/Цикл оповідань/

«Вы, наверное, меня не слыхали. Или, может быть, не расслышали...»
Анна Баркова

Людина на війні

Присвячується Євгену Михайловичу Скляренку, який розповів цю історію

Овчаренко зіткнувся з німцем і на якусь мить запізнився натиснути гашетку “шмайсера”, тому відчув, як щось стукнуло його в груди, він заточився, прихилився до стінки траншеї і, намагаючись втриматися на ногах, сповз на її дно.
Поруч було чути шалений вир рукопашного бою, він ще розібрав голос командира роти, лейтенанта Римського, потім все кудись попливло, зникаючи, з’явилася мати, вона дивилася на свого сина, який лежав на дні траншеї з насунутою на обличчя каскою, і тихенько казала:
— Ой, синочку, що з тобою зробили...
Він ще захотів піднятися, але сили покинули його, і тому поранений так і залишився попід стіною.
Моросив дрібний дощик, рясно покриваючи все навкруги меланхолійними фарбами пізньої осені.
На щастя Овчаренка німців вибили з траншеї, і тому його не добили. Потім прибігла медсестра — молоденька дівчинка, перед війною закінчила десятий клас — розрізала шинелю, гімнастерку, ледве спинила кров, наклала пов’язку на наскрізну рану, а їх виявилося дві, ще німець поранив руку, і наказала бійцям віднести його до возу, де складали тяжкопоранених, щоб везти їх у тил.
Двоє бійців, яким доручили Овчаренка, виявилися слабосильними, низькорослими хлопчиками, вони не мали сили його нести, тому тягли по землі. Пов’язка зразу ж злізла, і  Овчаренко то приходив в себе, то знову розмовляв із матір’ю.
Потім їхали по якомусь нескінченному полю, худа конячка ледве тягла воза, він підскакував на ріллі, відзиваючись пекучою біллю у пораненому тілі.
Дісталися до польового шпиталю тоді, коли на небо викотився молодий місяць і зажурено дивився на землю.
Знову прибігла медсестричка, інша, але така ж молода, зробила укол, і він поринув у сновидіння.
Прийшов у себе під самий ранок: лежав на підлозі у якомусь класі старої розбитої школи і не мав сили поворухнутися. Поруч були такі самі поранені, хтось марив, хтось матюкався, а один, майже біля самого Овчаренка, все кликав до себе медсестру.
Прийшла та сама, що робила укол:
— Що тобі? — нахилилася над пораненим.
— Негайно мене евакуюйте, я з штабу армії, — наказав той.
— Тю, — сказала медсестра і пішла собі.
— Негайно евакуюйте! — крикнув навздогін поранений.
Але ніхто більше до нього не підходив.
У вікно крадькома зазирнув ранок, і Овчаренко зміг розгледіти сусіда. Офіцер, з майорськими погонами, права нога перев’язана. Побачив, що Овчаренко дивиться на нього, і сказав:
— Розумієш, звідкілясь вискочив заєць, і з маршової роти почали по ньому стріляти — а влучили в мене!
Потім зацікавлено спитав:
— Німці близько?
Але ніхто йому не відповів.
Коли сонце піднялося з-за обрію і почало зазирати у вікна школи, прийшли санітари і понесли Овчаренка на операцію.
Вкололи морфію, і він вже не чув, як один лікар сказав іншому:
— У сорочці народився: куля пройшла крізь легені, а він не стік кров’ю... Буде жити!
І для Овчаренка у двадцять років закінчилася війна, на відміну від багатьох його товаришів, які через тиждень загинули під час форсування Дніпра і звільнення Києва.
Отак би і він десь плавав у каламутній воді, натикаючись на корені дерев і дивлячись невидющими очима на далеке небо, що ледь-ледь пробивалося б до нього.

