній чоловік, який часто випивав.
Взагалі, це був доволі звичайний український будинок. Наша таємнича особа оселилася на другому поверсі, навпроти квартири бабці Афанасії. Отже, вранці цього дня ніхто з мешканців будинку не бачив, як дівчина з двома валізами стомлено піднялася на другий поверх, відчинила двері шпилькою для волосся і гучно ляснула ними.
Через деякий час.
В невеличкому дворі, на трухлявих лавках, сиділи бабусі і пліткували:
— Галино! А я тобі кажу, в тій квартирі оселилася дівчина. Я її вчора бачила, вона вранці бігала навколо дитячого майданчика в коротюсіньких шортиках.
— Ні, Таня, не вигадуй, я на цій лаві з ранку до вечора сиджу, якби вона тут оселилася, то я б її вже побачила.
— Годі вам! — втрутилася Афанасія.
День по тому.
— Ну що, Галка, бачила нову мешканку?
— Та бачила, але ж вона якось на хлопця більше схожа: скверна, худорлява. Ось за наших часів дівчата зовсім інші були. А зараз… тьфу!
— Циц! Я вчора бачила, як вона ремонт якийсь затіяла. Фарбою на весь другий поверх тхнуло.
— Таня, а що ти там хоч робила?
— Як що? До Фіньки заходила.
— О! Давай Афанасію у розвідку до тієї дівчини відправимо! Нехай познайомляться там, як сусіди.
— Точно!
Баба Афанасія, вона ж Фаня, вона ж Фінька, наступного ранку дещо знервовано постукала в пофарбовані двері. Відчинили не відразу, але через мить перед Фінькою стояла молода особа. Лице її було стомлене та бліде, великі виразні сірі очі, неслухняне, пофарбоване в червоний колір коротке волосся. Сережка в нижній губі та носі. Вдягнена вона була в легеньку майку, короткі шортики та величезні домашні капці. Та найбільше вразило Фіньку татуювання на плечі дівчини, яка запитала:
— Тобі чого?
— Я сусідка ваша, ось прийшла познайомитися… — зніяковіла бабця.
— Ну заходь, сусідко, як прийшла.
За неповні шістдесят у Фіньки було тільки два неймовірних враження: відвідання однієї з країн Прибалтики та враження від нового євроремонту в квартирі дочки. Після відвідування цієї квартири до попередніх додалося ще одне. А річ у тому, що майже вся квартира дівчини була заставлена картинами та малюнками. На картинах було багато чого зображено: ліс, гори, галявини, пейзажі Єгипту, Дніпро, портрети різних людей, натюрморти, химерні метаморфози та багато іншого. Поки Фінька роздивлялася картини, дівчина ледачо позіхнула і почала розмову:
— Ти чаю хоч?
— А у вас який? Я тільки з травами п’ю.
— Ну, вибачай, трав’яного нема, є звичайний. Будеш?
— Та якось ніяково мені…
— Усі свої, стара, розслабляйся! До речі, мене Ангеліною звуть, а тебе?
До цього часу це ім’я у Фіньки асоціювалось із світлим, чистим, після — з фамільярною дівчиною та яскравим червоним волоссям.
— Афанасія… — зніяковіло відповіла бабуся.
— Афанасія, ха! Не чула ще такого… Фаня, Фанька... Фінька, о! Точно – Фінька! Будемо подружайками, стара!
— Ким, вибачте?
— Ну, друзяками…
— А ви до нас надовго? Вчитися чи працювати?
— Яке це має значення? Ти млинці вживаєш?
— Так.
— Тоді ходімо на кухню — млинці шоколадні готувати будемо.
Фінька, ще досі не отямившись від першого враження, пішла за дівчиною.
— Знаєш, стара, про що я останнім часом думаю? Нащо Бог життя людям дав? Було ж в нього якесь призначення? Невже тільки рід свій відтворювати? Банально і якось… ну, дуже вже просто. Що робить середньостатистична сучасна людина? Підпорядковує собі світ. Своїй особистій потребі. Людина спочатку вивчає, потім шукає шлях використання, потім використовує, тим самим, до речі, руйнує звичайний світ природи і… нарешті!!! Апогей! Як наслідок — виносить сміття і робить ще проблему з того, як же його винести так, щоб воно не заважало існувати безпосередньо собі.
Чому ж у тварини є свої закони, правила, а у людини весь закон зводиться до влади і грошей? Ось вам і хаос. Не правильно це все. Потім, ось давай візьмемо тему грошей… Тобі скільки пенсія капає?
— Ну… приблизно сімсот гривень, з копійками.
— Ось і я про це, про твої копійки. І як же ти живеш на них?
— Та як? Дочка допомагає.
— А я в шість раз за тебе більше отримую. Гадаєш, мені від цього легше живеться?
— Та я ж…
— Так я відповім тобі — ні, не легше. Я просто на це не звертаю увагу. А людина — це ж таке створіння, що з неймовірною легкістю може все перевести на гроші. Почуття, посмішки, дотики, радість, романтику, спілкування — все що завгодно переводиться на холодні жорсткі купюри. За них вбивають, калічать один одного. Як так можна?
— Особисто я нікого не вбила, — перелякано виправдалась Фінька.
— Все одно, ми живемо в період лялькового театру, де люди — це маріонетки в руках у грошей. Я вже мовчу про владу! Ти чаю ще хочеш?
— Та я…
— Ну, так. Ось ти — все життя пропахала на країну, якої вже нема, тепер свої копійки на місяць розтягуєш. На щось збираєш, відкладаєш, онукам даєш, а хочеться ж і в пансіонати, і на море, і смачненького. Ти чого млинці не їси? Що, недобрі?
— Та…
— Ну, знаєш, я хоч і не кулінарний віртуоз, але шоколадні млинці — мій коник! Жуй швидше, мені ще виспатися потрібно. Якась ти, Фінька, мовчазна.
— Та я ж…
— Завтра так рано не приходь. Прийдеш ввечері, на борщик. Можеш тістечок або пиріжків напекти. Все, давай! Амігос адйос!
Коли Афанасія вийшла з квартири, біля дверей її вже чекали зацікавлені Тетяна і Галина. На Фіньку, чого і слідувало очікувати, посипались багаточисленні питання, але Фінька мовчки і задумливо, мов сновида, пройшла повз бабусь до своєї квартири, грюкнувши дверима перед їхніми обличчями.
Наступного дня.
Вдягнувши новенький халат та блискучі капці, Тетяна постукала в пофарбовані двері. Двері відчинилися. Молода особа з виразними сірими очима і кирпатим носиком, посміхаючись, запитала:
— Алоха в вашій хаті! Ти що? Теж — знайомитися?
