ЛiПро

Молоде подружжя з міста Хабаровська — Ліза і Григорій — із маленьким синочком вирішили літню відпустку того року провести в Україні. Дуже скучили за рідними, та й цілющий клімат Кіровоградщини з властивим їй у міру теплим сонечком та свіжою ранковою прохолодою ніяк не міг завдати шкоди семимісячному Аліку, навпаки — хлопчик мав зміцніти. Хоча, якщо чесно, то в душі і мами, і батька жила якась незрозуміла постійна тривога. Вони прагнули її відігнати — це, мабуть, тому, — думали вони, — що дитятко маленьке, а дорога надто довга. Батьки добре розуміли ситуацію, бо були лікарями.
Як виявилося згодом, отой неспокій мав значно глибше коріння: стояло літо 1941-го року. Та поки що все було тихо. До села Петрів Острів, де мешкали батьки дружини, Ліза і Гриша дісталися благополучно. Згодом на сімейній раді вирішили, що дочка з онуком зостануться, а чоловік її відгукнеться на запрошення і з'їздить на зустріч з однокурсниками Одеського медичного інституту, де навчалися вони з Лізою, а потім повернеться, і всі разом тут, у селі, добудуть час, що залишився до від'їзду назад, у Хабаровськ. Втім, стояло літо 1941-го.

Два дні знадобилося гітлерівцям, щоб від часу першого бомбардування нашої рідної землі захопити Кіровоградську область. І коли кати увійшли до Петрова Острова, селяни спочатку розгубилися, спостерігаючи нишком за їхньою жорстокістю, нахабством і лютістю. А у ворогів усього цього було аж занадто. До того ж, складалося враження, що їхньою головною метою було знищення на селі єврейських сімей — настільки вони не шкодували людей цієї нації. Жителів усе дуже дивувало. Адже протягом життя вони, представники різних національностей, жили дружно, ходили в гості один до одного, переженили своїх діточок і раділи ін вириваеться з її обіймів і тверонукам, не зважаючи на те, що за кров була в невістки або зятя. І раптом цей жах!
Уже в перший день "господарювання" вороги розстріляли чимало народу і серед них... батьків Лізи. Вони, як і її чоловік, були євреями. Качанських односельці поважали, бо жили вони тихо і мирно, працюючи рядовими трудівниками в місцевому колгоспі, нікого ніколи не ображали і заслужили такої поваги від тих, з ким спілкувалися.
Смерть батьків та багатьох знайомих настільки вразипа Лізу, що вона, в чому була одягнена, в тому й вибігла з хати, схопивши синочка. Чоловік ще не повернувся з Одеси, брата сховала на горищі бабуся Домаха, отже, молода жінка, мало що розуміючи, подалася до лісу. 7-8 днів переховувалася вона в його зелені. Але ж треба було щось їсти, якось ночувати, щоб не застудити Аліка. Вже згодом ні лісові ягоди, ні вода з річки не допомагали ні їй, ні синочку: у неї не стало молока, а це означало голодну смерть для дитини. Бо про те, щоб десь помити маля, вона вже й не думала. Звичайно, почалось те, що й мало початися: гнійничкова інфекція, розлад шлунка. Стало зрозумілим, що більше в лісі перебувати вона не зможе, тим більше, що й саму сили залишили. Що робити?
Якось прийшла думка, що слід потрапити до німців, і тоді вони з синочком будуть страчені і всім їхнім стражданням настане кінець. Та враз похолола від картини, яку собі уявила, і несподівано прийшло інше рішення: у сусідньому селі вночі постукати до будь-якої хати і попроситись у господині діждатись ранку. Залишити там свою дитину, а самій піти край світу, куди очі дивляться. Так вона і зробила. Підійшла до найбіднішої хати, і вже згодом, розповівши про свою біду, одержала згоду Катерини (господарки) на тимчасовий догляд за синочком. Скажіть, де ви бачили нечуйних українців?!
Ліза пообіцяла, що знайде житло, роботу і відразу ж повернеться за Аліком, а їй за це щиро віддячить. Що коїлося в душі люблячої матері, можна лише здогадуватися. Сльози душили, а серце розривалося на шматочки, коли вже закривала двері кімнати, де покинула свого первістка, та іншого виходу не було.