На краю життя

Повз пробігло кілька солдатів, найближчий до них крикнув:
— Німці вже на правому березі. Приказ відступати... — і теж розчинився у чагарнику.
Тодорченко виглянув із окопу, стривожено подивився уперед, нічого не побачив і, підхвативши кулемет, сказав своєму другому номерові, Угнівенко, молодому запасникові, слюсареві з Крижопільської МТС:
— Якщо приказ... то пішли...
Вони вилізли з окопу і рушили назад. Угнівенко, утримуючи стрічки з патронами, відразу відстав — боявся, щоб їх не загубити, бо командири спитають. І не побачив, як звідкись з чагарника виріс лейтенант загородзагону з пістолетом у руках. Він ним розмахував і страшенно лаявся:
— Куди ви... мать твою так і разтак... Назад!
Тодорченко зупинився і намагався йому пояснити:
— Приказ є... відступати... тому...
Але пролунав сухий постріл, широка спина Тодорченка здрігнулася, він заточився і впав кудись у глинище.
Угнівенко заплющив очі, чекав другого пострілу, але його не було. Тільки кричав лейтенант:
— Назад! Твою мать...
Угнівенко подивився униз — звідси було видно один кулемет — і повернув назад. Біг на свою позицію. Важкі стрічки, тепер вже непотрібні, заважали. Не помітив, як проминув їхній окоп і вибрався на якусь улоговину.
Тут його і зустріли німці, вивернули із якихось кущів.
— О, рус! — сказав найближчий з них до Угнівенка і спритним ударом приклада шмайсера вибив з його рук оті нещасні стрічки.
Потім привели на якусь галявину, де вже було кілька солдатів, і залишили там. Так Угнівенко опинився у полоні.
Німці недбало його обшукали, і тому йому пік комсомольський квиток, якого він перед боєм переклав із кишені гімнастерки у кишеню штанів. Тепер треба було від нього звільнитися. Сів на землю обличчям до вартового і потихеньку, щоб не помітив німець, почав обережно просувати руку до кишені. Витяг квиток, аж весь упрів, і підсунув під якийсь камінь.
І тут привели лейтенанта. Розбитий, заюшений кров’ю ніс, босий, він все хотів щось пояснити німцям:
— Ich bin arbeiter… Du bist arbeiter… — і все показував їм свої білі, випещені руки.
Лейтенант опинився неподалік від Угнівенка, і той відвернувся від нього, щоб залишитися непоміченим. Згадав Тодорченка, і жалю до лейтенанта не було.
Незабаром з’явився якийсь німець зі шмайсером за плечима, щось сказав вартовому і попрямував до лейтенанта, поманив його пальцем:
— Ком!
— Ні! — заревів лейтенант, — не піду! Не піду! Ich bin arbeiter… Du bist arbeiter…
Але німець був невблаганний і повів лейтенанта кудись за дерева. Звідти було чути тільки несамовите його ревіння. Потім коротенько татакнув шмайсер, і все затихло.
Угнівенко ковтнув слину і завмер. З-за дерев з’явився той самий німець, подивився на замерлих на землі полонених, зустрівся очами з Угнівенком і покликав його до себе.
Той повільно підвівся, озирнувся на згорблених товаришів по нещастю і мовчки пішов до німця. Ну, що ж, війна є війна.
Але німець привів його до вбитого, ткнув йому лопату і наказав копати яму. Угнівенко копав довго, бо земля була вся перерізана кореневищем дерев. Викопав яму і обережно поклав туди лейтенанта, потім загорнув її.
Коли повертався назад, то помітив протитанковий рів, який зміївся неподалік від галявини, де сиділи полонені. Метрів з двадцять, не більше, до нього. Не помітив раніше з-за дерев, що затуляли його.
Сів у іншому місці, подалі від комсомольського квитка. Хотілося пити і їсти, але з собою нічого не було, баклагу з водою забув у окопі.
— Курити нема? — спитав його найближчий до нього солдат, чорнявий, із перев’язаною правою рукою.
— Нема... — зітхнув Угнівенко. Так і сиділи, невідомо чого чекаючи.
Коли почало смеркатися, німці привели ще кількох полонених, і Угнівенко впізнав серед них свого командира роти, у трохи завеликій на ньому червоноармійській гімнастерці. Він з острахом подивився на Угнівенка, але той відвернувся від командира. Що ж тут поробиш... Кожний рятується, як може...
Коли зовсім стемніло і місяць хазяйновито вибрався на небо, Угнівенко почав непомітно, як йому здавалося, пересуватися ближче до рову. Може, німці і не помітили, але той солдат, хто питав про куриво, стиха звернувся до Угнівенка:
— Ти куди?
— За отими деревами... рів... протитанковий... — відповів Угнівенко.
І солдат теж почав пересуватися. Німецькі вартові змінювалися, а вони все потихеньку сунули до рова.
Місяць почав відходити на відпочинок, коли вони вже були біля самих дерев. Лежали, готуючись до стрибка у невідоме. Потім рвучко підхопилися і кинулися у рів, позаду них горлали німці, високо над ними летіли кулі, а вони все бігли і бігли темним ровом, назад, до своїх.