— Я — Зоріна Тетяна Миколаївна, мешкаю на першому поверсі, ось бачу — мешканець новий з’явився, дай, думаю, зайду, дізнаюсь, як та що воно там, — з цими словами Тетяна нахабно зайшла до квартири і, мов лисиця, поглядом пильно почала щось вишукувати в кімнаті.
— Так, стоп! Я, між іншим, відпочивала, а якась Зоріна Миколаївна з першого поверху…
— Так я ж і кажу — прийшла дізнатись, щоб поганого чого не вийшло…
— Цікаво, і чого ж такого поганого може вийти?
— Ну, ніхто ж не знає — хто ти, що ти… — Тетяна з підозрою дивилася на Ангеліну.
— Нічого не розумію…
— Була б уважніша, зрозуміла б. Я — Зоріна Тетяна Миколаївна…
— Застигни! — гримнула Ангеліна.
Тетяна замовкла і здивовано кліпала очима.
— Ні, Фінька мені більше сподобалася, — сказала Геля і пішла на кухню.
Тетяна розгублено пішла за дівчиною.
— Ну, чого замовкла, тараторка? Будь як вдома, але не забувай… Скільки тобі років-то, Зоріна?
— П’ятдесят вісім. А що?
— Не чіпай, будь ласка, мої малюнки. В тебе діти, онуки є?
— Діти? Звісно є, хлопчик і… ще один, хлопчик. Микола — на честь мого батька названий, а Анатолій — на честь батька мого померлого чоловіка, царствіє небесне. І онучка є — Марічка, на честь…
— Так! Ну ось знову то мовчиш, то тараториш. Повільно балакай, кажу! В мене аж голова заболіла.
— Це тобі висипатися потрібно! Знаєш що, дитинко? Досить тут фамільярничати, я, до речі, в школі тридцять років пропрацювала і знаю, як з вами треба!
— Зоріна Миколаївна! Не забувай, що це ти до мене прийшла, між іншим, без запрошення. Розумниця! Що викладала, кажеш?
— Українську літературу, — ображено відповіла Тетяна.
— Добре. Тоді запитай в мене щось, що хочеш!
Хвилини зо три пішло на формування питання. На думку Тетяни, це було найкаверйозніше із питань.
— Хто написав: «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»?
— Ліна Костенко. А хто написав оце? — Ангеліна розташувала стілець посеред кімнати, залізла на нього і почала:
— На формах зірочки червоні,
Юннати, піонери.
Та партія в краплинах крові,
Творці своєї ери.
Сухії руки жито жали,
А пані вдома п’ють вино.
Отак літа усі промчали —
«Бордо» життя твоє було.
Мамзелі з люстрами й духами,
«Шанель» і туфлі на шпильках,
А десь кривавими сльозами
Війна крокує по кістках.
Диктує влада маніфести,
З пустого в те ж переливає,
Та зводить нові храми-хрести
І свій карман не забуває.
Невже Тарас прожив даремно,
Невже це воля та, жадана?
«Новини» дивимось щоденно,
Але душа в старих кайданах.
В котрому з закордонних банків
Твоя свобода,
Україно?
І скільки ще таких «світанків»
В Швейцарії лежать покірно?
Минули зірочки червоні,
Й пани тепер, неначе казка,
Та скуті наші ще долоні —
Демократична маска.
Зоріна задумливо дивилась у вікно.
— Не знаю, чий це твір, але, на мою думку, дуже сміливо.
— Річ у тому, Зоріна Миколаївна, що ви дивитесь на сучасне покоління із сарказмом та іронією, як ваші бабусі дивились на вас. А молодь, зауважте, розумні речі говорить…
— Ой, не потрібна мені ця твоя демагогія!
— Як тобі буде завгодно.
Почувся стук у двері.
— Я піду.
— Au revoir!
Розминувшись з Фінькою, яка стояла в дверях з мискою пиріжків, Тетяна швидко залишила квартиру.
— Добрий день! Чого це вона? — жваво запитала Фінька.
— Який день? Вже вечір! Ну заходь, заходь. О! Пиріжечки!
— Та я…
— Слухай! В мене до тебе справа. В цьому будинку дівчинка живе, років тринадцять їй, розкажи мені про неї.
Фінька, задоволена тим, що їй нарешті дали слово, почала розповідь:
— То — Уляна. Вона навпроти Тетяни живе. Гарна така дівчинка, серце в неї добре, душа світла, але з батьками не пощастило. Спочатку — сім’я як сім’я, а потім як поробив хтось. Батько Уляни почав пити, через деякий час зовсім від них пішов. Матір Уляни намагалася життя своє налагодити, але згодом і сама запила, разом із Степаном. Тут, поруч з нами живе. Отак пила, поки з роботи не вигнали. А потім, взагалі, повією стала. Майже кожного вечора вона Улянку кудись спроваджує, а сама… Та що там казати? Користі з неї ніякої. Дитина нікому не потрібна. Сама по собі. Одяг носить який віддадуть, лахміття. Діти сусідські тільки сміються з неї та дражнять. В школу не ходить. Ми їй допомагаємо, звісно, чим можемо. Ось. Роботи вона не цурається, і за хлібом сходить, підлогу в під’їзді помиє — ми їй платимо, годуємо. Взагалі, вона дуже хороша дівчинка, тільки цього хорошого мало в житті бачила…
— Сумні ти речі, Фінько, розказуєш. Значить так, побачиш її — скажи, щоб до мене зайшла. А зараз йди…
— Може я… — Фінька побачила сльози Ангеліни.
— Ні.
Наступного дня.
Тремтяча і бліда рука постукала в пофарбовані двері, які відразу відчинилися.
— Уляна…
— Так, це я, — тихо відповіла дівчинка з гарними блакитними очима.
— Ну, заходь. Чаю хочеш?
— Ні, — боязно відповіла Уля.
— Та чого ж ти там стала? Проходь!
Сконфужено і якось незграбно Уляна пішла за Ангеліною на кухню. Геля задумливо спостерігала за дівчинкою, яка дивилася на все голодним, повним жалю і смутку поглядом. Скуйовджене довге волосся висіло пасмами, брудний одяг, на розмір менший, такі ж брудні руки та нігті, синці на шиї.
— Звідки це? — показуючи на синці, запитала Геля.
На це Уляна нічого не відповіла, а тільки зціпила зуби і почала перебирати пальцями якийсь клаптик.
— Так. Складний випадок. Я зараз.
Через декілька хвилин Ангеліна повернулася з речами.
— Ось, я гадаю, вони тобі підійдуть.
— Мені чужого не потрібно, — ледь чутно промовила Уляна.
— А ти мені за них відпрацюєш.
Уляна здивовано подивилась на дівчину з червоним волоссям.
