ЛiПро

/Оповіданка/

Стара, яка, здавалось, мирно спала, занепокоєно поворушилася, як тільки її донька запалила одну з пузатих ламп на столі. Вона кректала у своєму потворному кріслі й втягувала носом повітря.

- Зараз почнеться, - прошепотів Річард на вухо дружині. І, дійсно, бабця повернула до них своє маленьке жовте обличчя й заторохтіла:

- Ще зарано, щоб палити світло, чуєш... На вулиці ще світло, немов у Бога перед очима, а ти вже поквапилась позаправляти усі лампи у будинку. Ти не заощадлива господиня. Коли Гаус був живий і я була тут ґаздинею, ми не запалювали вогню до першої зірки, ми дотримувалися усіх цих правил...

- Ну звідкіля вона може знати, - знову зашипів Річард, - звідкіля вона може знати, стара сліпа сова.

- Сліпа, але не глуха! Йди... Залиш мене у спокої, залиште мене тут. Я сподіваюсь померти вночі і возз’єднатися зі своїм Гаусом... Де моя смерть... Скоріш би мені померти...

Вона все ще бурмотіла і кашляла, коли її донька та зять, задкуючи, вийшли з кімнати і залишили стару одну у темряві.

Усю ніч стара не спала. Вона молилася вперто та несамовито, молилася, не знаючи, кому і чи правильно це робить; вона просила лишень смерті. Вдова скляра так сильно хотіла вірити у те, що після смерті, молода та сильна, серед сотень тисяч інших, чужих для неї людей, вона знайде свого Гауса й навічно залишиться поруч з ним.

Задрімала вона лише під ранок, а прокинулась, коли сонце стояло вже високо над дахами маленького містечка. Вона не могла бачити ані сонця, ані інших будинків. Її разом з креслом розгойдувала якась невідома сила, і запахи навколо були незнайомі, чужі, зовсім не схожі на ті, що оточували її вдома. Стара вчепилася довгими пташиними пальцями у підлокіття й прислуховувалася кілька хвилин. Потім вона заверещала, кличучи свою доньку, проклинаючи її та зятя, вимагала зупинити віз та віднести її додому, на її місце біля пофарбованого синім вікна, але у відповідь не почула жодного слова.

Стара все ще голосила, коли віз зупинився. І не припиняла зойкувати, поки чиїсь руки стягували її разом з кріслом на землю. Вона намагалася вчепитися в ці руки своїми вставними зубами тоді, коли її несли до вже виритої ями. Вдова скляра не бачила цієї глибокої чорної діри і горбика жирної землі поруч, проте відчувала знайомий дух старого північного цвинтаря. Десь тут був похований її чоловік, вона часто бувала на його могилі тоді, коли її очі ще були здатні відрізнити день від ночі...

Зять мовчки спостерігав, а Керда сякалася та витирала очі рукавом, поки четверо жебраків, найнятих за двадцять монет біля воріт, опускали до широкої ями бабцю разом з її потворною гойдалкою. Сліпа ширяла в темряві руками, чіпляючись за коріння та каміння, що стирчало на її шляху. Скручені артритом пальці безсило ковзали по ним. Вона вже охрипла від крику й тепер, замість зойку, з її широко відкритого рота виливалося лишень булькотіння.

Лазарі пішли, отримавши свої гроші. Зять забрав з землі мотузку і лопати та пішов услід за ними, кульгаючи на ліву ногу, й жодного разу не озирнувся. Донька затрималась: вона постояла над ямою, розглядаючи у сутінках її глибини стару, намагаючись запам’ятати ці останні хвилини, проведені із матір’ю. Потім, обійшовши яму, наблизившись до плити, під якою лежав скляр Гаус Вінсент Крофф, й подихавши на бронзову табличку, протерла її подолом. Після цього вона побігла до чоловіка, що розмовляв з наглядачем цвинтаря. Вона залишила тому парасоль, шубу і гроші на їжу для старої, а також свою адресу про всяк випадок. Попрощавшись з паном Фрепом, вони сіли до свого возу, озирнулись в останній раз на білу стіну й зелені ворота та поїхали.

Стара в ямі загорнулась по шию у ковдру й стисла міцніше пальці на шийці пляшки з вином. Промені сонця не спускалися до ями, але їй й без того було достатньо тепло. Вона мовчала, ні про що не думала і навіть не молилась тепер.