Букетик квітів

«Небо синее в крови.»
Анна Ахматова

Студент визирнув із окопа — десь далеко чорніли німецькі траншеї, було тихо, місяць заховався за свинцевими хмарами і тільки зрідка вибігав з-за них. Вітер не давав йому добре роздивитися принишклу унизу землю, заганяв знову за хмари, і тоді ставало темно.
Але Студент знав, де вони заховалися — кілька польових квіток, завмерлих біля поваленого дерева. Він обережно підповз до них, зірвав і в передранковій тиші повернувся назад.
Богиня ранку Еос підняла свою вродливу голівку з постелі, і ранкове світло розлилося по землі, затоплюючи усі куточки, а Студент побачив, що на нього дивиться його напарник по дозору, боєць з їхнього взводу, Семен Нижник.
— Що, Студент, душа забажала прекрасного? — посміхнувся той. — Дивись, щоб не нарвався на німецьку кулю.
Але Студент не дуже його слухав. Він дбайливо загорнув квіти у газетний лист і заховав за пазуху. Знав, що буде з ними робити.
А Студентом його прозвали за те, що скрізь носив з собою вузівський підручник античної літератури. Знайшов на якомусь згарищі. У вільні від боїв хвилини завжди горбився над ним. Заглиблювався у сиву давнину. Перші римські поети... Лівій Андронік... Гней Невій... Невідомі імена приваблювали, створювали атмосферу загадковості, яку намагався оцим поглибленим читанням розв’язати.
— Якщо залишусь живим, обов’язково піду вчитися! — казав він своєму земляку, колгоспнику з Одещини, Федору Незайманнику, який возив їхній роті у польовій кухні їжу.
— Добре, синку, вчись... виходь у люди... грамотному легше живеться... — схвально казав Федір і дивився на свої порепані від тяжкої роботи руки.
Студент із Нижником змінилися і пішли відпочивати. Почекавши, поки Нижник зникне в землянці, Студент пішов далі.
В тилу роти знаходився невеликий рідкий лісочок, там був медпункт. Туди спрямовував свої кроки Студент. Скупе світло пофарбувало усе навкруги в золоті барви, осінь невпинно і наполегливо відвойовувала у літа територію.
Студент замилувався красою природи і не помітив, як підійшов до медпункту. Двері були прочинені і звідти доносилися голоси. Студент зупинився.
— Залишися живою, — казав якийсь незнайомий голос, — а тут що? В першій-ліпшій атаці загинеш!
— Ну, що ж, від долі не втечеш! — відповів дівочий голос, і Студент впізнав їхню санітарку, Василину Вовчук. — А хто буде з солдатиками?
— Ну, дивись! — пролунав знову той самий голос, і на порозі з’явився незнайомий офіцер. Він зле подивився на Студента, плюнув собі під ноги і пішов.
Студент трохи перечекав, потім тихенько постукав у двері.
— Заходьте! — лунко пролунав голос Василини. Студент незграбно втиснувся у приміщення. На нього дивилася висока смаглява красуня.
— А, це ти, — сказала Василина, — що тобі?
— Я, той, — почав Студент, поліз за квітами і сунув їх санітарці. — Ось...
— Це мені? — подив на її обличчі змінився на щасливу посмішку, вона притисла їх до грудей. — Мені ще ніхто не дарував квіти. Спасибі, Студентику!
Студент топтався поруч.
— Я, той, піду! — нарешті вимовив він. Так і полишив її з притиснутими до грудей квітами.
Цілий день у нього був піднесений настрій. Навіть неуважно читав підручника. Правда, вичитав там слова римського поета Марка Аннея Лукана:
«У чиїй зброї більша права,
Боги не кажуть...
За переможця сам Зевс...»
Щось зупинило його, і серце якось недобре тьохнуло. Він зосереджено думав, вдивляючись у глиняну стінку окопу, але так нічого там не побачив.
А наступного ранку рота отримала наказ рухатись уперед. Німці, виявляється, вночі відступили і треба було їх наздоганяти. Пішли прямо на німецькі траншеї.
Лежав перед ними осінній степ у всій своїй красі. Зрідка десь лунали постріли, татакали кулемети, сусіда справа вів бій. Студент йшов з Нижником попереду усієї роти, уважно вдивляючись у краєвид, і тому не зразу помітив якесь заворушення позаду. Озирнувся і побачив, що вся рота стовпилась навколо чогось, туди ж побіг і Нижник.
Почуття неминучої втрати охопило Студента. Він з острахом підійшов до гурту, протиснувся уперед і побачив на землі Василину. Наче спала після тяжкої роботи, а з петельки шинелі акуратно звисали польові квіти...
— Сліпа куля, ех-х... — хтось зітхнув поруч.
Рота вже давно пішла уперед, а Студент все не міг відірватися від хреста, що збив на могилку Федір Незайманник, стояв, і сльози душили його.
— Студент, йдемо, — м’яко сказав поруч Нижник, — напишеш про це коли-небудь...