— Та не дивись на мене так. Нічого страшного я від тебе не вимагатиму. Бачиш там картини? Це мої, я художниця, і я б дуже хотіла намалювати декілька твоїх портретів. Очі в тебе дуже гарні. Ну? Так ти згодна?
— Спробувати можна, — відповіла, підіймаючись, Уляна.
Ось минуло вже декілька тижнів з того часу, як Уляна перший раз прийшла до Ангеліни.
Майже щодня декілька годин Уляна сиділа, дивлячись в одну точку, поки червоноволоса дівчина щось малювала. Інколи Уляні здавалося, що ця дівчина — янгол. Чому? Вона й сама не знала. Але їй дуже подобалося, коли Геля, пильно вдивляючись в її обличчя, щось малювала на папері.
Доволі часто Уля спостерігала за тим, як кожного ранку Ангеліна змушувала Фіньку робити зарядку біля дитячого майданчика. Це здавалося дуже дивним. Фінька, яка раніше тільки й розмовляла про свої останні дні, яка майже всю пенсію відносила в аптеку, тепер, наче дитина, слухняно виконувала всі спортивні вправи. Ще Улю захоплювала та енергія і сила духу, яку випромінювала дивна дівчина. Хоч Уляна ще мало жила в цьому жорстокому світі дорослих, але вже вміла розрізняти добре від поганого, справжнє від фальшивого, бачити це в людях. І все ж таки Уляна боялася цього янгола, боялася, як чогось невідомого, але все одно цікавого.
Ангеліна багато запитувала і розповідала. Розповідала тільки про теперішнє, немов минулого і майбутнього не існує зовсім. Уля знала тільки декілька фактів з життя художниці: вона працює в якомусь нічному закладі, проводить там різноманітні конкурси та щосуботи виносить на продаж свої картини. З рис характеру дівчинка знала теж небагато. Окрім малюнків і конкурсів Ангеліна займалася спортом, дотримувалася здорового способу життя, мало цікавилась хлопцями та часто слухала різноманітну музику. Проте Уляна не прагнула щось дізнатися про Ангеліну, вона просто спостерігала за своїм «янголом» з червоним волоссям.
— Знаєш, що? Я сьогодні звільнилася з роботи. Ні, не дивись на мене так, я ні про що не жалкую. В нашому житті все змінюється — рухається вперед, і я не збираюсь стояти на місці. Якщо ти зупинишся — кінець. Я не для того сюди прийшла. Потрібно ставити перед собою мету та досягати її. Тільки так, я вважаю, можна отримувати справжнє задоволення від свого тимчасового перебування на цьому світі. Не ворушись, я ж малюю.
— А взагалі я хочу щось змінити в цій квартирі. Потрібно зробити мікроперебудову вже існуючого ладу. Ти допоможеш мені?
— Звісно, — посміхаючись відповіла Уля.
Так почався невеличкий ремонт, який тривав довгих два тижні. Ангеліна, Уляна і Фінька з самого ранку до пізнього вечора щось фарбували, переставляли, клеїли та прибивали. Все це мало свій результат: раніше квартира Ангеліни мала вигляд майстерні, а після ремонту це було затишне та привабливе приміщення, де панували гармонія та смак. Спільна робота поєднала в одну команду дівчинку, дівчину та бабусю.
Уляна стала приєднуватись на ранкову зарядку до Фіньки і Ангеліни, потім разом шукали роботу для Гелі. Дівчинка з блакитними очима майже весь час проводила зі своїм «янголом», разом вони дізнавались багато цікавого. Ангеліна вважала, що якщо за день ти не зробиш для себе хоча б маленького відкриття, то цей день пройде марно повз тебе. Уляна все частіше залишалася на ніч у Гелі, і тільки інколи вона сумно йшла додому — доглянути п’яну матір.
В свою чергу, Ангеліна спостерігала, як з гидкого каченяти утворюється прекрасна либідь. Зміни були значні. Поступово брудне, зашугане дівчисько перетворювалось на стильного, гарного підлітка, з виразним, радісним поглядом, в якому горів вогник надії на майбутнє.
Через деякий час.
— Слухай! Я знаю, — з запалом промовила Ангеліна, — піду я диктором на радіо. А що? Сидиш, базікаєш, підіймаєш настрій усім — тобі за це ще гроші платять! Клас! Як гадаєш?
— Ви могли б мене і не запитувати, все одно завжди робите все по-своєму.
— Ти хочеш сказати, що я байдужа до твоєї думки? Це не так.
— Саме так. Не байдужі, а неуважні.
Після цих слів повинна була зав’язатися звичайна сутичка, але під Фінькіни слова: «А ви не питайте, якщо неуважні!» — в кімнату зайшла Уляна.
— Та годі тобі, Фінька! Не рви серце! — заливаючись гукнула Геля.
— Ану циц! Уляна! Що з тобою?! — запитала Фінька.
— Матір щойно швидка забрала. Кажуть, що допилася.
Фінька, перехрестившись, дала Уляні склянку води.
— Це, Ляночко, страшно, — обійняла Геля дівчинку.
— Я винна в цьому, недодивилася, — тихо прошепотіла Уля.
В цей вечір гарні блакитні очі дівчинки плакали.
Ангеліна зайшла до лікарняної палати. На ліжку, дивлячись у вікно, лежала чорнява жінка. Мовчки підійшовши до неї, Ангеліна сіла на стілець поруч.
— Лянка на батька схожа.
— Що? — здивовано і перелякано запитала жінка. На вигляд цій жінці можна було дати років сорок, хоча насправді їй було тридцять чотири. Впалі очі, бліде, з зеленкуватим відтінком обличчя, темні круги під очима, масляне волосся, жовті зуби, розбиті пухлі губи, тремтячі, неохайні руки — ця жінка була матір’ю Уляни.
— Коли ти останній раз дивилась в дзеркало? Якась ти… на опудало схожа.
— Хто ти? Забирайся!
— Я — друга швидка допомога. А ти мене не впізнаєш? Могла б і поцікавитися, де і з ким проводить час твоя донька. Мабуть, я в тебе її заберу.
— Не чіпай мене і мою дитину! Що тобі від нас потрібно?
— Від тебе? Нічого. А ось Уляна, як я бачу, мені дужче потрібна, ніж тобі. Ти по-перше мати, а вже потім все інше. Замислювалась ти хоча б раз, що доводиться відчувати їй? Ти думала про це, коли била її? А синці на шиї, ти безжалісно душила тендітну дитячу шию. Хотіла її смерті, прагнула, щоб її гарні очі не дивились на тебе так…
— Досить! Замовкни!
— Але… попри все, я дякую тобі за неї. Дякую, що ти народила її, хочу, щоб ти знала дещо — я їй весь світ кольоровий подарую, а ти — німе кіно жахів.
— Навіщо ти все робиш це, тварюко?!