Вийшла на шлях широкий, та від горя його майже не бачила, і попрямувала, зовсім навіть не обмірковуючи, куди. На щастя, Ліза зовсім не була схожа на єврейку: білява, з тонкими рисами обличчя, і це, мабуть, допомагало їй у скрутну годину, і навіть невдовзі, коли в дорозі зустрілась з німецькою вартою. Через деякий час, коли покинула хату, зустріла дідуся з бабусею, які зі своїми пожитками прямували з сусідньої області до родичів в Уманський район. Вони були люди набожні і враз заспокоїли її, почувши про негаразди Лізи. Мало того, ще прийняли її за "невістку". Вже в дорозі жіночка їм допомогла — тягнула тачку з речами, і, розчулившись, похилі люди навіть змінили їй ім'я та прізвище. Так Ліза Качинська стала Марусею Лисенко. Цій версії німці повірили, і вона одержала "аусвайс" — паспорт по-їхньому. З цієї миті, нарешті, можна було трохи заспокоїтись, і Маруся наче так і зробила, а Ліза — все одно ні. Пройшовши кілометрів 150-200, зупинилися в Колодистому: ввійшла Ліза сюди вже з новою біографією для селян — була невісткою цим двом старим її супутникам, а їхній син, нібито чоловік Марусі, перебував на фронті.
Родичі виділили всім половину старенької хати, і розпочалося нове життя... Дідусь з бабусею так увійшли в роль і полюбили жіночку, що навіть зшили їй з ковдри спідницю, вив'язали з домотканих ниток светр, і, одягнувши все це, Маруся була справжньою україночкою.
Наша сім'я познайомилася з новою мешканкою на баштані. Було їй тоді років 27-28. Молода, вродлива, з гарними блакитними очима, вона справляла і на старших за неї віком, і на молодших приємне враження. Я з меншою сестрою Вілею та братиком Олегом теж познайомилась з Марусею. А через деякий час ми всі були вже нерозлучні. Така міцна дружба призвела до того, що старша подружка почала бувати в нас і, бесідуючи з нею, батько (він вчителював до війни) відчув, що вона —  грамотна, вихована і культурна людина. Трохи далі Маруся все частіше і частіше залишалась у нас ночувати, ставши фактично членом нашої родини, хоча й не забувала своїх "свекра та свекруху". Нікому нічого зайвого ця молода жінка не розказувала, хоча, якщо придивитись, то можна було б помітити, як вона по-особливому полюбляла нашого наймолодшого хлопчика, як ставилась до нього. Так минув рік, і настала та година, коли Маруся розповіла нашій сім'ї всю правду про себе. Заливаючись сльозами, вона згадувала синочка, брата, чоловіка. Що з ними? Звичайно, її добре серце та щира душа вже не могли далі терпіти ці муки — муки розлуки і незнання...
І все так продовжувалось із дня в день, поки не почули ми останні радіовісті з фронту і дізнались, що в Гайдамацькому лісі діють партизанські загони, згодом про них вже заговорили в Умані, а потім пішли чутки про відважних бійців-партизанів, які чимало шкоди завдають німцям у нашому районі. І знову — новина. Виявилось, що Маруся — медик і допомагає партизанам: разом із доброю знайомою вночі носять їм ліки, роблять перев'язки пораненим, лікують хворих, а вранці вже в селі роблять свою роботу, тим самим забезпечуючи собі "алібі".
Та нарешті минули ті страшні дні. Фронт наближався до Колодистого. А весною 44-го перші радянські танки, наче на крилах, влетіли в село, а вже потім за ними ввійшла піхота. Радості нашій не було меж! Зустрічали солдатів хлібом, частували чим могли. В хаті батьків розмістилась редакція військової газети, і Маруся почала заводити розмови з її працівниками, щоб допомогли потрапити на фронт. Але нічого не вийшло, і її труд незабаром дуже виявився потрібним: організувався при місцевій лікарні польовий шпиталь. І, можливо, на диво декому, Марія Лисенко стала його головним лікарем. І знов вона потребувала допомоги, а родина наша і не відмовляла. Мені, до речі, доводилося брати участь у догляді за пораненими: перев'язувала їх, годувала тяжкохворих бійців, писала листи за хворих, розносила їжу, яку готувала матуся Ольга Дорофіївна, ходила селом, щоб зібрати постіль для шпиталю, виконувала інші роботи...