Ельза

Присвячується Ніні Григорівні Варфоломєєвій

В пам’яті у нього збереглася тільки ота його праця у таборі. Наче він з нею народився на світ. Лісоповал весною, лісоповал літом, восени і взимку. Найтяжче було взимку: замерзало все, навіть рідка кров у жилах. Працював добре, бо мав добру силу, здоровенний шваб — навіть злодії не чіпали, поважали. Працював за трьох, щоб забутись, начальники відзначали це і нагороджували махоркою. Він сам не палив, міняв на хліб — усе була якась підтримка.
А що було до табору, пригадати не міг. Якщо дуже хотів, то починала боліти голова, і він припиняв ці безнадійні спроби.
Через два роки після закінчення війни його звільнили з табору, але їхати було нема куди, і він залишився тут жити, влаштувався вільнонайманим робітником. Зняв куток у якоїсь бабусі — теж занесло сюди, на край світу, та ще й не саму, а з онукою, дочка із зятем десь розтанули у воєнній веремії, хоча і надіялася, що прийде, нарешті, довгожданий ешелон і повернуться до неї її діти. Але час йшов, а ешелон не з’являвся... Вже й онука трохи підросла, перейшла до третього класу, а їх все не було.
Новий квартирант їй не заважав, приходив з роботи, йшов у свій куток, вечеряв, а потім сидів за лампою та ремонтував взуття. Приносили знайомі, сусіди, заразом відремонтував взуття і їй з онукою. Брав небагато, а іноді і зовсім не брав нічого. Особливо, якщо приносили дитяче взуття.
Жінки тоді замість грошей стали заносити бабусі що-небудь з їжі.
— Хай попоїсть. А то у тому таборі звісно яка їжа!
Сидів собі у кутку перед лампою і щось мугикав під ніс. Бабуся намагалася розібрати, що саме, але не виходило, бо коли наближалася і хотіла почути, квартирант враз припиняв свої співи.
Але одного разу він так захопився, що не почув, як та підкралася.
— Meіne Liebe herzen… Meine Liebe madchen… — співав квартирант.
Бабуля пополотніла. Німець! Справжній німець, як вона не здогадалася зразу!
Наступного дня одяглася у своє парадне вбрання і пішла “куда следует”. Там уважно її вислухали і сказали:
— Можете не хвилюватися, товаришко Сидорчук, ми знаємо, що він німець, Давид Давидович Бурковський. Він своє відсидів, але якщо щось побачите за ним підозріле, то обов’язково нам повідомте.
Бабуся спочатку хотіла відмовити йому в помешканні, але згадала, що в неї і в онуки немає проблем із взуттям, завагалася, а потім і зовсім роздумала.
А Давид Давидович нічого не помітив, бо він зовсім не крився, просто соромився свого співу.
Онука почала вивчати іноземну мову, випадково це виявилася німецька. І вона сиділа неподалік від квартиранта і бубніла собі домашнє завдання:
— Ich bin, du bist, er ist…
Коли вона почала біля Давида Давидовича цокотіти німецькою, він відкладав убік молоток і з задоволенням слухав її.
Одного разу устряв у навчальний процес:
— Ізвіні, дорогая... е-е... Ліза... ти говоріть невірно... треба м’яко казать... іхь... а в тебе —  іх... повторі... пожалюста... іхь...
На другий день Лизавета прибігла зі школи і з порогу радісно доповіла бабусі:
— Я єдина в класі по німецькому отримала п’ятірку... ось... ніхто не вмів правильно читати!
Коли Давид Давидович прийшов з роботи і Лизавета його теж повідомила, той сяяв цілий вечір, наче це він отримав ту єдину на весь клас п’ятірку.
З тих пір Давид Давидович допомагав Лизаветі вчити німецьку мову, і непомітно для себе вони під час занять розмовляли тільки нею.
В школі стара вчителька Ніна Захарівна дивувалася з Лизавети: вона єдина в школі вчилася по іноземній мові тільки на п’ятірки.
Одного разу Ніна Захарівна дала завдання дітям — написати невеличке оповідання про дівчинку Ельзу, про те, як вона жила з батьками, як вчилася в школі, хто були у неї друзі.
Коли Давид Давидович прийшов з роботи, Лизавета вже написала оповідання і після вечері почала йому читати написане. Коли прочитала і подивилася на свого друга, то злякалася. Він сидів перед нею на стільці і мовчки плакав. Великі сльози котилися з очей. Вона тихо його спитала:
— Що з тобою?
— В мене колись була дочка... tochter… її теж звали Ельзою.
Ось так він згадав все, що з ним було до табору. Виявляється, до війни він жив у запорізькому селі Шьонзес, була в нього дружина Лінда і дочка Ельза... 5 вересня 1941 року його викликали у сільраду разом з такими, як він, рядовими колгоспниками, вони там просиділи до самого вечора — думали, що забирають воювати — а ввечері на підводах відправили у район... а звідти в табори... Більше своїх він не бачив... Ось так...
Бабуся, як більш практична людина, порадила Давиду Давидовичу написати в сільраду села з проханням повідомити, де знаходяться його рідні.
Відповідь прийшла у вигляді жовтої листівки, де жіночим почерком було написано, що в районі такої сільської ради немає, тому вони не можуть повідомити, де знаходяться Лінда і Ельза Бурковські.
Бабуля заспокоїла своїх:
— Нічого, є ще інші інстанції.
Вона любила іноді в розмові ввернути якесь інтелігентне слово.
Але інші інстанції повідомили теж саме, мовляв, де знаходяться вищепойменовані особи, не знаємо і знати не бажаємо.
Бабуся і тут не знітилася:
— Прийдеться вам, Давиде Давидовичу, поїхати туди самому. І на місці розібратися.
Але начальник, до якого звернувся Давид Давидович, заборонив навіть і думати про це:
— Якщо поїдете без дозволу, то повернетесь у табір.
І тільки коли Аденауер прилетів до Хрущова на зустріч у Москву, німцям дозволили повертатися.
Давид Давидович приїхав додому. Від районного центру до їхнього села було з десяток кілометрів. Він не став чекати якоїсь оказії, щоб добратися туди, і пішов пішки.
Минув лісопосадку, вибрався на узвишшя — зараз повинно було починатися Шьонзес.
Але від самої лісосмуги і до виднокраю тяглися зелені рядки молодої кукурудзи. Села не було.