— Мені Лянку шкода. Пропаде вона з тобою. Досить вже з неї.
Ангеліна вийшла з лікарняної палати.
Минув деякий час.
Барвисте сонячне проміння заглядало до кімнати крізь відчинену кватирку. Ангеліна лежала на своєму ліжку і дивилася на двері, за якими стояв неймовірний галас.
Відчинивши, дівчина вперше побачила, як Фінька кричить:
— А я тобі людською мовою повторюю: в мене нема! — вирячивши очі та почервонівши від крику, гримала Афанасія на свого сусіда. Це був Степан.
Він мешкав один і часто випивав, працював у бюро ритуальних послуг: робив хрести та вінки. Він жалібно і наполегливо просив у Фіньки грошей, протискуючись їй в двері.
— А я сказала забирайся! На горілку не дам!
— Фаня, ну дай до получки червонець, а? Будь людиною, чи ти мене не знаєш? Віддам, ну? Во як треба! — і він голосно ляснув себе ребром долоні по горлу.
— Що тут коїться? Фінька? — запитала Геля.
— Та ось. Явився, — виправдовуючись, відповіла Афанасія.
— М-г, ще афіші піди порозвішуй! — буркнув Степан.
— Та які там афіші? Усі й так знають. Он будеш як матір Уляни, одна вже догралася — і цей туди ж!
— Ну-ну… Фінька, подумай про нервові клітини, — сказала Геля, — Степан! Потрібні гроші?
— Так, і що?
— Завтра до мене прийдеш зранку. Тверезий.
Наступного ранку здоровенна чоловіча рука постукала в пофарбовані двері. Відчинила Уляна:
— Здоровенькі були! Проходьте.
Степан не відразу впізнав Улю. Від нього дуже тхнуло спиртним. Пройшовши у кімнату, він зніяковіло зсутулився. Ангеліна вийшла до нього з пензлем в руці.
— Так ти кажеш, гроші тобі потрібні?
— А чого б я тоді приходив?
— Ну гаразд. Мені потрібна твоя допомога.
— Хтось помер?
— Що... А! Не в тому річ! Бачиш мої малюнки і картини? Так от, на них мені потрібні рамки. Зробиш — отримаєш непогані гроші. Ось і все. Ну то як?
— Нормально, тільки той... грошенят трохи вперед не даси? На матеріал.
Геля простягнула йому купюри, тремтяча рука Степана вхопилася в неї так, як людина, яка тоне, хапається за рятівне коло. Та Геля не відпускала гроші — пильно вдивляючись в очі чоловіка, вона промовила:
— Проп’єш?
— Та ні… я ж просто, на матеріал.
— Ось і добре! — посміхаючись, відповіла дівчина.
Коли Степан пішов, Уляна задумливо спитала:
— Будемо перевиховувати?
— Будемо, Лянко — ходячими витверезниками, — підморгуючи, сказав «янгол».
Наступного дня Степан не прийшов, не прийшов він і через два дні.
— Який не який, а сусід. Шкода якось, — сумно сказала Фінька, дивлячись крізь відчинене вікно на верхівки зелених дерев.
— Чого ти ховаєш його завчасно? Невже я помилилася в ньому? А він завжди оце такий? — запитала Геля, похитуючись, мов п’яниця, — «Ти мене поважаєш?»
— Та Господь з вами! Його вже третій день немає, а ви… Раніше він був напрочуд охайним чоловіком. Дружина в нього була, дочка. Тут матір його, царствіє їй небесне, жила, він до неї часто приходив, все допомагав їй, провідував, та й нам допомагав також. Десь щось прибити, полагодити, переставити, завжди Степана чекали. В нього руки золоті! А потім впав він десь невдало, спину забив. Хворів довго, не ходив навіть. Жінка в цей час до іншого пішла, дочку забрала. Він до матері перейшов. Так пити і почав. Тепер ось зовсім сам залишився. Хоч би жіночку йому якусь… Пропадає така людина!
— Жіночку, кажеш? Так, не ховай його завчасно! На кого ж ти нас, Степан, без рамок покину-у-у-в… — Геля почала строїти жалюгідні гримаси.
Від цього Афанасія спалахнула рум’янцем і демонстративно вийшла з кімнати:
— Ну, знаєте…
Відкривши очі і зрозумівши, що вона одна в кімнаті, Геля гукнула:
— Фінька! Ти що, образилась?
Наступного дня.
— Він сьогодні вранці повернувся, — шепочучи біля Степанових дверей розповідала Фінька, — начебто не дуже п’яний. Принаймні не співав і не висловлювався…
Ангеліна постукала в двері Степана:
— Аго-о-в! Як чути? Степан, ти там живий?
— Йдіть собі!
— Земля викликає Степана, відчиняй!
— Чого треба?
— Та зовсім нічого! Він ще питає! Хто мені рамки повинен зробити? Ти що там собі думаєш? В казку потрапив?
По дверям вдарило щось важке.
— Мабуть, черевиком, — діловито зауважила Фінька.
— Припини, Степан, ти ж дорослий чоловік!
З-за дверей почулася ненормативна лексика.
— Ну, це зовсім фініш, туди мене ще ніхто не посилав. Дякую. Чекаю на свої рамки! — ображено гукнула Геля. — Завтра прийде, ось побачиш.
— Мабуть, зарплату одержав, — сама до себе сказала Фінька. — Ну, хоч живий, і слава Богу.
— А ти чого шепочеш, Афанасія?
— Та мені здається, що внизу хтось підслухує.
— А-а-а!
Ангеліна, мов кішка, спустилася зі сходинок, потім різким тоном гримнула:
— Цікаво?!
Зоріна Тетяна Миколаївна спочатку зблідла, потім позеленіла і, врешті-решт, почервоніла.
— Ти, часом, з хамелеонами не родичка? Зоріна Миколаївна, а?
— Ні, — схопившись за серце, сказала Тетяна. — А ви, як я бачу, з хамлюгами родичаєтесь.
— Що? Серце? А ти разом з нами гімнастикою вранці займайся. Легше стане, ось побачиш.
— Ага! Зараз!
Почувся голос Фіньки:
— Правда-правда, Таня, допомагає, ще й як! Я забула, коли в мене щось боліло серйозне.
— Та я що, дурна? Біля майданчика бігати! Оце новини!
Зависла зловісна мовчанка. Фінька почервоніла:
— Це, по-твоєму, виходить, що ми дурні, якщо зарядку робимо?! Це ти нас дурепами обізвала?!
Афанасія спускалася на перший поверх.
— Так, бабоньки, по домівках ша-гом марш! — сказала Геля і повела Фіньку нагору.
Наступного ранку.
— Ну! Що ти можеш сказати у своє виправдання?
— Досить вже. Матеріал я купив, інше тебе не стосується. Які заміряти?