А коли настала довгоочікувана мить і закрили шпиталь, бо вивезли всіх поранених, тут Ліза-Маруся і не витримала — поїду за синочком! І сьогодні пам'ятаю її проводи: всі плакали і, піддавшись настрою, батьки дозволили мені провести жіночку до Умані. Не встигли виїхати із двору, як я дуже просилась поїхати до самого села, де моя старша подруга залишила синочка. Вона погодилась, і потягом ми дістались до станції, а потім йшли ще кілометрів 60-80 пішки. На нас страшно було дивитись, але вперті, ми не здавались: голодні, холодні, у великих, не за розміром, чоботях, без грошей, минали одне село за іншим, інколи зупинялись, щоб попросити хоч шматочок хліба або картоплі. Зв'язку, звичайно, ніякого, і  розумію, як хвилювалися батьки. Однак найважливішим було зустріти живим і здоровим Аліка. Останні метри до хати Маруся не йшла — вона бігла.
— Ось вона, — вказала моя супутниця на стареньку невеличку хату під соломою. Ні огорожі біля неї, ні собаки у дворі. Постукали у двері, і через мить Ліза вигукнула радісно-стривожено: двері в кімнату відчинилися, і ми побачили маленького хлопчика років чотирьох, який стрибав по соломі, якою була застелена вся підлога. Катерина привітно посміхнулась, вітаючись з нами, і запросила до кімнати. Маруся кинулась до Аліка, почала його обнімати й цілувати, а він виривається з її обіймів і твердить: "Моя мама — Катя". Так діждалисі вечора, переночували в цій хатці, дякуючи її господарці за все-все добре, а вже вранці вирушиль втрьох пішки десь за 6-7 кілометрів у село Петрів Острів. Алік почав звикати до нас, але Лізу мамою поки що не називав. Там розшукали будиночок покійних батьків, бабку Домаху, яка ховала брата Лізи, і дізнались від неї, що він зараз воює, бо після визволення села відразу ж пішов на фронт.
Минув час непомітно серед добрих людей, і я почала збиратись додому.
Тепер уже сусіди Лізи зібрали мені харчів на дорогу, і на попутних машинах я благополучно доїхала.
Ліза влаштувалась працювати в районному центрі завідуючою лікарнею, їй виділили квартиру. Інколи сусідка допомагала доглядати дитину.
Перший лист, який Ліза написала після війни, був у Хабаровськ: вона почала пошук свого чоловіка. На щастя, він був живим, працював у госпіталі. Через деякий час вони всі разом повернулися до Хабаровська.
Минули роки, загоїлися рани війни. Дружба, яку народила війна, виявилася дуже міцною. У 1967 році ця сім'я приїздила в Якимівку до нас у гості. Ви тільки уявіть собі, що то була за зустріч! Мені навіть важко описати її. Радість зі сльозами на очах. Єлизавета Павлівна розповіла, як довгий час після війни влада не давала їй спокою, як її викликали до органів КДБ і запитували одне й те саме: "Чому залишилась живою?" Це жінку дуже пригнічувало, морально травмувало. А тут ще й таке трапилось: мого батька, Володимира Івановича, засудили за націоналізм на 10 років і відправили його в заслання. Ліза взялася нам допомогти — почала скрізь писати, доводячи, що не може бути націоналістом людина, яка переховувала під час війни єврейку! А цим вона лише додала собі біди: викликала нову хвилю недовір'я до неї. Почала хворіти і померла від інфаркту.
Чоловік живе сам, син — із сім'єю. Працює лікарем. До речі, батька мого реабілітували в 1994 році, підтвердилось, що він дійсно ні в чому не винний, але його біда, по суті, якоюсь мірою сприяла тому, що не стало Марусі.
Недавно мені надіслали відповідь з архіву, де зазначено, що В.І. Головченко не був націоналістом. Та ми про це знали все життя. А випадок з Марусею ще раз підтвердив. Він свідчить про благородний вчинок селян, які допомогли сім'ям  євреїв і переховували їх три роки: в холод, голод, постійний неспокій. Вічна їм пам'ять. На жаль, вони вже не прочитають цих рядків: на багато років я запізнилась, завжди не вистачає часу...