А який у мене був батько?

Сашка Ткаченка спіймав на великій перерві сам директор школи Федір Платонович.
— Підеш зі мною, — сказав він учневі, критично оглянувши його худорляву статуру. Той був переросток, при німцях не вчився, і тому виглядав трошки міцнішим від своїх однокласників.
Сашко спочатку злякався, почав пригадувати, що він такого накоїв сьогодні, але, нічого не пригадавши, на всяк випадок втягнув голову в плечі, та побачивши, що Федір Платонович пішов від школи в інший бік, повеселішав — значить бити не будуть.
— Скажеш Семену Панасовичу, що я тебе зняв з урока, — директор йшов, не оглядаючись.
Вони завернули за школу. Неподалік бовванів невеличкий клинець землі, обсаджений акацією — колись до війни тут було футбольне поле. На краю клинця завмерли дві конячки, ребра так і випирали з них, запряжені у плуга.
— Допоможеш мені, — сказав Федір Платонович, — а восени будемо з картоплею.
Перти плуга виявилося дуже важкою справою. Поки дійшли перший раз до кінця, Сашко був увесь мокрий, а Федір Платонович матюкалися так, що у Сашка в’яли вуха, такого він ще не чув у своєму коротенькому житті. Плуг у Федіра Платоновича все націлювався лізти кудись убік від цих вражих росинантів.
— Йди паралельно, — сердився Федір Платонович, — кому я кажу... — і йшла  богохульна лайка...
Сашко втягував голову в плечі і намагався тримати коняк ближче до борозни, а ті, шкіра і кості, невідомо, як вони трималися на ногах і, взагалі, на якій шкуродерні випросив їх Федір Платонович, своїми млявими ногами йшли кудись зовсім в інший бік.
— Волоцюги... сто чортів вам у печінки... — лаявся позаду директор, єдиною рукою намагаючись втримати плуга, другу руку він загубив десь на фронті.
А в цей час Семен Панасович, урок якого так щасливо обминув Сашко, розкладав зошити перед собою у класі, збирався їх роздавати дітям.
— А що, Ткаченка знову немає? — Семен Панасович відклав убік зошит. На “Камчатці” було порожньо.
— Його забрали з собою Федір Платонович, — доповіла вчителю Варка Цибуля, маленьке дівча, відмінниця, яка сиділа якраз напроти вчителя на першій парті.
— А ти, Цибуля, чого це по морді Сталіна написала своє прізвище? — зробив зауваження відмінниці Семен Панасович.
Варка дбайливо обгорнула газетою зошит, і так вийшло, що портрет вождя був якраз у центрі. А Варка не дуже розбиралася у політиці, і тому старанно вивела саме між вусами і очима генералісимуса, що вона таки учениця шостого класу Михайлівської неповно-середньої школи, та й ще і Цибуля.
В класі захіхотіли, але вчитель підняв голову і уважно подивився на учнів. Знову затихло все.
— Заміниш обгортку, — наказав Семен Панасович, — а газету хай мати спалить.
В сусідньому класі готувалися писати російський диктант. Вчитель російської мови, Віталій Сігізмундович, ще не стара людина, з короткою стрижкою, в окулярах, походжав між рядами, чекаючи, поки діти приготуються. Він відсидів двадцять п’ять років за націоналізм, щасливо звідти повернувся, і ось тепер сіяв у молоді душі зерна добра та любові.
В цей час двері в клас прочинилися, і на порозі з’явилися захекані Катька Майстренчиха та Ванька Пузач. Вони винувато дивилися на вчителя.
— Можна, Віталій Сігізмундович... — тихенько попросилася Катька.
Той кивнув, дозволяючи, і тут з останньої парти відгукнувся невлад Мишко Оглобля:
— Жених і наречена... хі-хі...
Віталій Сігізмундович почервонів і вп’явся в Оглоблю:
— Что вы понимаете, молодой человек, о любви? Как вы можете так говорить о самом святом в человеке. Как вы можете насмехаться над прекрасными созданиями, которые всем, даже жизнью своею, жертвуют нам, недостойным. Вспомните хотя бы жён декабристов…
Оглобля нічого згадати не міг, тому перелякано дивився на вчителя. А два десятка дівчачих та хлоп’ячих очей у класі заворожено дивилися на свого вчителя.
— Говно вы после этого, садитесь! — Віталій Сігізмундович зірвав свої окуляри з очей, але не розрахував сили — вони вихопилися у нього з рук, брязкнули о стінку і розсипалися на маленькі уламки.
А біля клинця відпочивали. Федір Платонович дивився із задоволенням на свою роботу. Він витяг із кишені газетний листочок і майстерно скрутив з нього цигарку, потім похлопав по кишенях, чортихнувся — сірники забув у кабінеті. Глянув на Сашка:
— У тебе, часом, не той...
Сашко зіщулився і сором’язливо тицьнув у руку директора коробку з сірниками.
Федір Платонович запалив цигарку, затягнувся нею і задоволено пхикнув:
— Ти, Сашко, таки не пали... Тобі це ні до чого... Я ось почав смалити на фронті... Потім вже... коли відірвало руку... А ти ще молодий... У тебе все попереду...
Сиділи, дивлячись на чорне поле.
А зі станції спішив до школи ще один вчитель, фізкультури, Петро Макарович. Повертався з районного семінару. У них в школі був неписаний закон: хто повертається з району, ставить пляшку. Сьогодні була його черга.
Пролунав останній дзвоник, і учні з криком і гаміром вирвалися на волю.
В школі залишилися тільки вчителі, зібралися у кабінеті директора. Петро Макарович витяг із торби пляшку горілки, поставив на газетний лист, що простелив на столі Семен Панасович.
— Моя так смачно зварила картоплю! — він викладав її з свого вузлика.
А Віталій Сігізмундович вже сходив до колодязя, приніс цеберко води і помив чарочки —  сам зробив з люмінію, як казав шкільний сторож дядько Кіндрат.
Федір Платонович витяг зі шухлядки огірки з капусточкою та кусень сала. Петро Макарович запобігливо схопив у нього цей кусень, розрізав на рівні частки.
Сиділи навколо, навтішені, Федір Платонович підняв чарку:
— Давайте вип’ємо за те, що повернулися... — глянув на Віталія Сігізмундовича і додав, — додому...
Випили, мовчки закусювали. Після другої розв’язалися язики.
— Ви, Семене Панасовичу, будьте обережні, — казав Петро Макарович, — бо часом, той, хтось донесе...
— А я нічого, я завжди за, — виправдовувався Семен Панасович.
— Що тут мовиться, — Федір Платонович значуще дивився на Петра Макаровича, — з кабінету не виносить.
— Ви що, — образився Петро Макарович, — я в своєму селі коней не краду.
— Давайте вип’ємо за наших жінок, — втрутився в розмову Віталій Сігізмундович, піднімаючись, — вони достойні того.
Всі посхоплювалися зі своїх місць, цокаючись із Віталієм Сігізмундовичем.
— Давайте!...
— Хорошо сказав...
— За наших голубок...
Цокнулись, випили, сіли, кожний згадуючи щось своє, потаємне.
Розходились вже, коли перші сутінки впали на село. Довго прощались один з одним, хоча вранці знову треба було йти до школи, проводити уроки. Петро Макарович пішов останнім, він намагався щось сказати Федору Платоновичу, але вже ніхто нікого не слухав. Тоді він махнув рукою і пішов.
— Коней... у себе... не краду...
Його всі на селі побоювались, бо він міг і «настукати» у район начальству, а там хто його зна, як відгукнеться.
Не боялися його тільки маленькі діти, сміялися:
— Петре Макаровичу, що, ви все знаєте?
— Петре Макаровичу, скажіть, а який в мене був батько?
— В тебе батько був такий дурень, як і ти! — лаявся вчитель на уроці.
А тепер він йшов, похнюпившись, слова Федора Платоновича ятрили йому душу.
— Не винось... якби виніс... вже ніхто б не залишився...
— У нього в тридцять сьомому році зведений брат десь пропав у довгих коридорах НКВС, але про це ніхто не знав, бо були вони на різні прізвища. А він так любив свого брата...
І тут звідкілясь викотилося до нього маленьке дівча, ластовиннячко ховалося біля очей.
— Пет-во Макавовичу, — пискнуло воно, — скажіть, а який був у мене батько?
Воно чуло, як це робили старші, і оце собі захотіло.
Петро Макарович зупинився, щоб вилаятися, хоч отут відвести душу. Але згадав її батька, невеличкого на зріст, завжди шапка на самих очах, Івана Дудника, що не повернувся з фронту, і сказав:
— В тебе батько був красивий, як і ти.
Дівча щасливо зітхнуло і побігло додому, до матусі.

"Фрау офіцір"

«Блакитні вії хата підніма...»
Ліна Костенко

— Гутен морген, фрау офіцір! — обізвався хтось до неї у віконце. Вона озирнулася і побачила якогось худого німця. Високий на зріст, зголодніле обличчя, саме шкіра і кості, на голові сіро-зелений кашкет, вицвіла шинеля, посміхався, а очі, великі і блакитні, сумні.
Вони тут на комбінаті відновлюють доменну піч. Ніколи не звертала на них уваги, полонені, тихенько десь поруч снують, як миші, — така їхня доля. Зруйнували, тепер нехай відбудовують.
Вийшла з каптьорки. Німець стукнув себе пальцем у груди:
— Іхь... я... ауф дем флус... Синюха...
І знову старанно повторив важке для нього слово:
— Синюха-а...
І вона згадала його.