— Так, Степан, досить, досить марнувати своє життя, — не поступалася Геля.
— А тобі яке діло до того? Не розумію. Матір Тереза…
— Власною персоною. Звісно, не розумієш! Ну, гаразд, заміряй усі.
Степан з незадоволеним виразом обличчя почав заміряти малюнки. Інколи він записував щось у блокнот. Пильнуючи процес, Геля помітила, як професійно і швидко порався біля її картин Степан, як засвітилось на долю миті щось в його очах і тут же згасло, змінившись якоюсь порожнечею та безнадією.
А чоловік у цей час дивився на картини і згадував те чарівне літо, коли вони з дружиною і донькою відпочивали на чорному морі. Як світилося від радощів маленьке засмагле обличчя з кирпатеньким носиком і синіми, як барвінок, очами.
— Скільки їй років? — мов грім, для Степана пролунав голос Гелі. З подивом та несподіванкою в голосі чоловік запитав:
— Кому?
— Доньці.
— Звідки ти… Сімнадцять вже.
— Коли ти її останній раз бачив?
— Тобі що з того? — схопившись, грубо відповів Степан. — Я їй не потрібен, в неї інший тато.
— То коли?
— Минулого року, вона на похованні моєї матері була. Хвилин п’ятнадцять постояла і пішла собі.
— Ти з нею балакав?
— Я п’яний тоді… та що ж ти за людина така? Заповзаєш в душу, копирсаєшся там — хто тобі право на те давав? Тобі що з того? Рамки через тиждень принесу, — гнівно бормочучи щось собі під ніс, Степан пішов.
— Все буде добре, — задумливо сказала до себе Ангеліна.
Минуло кілька днів.
— Та-а-ак! В кіно були минулого разу, в театрі були, в бібліотеку вчора ходили, по магазинах вештались, речі купували, морозивом нещодавно об’їлися, т-а-ак! Музеї відвідували, в зоопарку звірів фотографували… — розмірковувала Геля, ходячи з однієї кімнати в іншу.
— А я зовсім нікуди не хочу, та й у тебе ефір через дві години, — позіхаючи, сказала Уляна.
— Тихо! О! В мене є ідея — пікнік! Точно! Що у нас є в холодильнику?
— Де ж ти його проводити збираєшся?
— Де, де? На балконі!
— Ну, на балконі, так на балконі! Я бутери зроблю.
Вдихаючи червневе ранкове повітря і сьорбаючи зелений чай з жасмином, дівчата дивилися на блакитне небо.
— На повітряну кулю схожа, — задумливо сказала Геля.
— Хто?
— Хмаринка. А он схожа на профіль Зоріної Миколаївни, коли вона сердиться…
Наступні слова Ангеліни Уляна вже не чула, бо вся її увага була звернена на самотню постать в червоній спідниці, що хитаючись йшла по вулиці. «Мама!» — блиснуло в голові Уляни. Щось з неймовірною силою закололо їй у серці, немов слайди, перед очами дівчинки замиготіли численні спогади. Думки про те, коли мама була ще не такою. Добрих спогадів було небагато, але зараз вони відтворювались в пам’яті з почуттям жалю, співчуття… любові. Немов маленькій дитині, Уляні закортіло зараз підбігти до матері, обійняти її, сказати щось приємне, попросити, щоб вона змінилася…
— То що скажеш? — звернулася до Лянки Ангеліна і пильно подивилась в її очі.
Уляні здалося, що погляд Ангеліни зазирає їй в душу, торкається найсокровеннішого, читає всі її думки.
— Що? – запитала Уляна.
— Це я в тебе запитую.
— А я в тебе перепитую.
— А чого не слухала?
— Вибач, я…
— Слухай уважно. Я тобі повторюю, я не збираюсь забирати тебе від неї або її від тебе, я лише допомагаю. Зараз потрібно так.
— Я все розумію, вибач.
Через тиждень.
— Степан, Степан! Та ти в нас майстер! — захоплено оглядала Геля нові лакіровані рамки. — Ще і візерунки повирізував. То скільки ти хочеш за працю?
— Скільки заслуговую.
Геля достала гаманець і, відрахувавши певну суму, простягнула Степану. Чоловік вдячно подивився на дівчину:
— З тобою добре мати справу.
— Дивись не пропий!
Степан на це лише здвигнув плечима і пішов.
День по тому.
— Навіщо ж ви стільки дали? — погрозливо спитала Фінька.
— За працю.
— За працю! Ось і наслідки добрих намірів! Мені Тетяна сказала, що він в лікарні. Напевно напився, як завжди, та ледь від горілки тієї не згорів! Оце можна було йому стільки платити?!
— Та що то за гроші? Його праця коштує набагато більше!
— От тепер йдіть і за ліки платіть!
Зайшовши в лікарняну палату, Геля підійшла до ліжка. Степан подивився на неї байдужим поглядом.
— Тобі ще чого?
— Навіщо ти так з собою?
— Як “так”?
— Навіщо п’єш?
— Я зовсім вчора не пив, — відвертаючись до стіни, сказав Степан. — Чи ви думаєте, як випиваю, то вже все? Низька людина? Потвора? Так ви помиляєтесь! Я, якщо вже на те і пішло, знайомим позичити відмовився, от і отримав. А я, щоб ти знала, почав для неї гроші збирати. Мені твої малюнки душу розворушили, питання твої, балачки. Ось я і вирішив хоч чимось допомогти. Вона в цьому році школу закінчує. Та й так, може її ображає хто…
— А ти не ображав?
— Та я і мухи не чіпатиму. В чому моя вина? В тому, що спину пошкодив? І все, нікому не потрібний інвалід? Залиш мене краще.
— Ні, Степан, твоя вина не в цьому, а в тому, що ти здався. Ну нічого, ти одужуй, а ми щось придумаємо.
Минув деякий час.
— Та чому ж її так довго немає?
— Не хвилюйся. Може в ігрову зайшла, — сказала Фінька, дивлячись на Гелю, яка ходила з кутка в куток.
— Щось недобре я відчуваю, Фінька. Я зараз, — Геля хутко зібралась і вийшла.
Була вона того вечора і в магазині, в який три години тому пішла Уля. Там дівчинку ніхто не бачив, як і в ігровій. Проходячи повз парк, Ангеліна помітила жінку з маленькою дитиною.
— Як же я відразу не здогадалася? — з відчаєм промовила дівчина і побігла додому.
Зайшовши в будинок, Геля постукала в двері Уляниної квартири.
— Відкрий!!!
З квартири почувся схлип і гуркіт.
— Відкрий негайно, чуєш?!
Із своєї квартири вийшла Тетяна:
— Що за галас?
— Вона там її тримає, Лянка плаче… — розгублено сказала Ангеліна.