Вони тоді переправились через річку і сходу вдерлися в німецькі траншеї. Німці не чекали цього, і з десяток їх потрапило в полон. Тоді саме вбили командира роти, і вона взяла командування на себе, і це їх врятувало, бо солдати розгубилися і навіть хтось почав тікати до річки. Отам їх всіх і побили б.
Командир полку навіть не повірив і сам приїздив на неї подивитись.
— Молодець! — сказав тоді і залишив командувати ротою.
А після бою один сержант зібрався розстріляти полонених, щоб не вести їх у тил. Вона відвела від них автомат і сказала:
— Бач, який швидкий, ти отак робив у бою, а не тепер, коли вони беззахисні.
Подивилась на нього і додала:
— Відповідаєш за них. Якщо не доведеш у тил, сама тебе розстріляю.

Посміхнулась німцю:
— А, ось ти хто... Як тебе звати?..
Німець знову закивав головою:
— Я... я... так... так... іхь... іхь... майне наме... Томас...
— Хома, значить, по-нашому...
Подивилася навкруги, десь збоку стовбичили кілька полонених... Починався обід. Вона повернулася в каптьорку, вийняла із торбинки кусень хліба — дуже ж він худий — винесла йому. Побачивши в її руках хліб, він почав дякувати, згинаючись у низькому поклоні:
— Данке шен... спасібо... фрау офіцір...
Їй стало невдобно, і вона замахала руками:
— Перестань... Їй-бо...
Більше не було про що говорити, і вони, потупцювавши один біля одного, розійшлися. Мабуть, він розказав своїм друзям про неї, бо коли вона проходила повз полонених, вони завжди виструнчувались і здоровкались з нею:
— Гутен морген... фрау офіцір...
— Гутен таген... фрау офіцір...
— Гутен абенд... фрау офіцір...
А вона була ніяка не фрау, бо всіх хлопців з їхнього класу побили на війні... Ні один не повернувся... І вона жила одна із старенькою матір’ю на шостому селищі і ходила на роботу пішки. Вставала ранесенько, і хоча яка б не була погода, йшла і поверталася додому стомленою...
Отак котилося життя в неї, як і у всіх людей поруч. Після війни її демобілізували — не мала спеціальної військової освіти. А тепер ось працює в інструментальному цеху, заробляє на життя собі і мамі.
Якось мати сказала:
— Ти щось, доцю, більше їсти з собою береш...
Вона зашарілася у відповідь:
— Та так... беру... і все...
А одного разу не побачила серед полонених Томаса, спитала їх:
— Де він?
Вони відводили від неї свої очі:
— Ер іст... кранк... Він хворий...
Коли через неділю Томас з’явився знову на роботі, під очима у нього темніли великі синці.
— Хто тебе так? — спитала.
— Я сам винний... не зняв кашкета перед паном парторгом, — виправдовувався він, обережно торкаючись синців.
Парторгом у них був якийсь Сімеонов, тиловий щур — десь служив у запасному полку всю війну, а тепер, бач, який герой.
— Нічого, — сказала вона, — подивимось.
Ввечері вона дістала з скрині свою нову гімнастерку, дбайливо випрасувала її, підготувала на завтра.
На другий день прийшла на роботу, скинула куфайку, підтягнула ремінь, дзенькнули нагороди на грудях, вийшла з каптьорки і попрямувала до парторга.
Хто потрапив їй назустріч, остовпів: у неї, яку вони бачили разів сто на день у куфайці і з синьою хусткою на голові, сяяла на грудях зірка Героя, а під нею три ордени Слави. Десь збоку завмерли полонені, дивилися, як молода жінка прямувала повз них.
Штовхнула двері і без запрошення ввійшла у кабінет до Сімеонова. Той відірвав погляд від паперів і остовпів, дивлячись на її нагороди.
— Слухай, — сказала вона, — якщо з того німця, Томаса Мерклінгера, впаде хоч одна волосина з голови, то тоді буде тобі гаплик! Зрозумів?
— Я... — почав було Сімеонов.
Вона його перебила:
— Зрозумів? — і, не слухаючи, вийшла.
У себе в каптьорці одягла куфайку, запнулась хустиною і знову стала, як всі.
А потім прийшов той день, коли німців відправляли додому.
І хоч як не було сутужно, мати напекла пирогів з капустою, сказала:
— Віднеси... той... ну, що ж...
Вони якраз виходили з табору, прямуючи до вокзалу, де їх чекали теплушки.
Вона сунула йому клунок із пирогами у руки:
— На, візьми, в дорозі згодиться...
І він йшов із ним у руках і все обертався до неї.

У голодовку

Молодий вчитель Карпо Трохимович зітхнув, присунув до себе чорнильницю-невиливайку, відкрив класний журнал і почав перекличку.
— Авраменко... — прочитав він перше прізвище у списку і подивився у клас.
— Я, — відгукнулась зі свого місця худенька дівчинка на першій парті. Поруч з нею було вільне місце, і він з острахом подивився туди. Відкашлявся, знову зазирнув у журнал.
— Бабенко...
— Я, — кивнув головою з останньої парти високий хлопчина, переросток — бо при німцях школа не працювала.
— Гарматюк, — продовжував перекличку вчитель.
Відповіддю йому була тиша. Він глянув на те місце біля вікна, де завжди сяяла руда голова витівника усього класу. Його не було.
— Помер, — схлипнула Авраменко, і на її очах заблищали сльози. І всі в класі з острахом подивилися на Карпа Трохимовича.
У нього миттєво заболіло серце:
— Господи! — безпорадно прошепотів, схиляючись над журналом.
Коли дійшов до сусідки Авраменко, Марійки Яценко, затримався, боючись почути страшну відповідь.
— Яценко... — закашлявся і замовк.
— Хвора... — відповіла Авраменко і додала, — у них нема чого їсти...
Марійка Яценко була кращою ученицею в школі, мала неабиякий математичний талант. Карпо Трохимович дивувався, як в такій звичайній сільській дівчинці сховані математичне мислення і аналітичний розум.
Закінчивши урок, він повернувся в учительську, сидів над купою зошитів.
— Щось трапилося, Карпе Трохимовичу? — спитав його завуч, Іван Іванович, фронтовик, замість правої руки у нього був засунутий рукав за широкий шкіряний пояс.
— Марійка... Яценко... захворіла... — сказав те, що його гризло. — Така талановита дівчинка...
— Еге ж... — зітхнув завуч, — мати одна, удова, і троє дітей... важко самій...
Карпо Трохимович згадав, як він, як класний керівник, відвідував Марійку удома.
Спочатку визирнула з хати стара жінка — бабуся, здогадався Карпо Трохимович, потім вискочила за нею слідом молодиця, дуже схожа одночасно і на бабусю, і на Марійку:
— Заходьте, заходьте до хати, — зацокотіла вона. — Ой, мамо, отак ви зустрічаєте гостей.
А в світлиці у кутку за столом над зошитами сиділа Марійка і здивовано дивилась на свою матір, в якої навіть голос змінився.
— Я, той, — розгубився Карпо Трохимович, — ваша дочка дуже... вчитися б їй треба... — і замовк. Бо хтось іззаду обхопив його за ногу. Він повернувся і побачив малюка, який дивився на нього знизу.
— Сашко, облиш вчителя, — посварилася мати. Але той і не думав цього робити. Так на тому і закінчився візит вчителя.
Через день він зустрівся з Марійчиною матір’ю біля школи. Вона обпекла його своїми великими очима і перша привіталася:
— Добрий день, Карпо Трохимовичу! Ну, як там наша учениця?
І він зупинився і почав якось незграбно пояснювати, що, мовляв, Марійці треба вчитися, і мати загадково дивилася на нього і в такт його словам хитала головою.
І ось тепер дівчинка не прийшла до школи.
Вдома він пообідав кондьор з мамалигою і подумав, що у тих і цього немає, і сказав хазяйці:
— Дайте мені цеберко картоплі у борг, я вам потім віддам.
По дорозі зайшов у крамницю і купив там кілограм конфет, отих подушечок, тайної мрії усіх дітей навкруги.
Довго гукав біля двору, бо замело снігом і не було видно, щоб хтось виходив з хати.
Занепокоєний, переліз через паркан, пройшов порожній двір, намацав клямку і відчинив двері. В хаті плакали голодні діти. А мати воркувала над ними:
— Зараз, зараз, мої хороші, бабуся зварить супчику, і ми будемо їсти.
Вона сьогодні десь дістала грамів сто гороху і була щаслива, що покормить своїх дітей.
Марійка першою побачила вчителя і сховалася під ковдрою. Мати теж повернулася на рип дверей, побачила Карпа Трохимовича і від несподіванки ще раз повторила:
— Бабуся зварить супчику... — і замовкла, дивлячись на вчителя. Чекала, що він скаже.
І він знайшовся:
— Якщо не проженете, то будемо пити чай з конфетами.
Потім, після обіду, дійсно пили чай, і Карпо Трохимович сидів на почесному місці. У нього на колінах завмер Сашко, міцно тримаючись за його руку. Навпроти сиділа мати, серйозна і на диво неговірка, тільки раз у раз поглядала на вчителя.
І вони не бачили, що з білої стіни кімнати, де висіли пожовклі фотографії, з доброю посмішкою дивився на них той, хто так і не повернувся з війни.