— Ось стривай. В мене ключ є. Вона мені колись давала його, а я й не віддала. Зараз!
Відкривши двері, Геля, мов тигриця, вбігла до квартири. Матір Уляни сиділа на кухні і нервово палила, на столі перед нею лежали гроші і синій клаптик паперу.
— Ці гроші і список необхідного я Лянці в магазин давала, — сказала Геля Тетяні.
— Де Лянка?
З іншої кімнати почувся схлип. Вбігши, Геля побачила дівчинку, яка сиділа в кутку:
— Що?! Що вона тобі зробила? Де болить?
Але у відповідь почувся лише схлип. Слова тут були не потрібні: зчесані до крові руки, виступаючі синці на обличчі та шиї, розбитий ніс. Сльози гарячими краплинами скочувались з блакитних очей і, збираючись на підборідді, капали на скривавлені руки.
— Ні! — з відчаєм крикнула Геля, — Лянко, Ляночко, люба, не плач, ходімо, вставай, ось так, потихеньку, давай!
— За що, за що? — схлипуючи, питала Уляна.
Того ж вечора.
В пофарбовані двері постукала рука Зоріної Тетяни Миколаївни. Відчинила Геля.
— Я ліки принесла, ось мазь дуже ефективна. Як вона?
— Заходь. Спить. Ніяк зрозуміти не можу: як так можна? Як?
— Та в ній вже, мабуть, нічого людського не залишилося. Аби б пролічилася…
— Я таке можу влаштувати. Думаєш, допоможе?
— Гірше вже не буде…
В квартирі матері Уляни стояв гармидер, смерділо сирістю та цигарками, від алкогольного угару в роті ставало гірко. Біля телевізору, в кріслі, спала жінка.
— Прокидайся! — неначе залізом вдарила — гримнула Геля.
— Що? — ледве промовила жінка.
— Вставай, кажу, за тобою приїхали…
Тієї ж ночі Улянину матір відвезли в приватну клініку, де лікували людей від алкоголізму та наркоманії.
— Ми будемо тебе навідувати, тваринко, — наостанок сказала Геля.
Через деякий час.
— Уляночко, кицько, прокидайся, в нас є справа.
— Я їй ніколи не пробачу, — сказала дівчинка, оглядаючи синці на шиї. — І нащо душити? Як звірюка якась. Ти гадаєш, лікарня допоможе?
— Звісно. Твоя матір — хвора людина, а хвороби треба лікувати. Нічого, все вже в минулому.
— Звідки така впевненість?
— Я спілкувалася з лікарями, твоя матір — сильна жінка, в неї все вийде, просто весь цей час їй потрібна була допомога, а ніхто не чув крику її душі. Розумієш, в цьому світі нічого немає досконалого, і людина сама в цьому винна. Але є речі, які нагадують нам про божественний, досконалий початок всього живого. Це — любов, співчуття, вміння пробачати, вміння відчувати, добро, допомога, кохання, віра. Завдяки цим речам ми ще існуємо. Так, твоя матір зробила величезну помилку, але в кожного є право помилятися. Головне те, що вона це усвідомлює і дуже шкодує про свої вчинки. Розумієш?
— Так, але я стільки раз пробачала їй і чекала, що ось-ось все мине, вона все усвідомить, знайде в собі сили почати все заново. Але час минав, а вона ставала ще потворнішою, ще жорстокішою. Колишні знайомі і друзі лише співчували і розмовляли про неї так, ніби її вже немає. А в мене нікого більше немає — ні батька, ні дідуся з бабусею, нікого, розумієш? Я не вірю, що вона може змінитися.
— Не віриш їй, повір мені. Усе — крапка. Кінець поганого.
— Про які справи ти казала?
— Поки матір твоя в лікарні, зробимо невеличкий косметичний ремонтик в вашій квартирі.
— Та там роботи знаєш скільки?!
— Знаю. Тож не зволікай.
Майже місяць пішов на маленький косметичний ремонтик. До Фіньки, Уляни і Гелі приєднались Степан і Тетяна, лише Галина мовчки спостерігала за цим процесом, сидячи на трухлявій лаві.
— А я і кажу — потрібно комунізм повертати, — невдоволено буркотіла Галина собі під ніс.
З великим зацікавленням за процесом спостерігала і Любов Олександрівна — самотня вчителька молодших класів, що жила навпроти Уляниної квартири.
— Що це в вас коїться? — одного разу запитала вона у Степана.
— Та не знаю… ремонтик, — всміхаючись промовив чоловік.
— М-м, як цікаво. А де ж Улянина матір?
— Та наче в лікарні.
— І ви вирішили їй допомогти… цікаво! — з якимось дитячим захопленням допитувалась Любов Олександрівна. — А ваш бригадир — дівчина-хлопчик з червоним волоссям, пірсингом та татуюванням! Ой, хі-хі-хі, я аж не можу!
— Та чого ти? Це вона так виглядає, а дівка класна! Он мене наче закодувала, місяць не п’ю. От як! — округливши очі і піднявши вгору вказівний палець, відповів Степан.
— То, може, і в кіно коли сходимо? — засміялась, мов дзвіночок, вчителька молодших класів.
— Та не знаю я… той… — запнувся Степан. — Жартуєш?
Любов Олександрівна захлопнула двері, але до Степана все ще доносився її дзвінкий сміх.
— Бачила? Бачила?! — штовхаючи Фіньку у бік, шепотіла Тетяна. — Давно потрібно було їх звести! Я тобі ще в тому році казала, як вона тільки переїхала.
— Таня, я цього не розумію, як це — звести? Вони що, собаки тобі якісь? — відвертаючись сказала Афанасія.
— До чого тут собаки? Я тобі казала: якби він не пив, вона б точно…
— Та досить вже. Досить. Краще фарбу принеси. Все вона знає, все їй потрібно, — гримнула у відповідь Фінька.
— Тю, та хай живуть собі як хочуть. Я ж просто дивлюсь, от і кажу. І тоді казала, і зараз кажу, що непогано б було, якби вони…
— Зоріна Миколаївна! — почувся крик Гелі з сусідньої кімнати. — Досить тараторити! Де фарба?
— Ну ось. Це ти винна, — неначе чимось завинивша школярка, сказала до Фіньки Тетяна і пішла по фарбу.
Так ремонт і йшов… А ввечері, коли всі втомлені, але задоволені своєю роботою, йшли по домівкам, Геля і Уляна кілька годин займалися з шкільними підручниками.
— Краще я в іншу школу перейду у вересні. Бо навіть якщо я і стану добре навчатися, все одно залишусь для своїх однолітків дочкою шльондри…
— Я схвалюю твоє рішення. Але, знаєш, на твоєму б місці я так швидко не здалася б. Ти сильніша за них.
— Так, але мені хочеться почати все спочатку.
— Твоє право, Ляночко, твоє…
Минув тиждень.
— Ну ось! Шановні, я нас вітаю, бо ми нарешті закінчили! — вигукнула Геля.
— І без усякого «Квартирного питання», — світилася від щастя Уляна.
— Ну дайте ж і мені подивитися! — протискувалась Галина. — Батюшки! Оце так-так! Нічого собі…
— Галя, ну припини вже, бо зараз валер’янку принесу, — втрутилась Тетяна.
Почувся голос Ангеліни:
— До всіх вас в мене є одне велике прохання. Коли вона приїде з лікарні, не відвертайтеся від неї. Допоможіть, бо повернутися до нормального життя набагато важче, ніж продовжити попереднє.
— А чого вона на мене так дивиться? — пошепки спитала у Фіньки Тетяна.
— Зоріна Миколаївна! Бо в тебе є одна вада — пліткування. Тому і дивлюсь.
— В мене?!! Пліткування?! — вирячивши очі і хапаючись за серце вигукнула Тетяна. — Та я ж ніколи і в думках…чого поганого… Ось у кого хочеш запитай…
— Тетяно! Ну є ж, ну всі знають, а? — підморгуючи зауважив Степан.
— Я сподіваюсь, що мої слова марно не пройдуть, — тягнучи за собою Уляну, сказала Геля.
— А ти теж вважаєш, що я плітки розводжу? — допитувалась Тетяна у Галини.
— Таня! Ну що там вважати, так воно і є! Досить вже. Тобі ж зробили це зауваження не для того, щоб образити.
— Ні, ну за весь мій педагогічний досвід… Щоб я…
Того вечора Зоріна Тетяна Миколаївна довго не могла заснути.
Через деякий час.
Ангеліна і Уляна сиділи в затишному літньому кафе, їли морозиво і по черзі пильно вдивлялись в обличчя дівчат, які виходили з будівлі вищого учбового закладу.
— Ну що? Схожа? — допитувалась Геля, поправляючи затемнені окуляри.
— Ні, — відповіла Уляна, порівнюючи дівчину з маленькою фотокарткою. — Але вона ж могла змінитися, пофарбувати волосся, схуднути, та все що завгодно!
— А ця схожа?
— Є щось, але… ні, ніс довгий, очі не такі. Ми вже дві години тут сидимо. На нас вже всі офіціанти дивляться, як на «дітей шпигунів»! Гельо!
— Будь терплячішою, по всім фактам саме тут проходять її вступні іспити.
— Звідки така інформація?
— Знаєш, Уляночко, нічого в цьому житті не буває просто так. Інколи такі люди, як Зоріна Миколаївна, бувають дуже потрібні.
— Можна було і не питати. Он та начебто схожа…
— Придивись уважніше.
— Так, схожа.
— Чекай тут.
— Іванко! Зачекай! — гукнула Ангеліна.
Дівчинка з довгим гарним волоссям і синіми очима розгублено дивилася на Гелю.
— Привіт! Я — Ангеліна, в мене до тебе є дуже важлива справа.
— Звідки ти знаєш мене?
— Я тебе не знаю, слухай, це стосується твого батька.
Іванна слухняно пішла за дівчиною.
— Привіт! Ти пам’ятаєш мене?
— Так, ти, здається, на першому поверсі живеш, в будинку бабусі.
— Так, мене Уляна звуть.
— Точно, згадала! А ти змінилася. Я тебе зовсім іншою пам’ятаю.
— Ось і добре! — втрутилася Геля. — А у твого батька скоро день народження.
— Я думала щось серйозне… А так мені байдуже. Такому батьку горілка донька, а не я.
— Іванно, він змінився. І йому понад усе в світі потрібна твоя підтримка і любов.
— Щось мені в це не віриться. Коли я намагалася з ним поспілкуватись, він був настільки п’яний, що ледве впізнав мене. Коли він був мені потрібен, його поруч чомусь не було. І тепер я маю робити перші кроки?!
— Знаєш, Іванно, а якби я тобі щойно розповіла про його смерть? Тобі б було байдуже?
— Звісно ні, але ж він живий.
— Ось і я про це, поки він живий, чому б не надати йому змогу все виправити?
— А яка власне тобі з цього користь? — схаменулась Іванка.
— В тому і весь сенс — ніякої.
— Вона просто янгол, — посміхаючись сказала Уляна.
— Я просто не надаю всьому таку форму. Форму користі. А яка користь від нас Землі? Але ж вона годує нас, забезпечує нам життя. Так і я, якщо маю змогу допомогти, завжди це роблю. Ось і все. Така моя правда. Якщо не я, то хто?
— Ні, я просто, не ображайся… — почервоніла Іванка. — Просто звідки ти знаєш мого батька?
— Я живу поруч з ним, знімаю квартиру.
— А звідки ти?
— Так, Гельо, звідки?
Ангеліна розгублено подивилась на дівчат, перевела погляд на небо, їй здалося, що навіть офіціанти з зацікавленням дивляться їй у спину. Після деякої паузи вона відповіла:
— Це що, допит? Яке це має значення?
— А таке, що якщо бажаєш відвертості, не погано б було відповідати людям взаємністю.
— Власне, ми сюди прийшли, щоб нагадати тобі, що у твого батька незабаром свято. І йому буде дуже приємно. Якщо ти до нього завітаєш. Ось і все. Ходімо, Лянка!
— Дякую за інформацію, — відповіла Іванна.
— Ти що, образилася? — запитала Уля.
— Ні, але неприємно якось.
— Неприємно, бо вона сказала правду?
— В якійсь мірі, але зрозумій: те, що я не розповідаю про своє минуле, не означає, що я не відверта.
— Я тебе люблю такою, яка ти є. Інколи мені здається, що ти не така, як усі.
— Так! Я — інопланетянин! При-ле-тів з пла-не-ти Си-рі-у-са, здо-ро-вень-кі бу-ли! — жартувала Геля.
— Більше на робота схожа! — сміялася Уля.
Вночі Ангеліна прокинулась від сміху та музики.
— Ну ось, студенти приїхали. Пожили нормально, тепер знову почнеться… — зітхнула Уляна.
— Ну ні! Адже є сила на кожну силу.
Біля дверей квартири, яку знімали студенти, вже стояли Фінька і Тетяна.
— Агов! Зробіть тихіше, а то я зараз міліцію викличу! А-го-о-в!
— Цікаво, вони хоч чують тебе? — незадоволено буркотіла Фінька. — О! Я ж казала, Ангеліну розбудили, а через десять хвилин весь будинок прокинеться.
— Заснеш тут під «Опа-опа-опа-па!» Зоріна Миколаївна! Перестаньте гупати в двері! Це не допоможе, йдіть по домівкам, зараз буде тихо.
— М-г, а як же! Сумніваюся. Ну-ну…. Міліцію на них треба, от і усе! — продовжувала Тетяна.
— Ходімо! — заспокоїла її Фінька.
— Я подивлюся на це… — буркотіла Тетяна.
Афанасія теж зайшла до своєї квартири та почала прислухатися. Спочатку вона почула, як Геля вистукувала якийсь ритм по дверях, згодом їй відчинили. Почувся її голос:
— Мобілка є?
— Ти шо, з іншої планети? — почулося у відповідь.
— Ні, я з сусідньої квартири. Ну? Мобілка є?
— А вона прикольна, старий, — перемовлялися хлопці.
— От бісові діти! — прошепотіла до себе Фінька.
Далі нерозбірливо було чути Гелину розмову по телефону, і через кілька хвилин весь будинок занурився в благодійну тишу.
— Чудасія якась! — промовила Фінька і пішла спати.
Наступного ранку.
— І як їй це вдається? — шепотіла до Галини Тетяна.
— Що саме?
— Тобі не здається, що все це якось дивно? Навіть студенти вчора замовкли! Ти таке бачила! Матір Уляни — в лікарні, Степан — не п’є, Фінька фізкультурою почала займатися — перестала хворіти, ще й мене агітує постійно!
— А що? Я ось сину скажу, нехай і мені костюм спортивний подарує, я теж хочу. Фінька, он років на п’ять помолодшала! А я що?
— Галя! А хай тобі! Зваж на вік свій!
— Ой, та що там мого віку, подивись на естраду — там і за мене старші є, а виспівують!
— Порівняла!
— Ти, Таня, як хочеш, а я вже Фані сказала.
— Я і кажу — дивно все це. Мало того, ще й студенти зі Степаном пообіцяли столик тут зробити і лавки нові поставити. Уявляєш?
— От і молодці, от і добре!
— Чудасія! — округлила очі Тетяна.
Минув тиждень.
— Ой, я так хвилююсь! В мене аж в серці все тріпоче! — схвильовано сказала Уляна.
— Головне — не повертатися до минулого. Не згадуй нічого поганого. Поводься так, наче цього жаху ніколи не було. Ну все, йди.
Уляна невпевнено зайшла в прийомну приватної лікарні. Через мить туди ж спустилася її матір. Кілька хвилин вони мовчки дивилися одна на одну.
— Уляночко! Донечка! Рідненька моя! — ридаючи промовила жінка, стаючи навколішки. — Вибач, доню, вибач. Я… я… — сльози душили її, заважали щось промовити.
— Мамо! — обіймала її Улянка. — Не треба, я пробачила, я зрозуміла.
Ще довгий час з кімнати доносились схлипування та непевні слова.
— Повертайся швидше. Ми для тебе сюрприз приготували, — цілувала дівчинка матір.
— Неодмінно, я все виправлю, обіцяю.
— Ну, як справи, Ірено? — гукнула до жінки Геля.
— Що я можу зробити для тебе? Як віддячити?
— Їй нічого не потрібно, — сказала Лянка.
— З одужанням! — посміхнулася Геля. — Ну що, йдемо? Ляно!
— Так-так. Я люблю тебе, мамо!
Через деякий час.
— А що ми йому подаруємо? — допитувалась Уляна.
— Інструменти.
— Як гадаєш, вона прийде?
— Звісно!
— А в мене сумніви…
— Та ти взагалі — Фома невіруючий…
— Гельо!
— Що таке?
— А ти скоро поїдеш? — Уляна пильно зазирнула дівчині в очі.
— Звідки такі запитання? — з подивом сказала Геля.
— Передчуття. Ні, відповідай.
Геля глибоко вдихнула повітря:
— Не знаю.
— Я так і знала, — накотилися сльози на блакитні очі.
— Лянко! Зараз для цього не час. Тим паче я не хочу кривдити тебе. Але якщо і так, якщо мені доведеться поїхати, то це тільки означатиме, що прийшов час змін. Зрозуміла?
— Тоді скажи мені хоч одне. Як замовкли тоді студенти? — витерла очі Уляна.
— Я їм подарувала свої дисконтні картки зі знижками у модний нічний заклад та в боулінг. Ось і все.
Ніхто не бачив, як вона поїхала з цього старого двоповерхового будинку. П’ятнадцятого вересня, о шостій годині ранку, коли сірий туман обіймав сплячі вулиці міста, жовте таксі зупинилося в Садовому провулку. Повільно та плавно, мов кішка, в нього сіла постать з двома валізами. На її очах були сльози, а на вустах — посмішка.
— Прощавайте! — прошепотіла дівчина з червоним волоссям.
Через дві години по тому Іванка зайшла в невеличкий дворик.
Біля дитячого майданчика три бабусі в спортивних костюмах робили ранкову зарядку. Поруч з під’їздом розташовувались дві новенькі дерев’яні лавки та столик. Дівчина піднялася на другий поверх і побачила Уляну, яка тихо плакала і пригортала до серця власний портрет.
— Так, ти чого це?
— Вона поїхала! — крізь сльози схлипувала дівчинка.
— Коли?
— Сьогодні. Я відчувала, розумієш, я знала! Вона для мене стільки зробила, а я навіть не подякувала!
— Ось і маємо — «Мері Попінс — до побачення!» — замислилась Іванка.
— Більше на Карлосона схоже… — крізь сльози сказала Уля.
— Могла б і попрощатися, не розумію, до чого така конспірація? Ну, не плач! Не скажу тобі, звісно, що вона повернеться, можу компенсувати її від’їзд своєю дружбою. Як тобі?
— Я не проти… Вона і для твого батька ось залишила щось. — Уляна простягнула дівчині набір інструментів.
— Подарунок?
— М-г…
— Уляночко! Доню, ти де? Не барися, сніданок чекає на тебе! — почувся голос Ірени.
— Я пішла.
— Ти в школу? Слухай, а потім допоможеш мені з вечерею?
— Гаразд!
Іванна нерішуче постукала в двері. Відчинила Любов Олександрівна. Густо почервонівши, вона гукнула:
— Стьопо! До тебе прийшли!
— Іванно?! — з величезним подивом запитав чоловік.
— З днем народження! Тато, це — тобі, — поцілувала Іванка батька.
Цього вечора в невеличкому дворі всі мешканці двоповерхового будинку святкували ювілей Степана. На їхніх всміхнених та щасливих обличчях інколи можна було вловити тінь смутку, бо всім і кожному по-своєму бракувало тільки одного — «янгола» з червоним волоссям.
Інна Буніна смт Розівка Розівського р-ну Запорізької обл.
/Опубликовано: "Махаон", вып. 2, 2009 г./
